У кожної людини є своє місце сили – так кажуть про те місце, де людина народилася, де проживала, де зростала і там минули її найкращі роки.
Для мене таким місцем сили є моє рідне місто — Володимир над річкою Лугою.
Я народився, як і багато володимирчан у пологовому будинку по вулиці Івана Франка. Колись то була клініка доктора Зінкевича. Ще за польської влади жив у Володимирі лікар Зінкевич, який разом з дружиною своїм коштом збудували для міщан лікарню. Жінка його була талановитим окулістом. Довгий час лікарі не мали дітей, а коли у них народився син, то Зінкевич посадив дуба, який нині є могутнім деревом і досі росте в кінці вулиці Івана Франка. Таку історію розповіла нам старожил міста, Почесна громадянка Володимира Наталія Грабарчук-Цинкаловська.
Дитинство моє було скромним, адже батько був сільським учителем, а мама інспектором собезу. Проте, я можу сказати словами відомого ученого Сєченова: «Я дякую батькові та мамі, що вони навчили мене простому і невибагливому життю і дали можливість здобути вищу освіту».
Ми не купалися в грошах, але мама виховувала мене духовно й інтелектуально і я вдячний їй за це.
Моє раннє дитинство припало ще на радянську добу. Пригадую як я ходив у четверту школу на підготовку, ми училися писати букви та їх елементи. Біля школи був прекрасний сад, вже немає тих старих яблунь, які радували нас щовесни гарним цвітом… Перша наша вчителька звалася Любов Іванівна Шульга. Вона ще й досі проживає на вулиці Луцькій. Саме ця чудова жінка навчила нас азів грамотності. Відкрила перед нами море знань і науки. Ми вдячні їй за це. За тодішньою традицією випускники-восьмикласники вели нас до пам'ятника Леніну, там ми клали квіти. Нині там пам'ятник Данилові Галицькому.
Пригадую, як з маленьких років мама водила мене до дитячої бібліотеки, навчала любити та шанувати книги, щоб читання було моєю духовною потребою і ці зерна, посіяні ненькою в дитинстві, я несу впродовж життя. Дитяча бібліотека в той час знаходилася по вулиці Ковельській, нині там податкова інспекція. З вдячністю згадую світлої пам'яті завідуючу бібліотекою Ольгу Адамівну Лівак. Також добрим словом хочу сказати про бібліотекарів Тетяну Островську, Марію Бардась, які ще досі трудяться у цій книгозбірні. Я читав казки Андерсена, братів Грім, Лесі Українки, Івана Франка, Марії Пригари.
У домашній бібліотеці у нас є книга Тараса Шевченка «Кобзар», яка видана у 1964 році, з передмовою академіка Максима Рильського. Цій книзі понад 50 років. Вона є нашою сімейною реліквією.
Пригадую, як колись у місті був пам'ятник Юрію Гагаріну – першій людині, яка полетіла до космосу. У тому ж таки парку були фігури Вовка і Червоної Шапочки, яких нині уже немає… Вони радували багатьох дітлахів. Також у парку був гарний майданчик, де виступали артисти, відбувалися різні заходи.
Одного разу ми з мамою виграли на тому майданчику іграшкового собаку, був конкурс на найстарішу монету. Наша монета була 1961 року.
З малих літ мене водили до церкви – на той час у місті служили лише в Успенському соборі та Василівській церкві. Назавжди в моїй уяві закарбувалися старовинні ікони, благовіст церковних дзвонів, золотисті вогники свічок – краса православного Богослужіння, милозвучність церковного хору захоплювали мене.
У 1991 році відновилися служби у костелі святих Якима і Ганни та ми пішли туди, адже батькова мама, Катерина, була полькою, сповідувала католицьку віру. Ми познайомилися з чудовою людиною, отцем Лєшиком Броніславом Кошлягою. Одного разу отець Лєшек разом з парафіянами організував у районній бібліотеці святкування Дня матері – бесіди, пісні, вірші присвячені нашим матусям звучали на святі, ми смакували солодкими тістечками із запашною кавою. Інколи ми приходили до костелу на престольне свято – День Святих Якима і Ганни – тоді там було багато гостей з Польщі, одна жінка подарувала мені молитовник польською мовою, іконки, медальйони. Ми ніколи не робили різниці – яка церква католицька чи православна. Мій батько був з католиків, а мамині батьки жили разом з поляками на Холмщині, ходили на свята один до одного.
У 90 роках відбулося відродження Незалежності України, відновлення духовних традицій. Мама купила мені книжку з колядками, батько приніс зі школи Різдвяну зірку. Ми з хлопцями та дівчатами пішли колядувати. Серед нас були Саша Мохов, Коля і Роман Мартинюки, Оксана Марчак, Ігор Шмараков, Іра Крищук, Діма Каледін та ін. – нас було багато, ціла ватага колядників – ми ходили від хати до хати із різдвяною зіркою, несучи людям радісну звістку про народження Христа. Сміх, пісні, різдвяна ялинка, сніг. І хоча заробляли ми не багато (бо гурт був великий!), але приходили додому і з радістю ділилися копійками, бо головним було спілкування і дотримання традицій.
А ще полюбляли ходити до лісу великою ватагою дітей, яку очолювала моя мама. Ми пекли сало з картоплею, збирали квіти, сміялися.
Тож спогади дитинства про життя у нашому чудовому місті Володимирі – найкращі.
Богдан Янович.
Коментарі