«Історії слід дякувати за те, що на світ з’явилися ми»

У громадянки Німеччини пані Бригітти Шлосссер-Гейсмар своє, суто європейське бачення історії і сучасності.
У свої 65 років ця жінка дивовижно вродлива, енергійна і життєрадісна. Ті люди, які її близько знають, кажуть, що пані Шлоссер-Гейсмар – це сонячний клубок доброзичливості та позитивних емоцій. Здається, такі відчуття, як роздратування, зарозумілість, самовпевненість їй незнайомі. Розмовляє завжди зважено, поводиться спокійно. Відчувається, що і словами, й поведінкою намагається не вразити гідність свого співрозмовника. Скажете, європейське виховання! Певна річ, що так, але тут швидше глибоке розуміння життя, вміння аналізувати і робити неупереджені висновки. Це саме те, чого ми не вміємо або не хочемо робити.
Пані Бригітта Шлоссер народилася 10 вересня 1952 року у містечку Шведт, що на річці Одер, в інтелігентній німецькій родині. Жінка не приховує, що її батько служив у армії вермахту, але воювати йому довелося в Болгарії та Югославії. Повернувся Отто Шлоссер додому пораненим і більше на фронт не потрапив. Після розколу Німеччини залишився жити в НДР, зайнявся педагогікою, але восени 1957 року його життя обірвалося внаслідок важкої хвороби. Бригітта погано пам’ятає батька. Її вихованням займався вітчим – німецький соціаліст Генріх Кланц. Ця людина свого часу пройшла фашистський концтабір. Саме завдяки вітчиму, його авторитету юна Бригітта потрапила на навчання до Радянського Союзу, де вивчала слов’янські мови. Це був 1969 рік. Бригітта Шлоссер стала студенткою філологічного факультету (відділення слов’яністики) Київського держуніверситету.
-Це були неповторні часи, - пригадує пані Бригітта. – Київ мене вразив красою і величчю, а українські люди – добротою та привітністю. Я була активним членом студентського клубу інтернаціональної дружби. Ми проводили багато вечорів на різноманітну тематику, їздили на екскурсії. Я побувала у Каневі, в Одесі, у Криму. Хотілося побачити більше, але у Радянському Союзі пересування іноземних студентів, навіть з країн Варшавського Договору, було обмеженим. Через п’ять років навчання я повернулася на Батьківщину. Київ залишала із сумом, адже тут пройшли кращі роки життя. Та вдома на мене чекали батьки, а головне - мій коханий Петер Гейсмар. Він теж закінчив навчання, присвятив себе службі у силовій структурі. З етичних міркувань не стану вдаватися в деталі. Відтоді ми завжди разом, виховали сина Рудольфа. Разом з чоловіком ми – кожен у своїй сфері – будували кар’єру. Петер дослужився до високого чину. Я очолювала жіночу гімназію. З цієї посади вийшла на пенсію. Завдяки чоловікові, специфіці його служби ми мали багато хороших друзів з Радянського Союзу, в тому числі із України. З деким зв’язки втрачені, але з багатьма підтримуємо дружні відносини, обмінюємося візитами.
-Пані Гейсмар, Ви вже вдруге після тривалої перерви в Україні. Як сприймаєте нашу незалежну країну в порівнянні з тією, якою вона була у складі СРСР?
-Сказати однозначно важко. Багато позитивного, але, на жаль, вистачає і негативного. Тішить те, що ви обрали європейський шлях розвитку. Це дуже помітно. Але й помітно те, що вам на цьому шляху буде нелегко. Принаймні шлях буде довгим.
-Ваш великий співвітчизник Людвіг Фейєрбах казав, що «друзі є для того, аби у них вчитися». Що, по-вашому, ми повинні запозичити у європейців, аби бути гідними жити в Європі?
-Передусім я дозволю собі зауважити, що вчитися потрібно у хороших друзів. Якщо друзі погані, то й навчать поганого. Але мені приємно, що ви вважаєте європейців вашими хорошими друзями. Вчитися вам потрібно багато чого. Та наслідувати когось, копіювати чийсь стиль життя також не слід. Ви маєте залишитися українцями, зі своєю культурою, своїми традиціями.
-Сьогодні багато хто каже, що українцям слід змінити свій менталітет. Ви теж підтримуєте цю думку?
-Якщо хтось це і каже, то не я. Людина природно змінює свій менталітет протягом життя по мірі свого зростання. Дитина дивиться на світ своїми очима, а доросла людина – своїми. Та все ж у чомусь ми залишаємося дітьми, а діти в чомусь судять краще за дорослих. Але це психологія. Якщо відверто, то мені не подобається те, що українці надто зациклюються на історії. Європейцям це не властиво. Історію потрібно знати, пам’ятати, вивчати і робити висновки. Змінити її не можна, а підхід до історії у кожного свій. Зрештою історії слід дякувати за те, що на світ з’явилися ми. Варто було подіям змінити напрямок – і ми навряд чи прийшли б у цей світ. Були б інші люди, але не ми.
-Слушна думка, хоч я особисто ніколи не замислювалася над цим. Пані Бригітто, в Німеччині дуже багато історичних пам’ятників, у тому числі й особам, які зіграли негативну роль у німецькій історії. Ви не воюєте з пам’ятниками?
-Війна з пам’ятниками – це холостий постріл в історію і значною мірою постріл у душі людей. Є родини, є родинні цінності, які зберігають образ історичної особи, і якщо хтось захоче знати про цю особу, він і без пам’ятника знайде спосіб дізнатися. Крім того, негативну чи позитивну роль зіграла особа в історії, судимо лише з висоти часу. В ті часи, коли ця особа жила, вона сприймалася інакше. Є ще таке поняття як повага до поколінь, до їхніх цінностей. Вони теж за щось боролись, мали своїх лідерів. Зрештою є просто людська культура і вихованість.
Антоніна Булавіна, м. Луцьк - м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі