У кожної з цих жінок свій біль, своя драма. Але зберегти життєву силу їм допомагає любов до братів наших менших, яку обидві дарують руденькій улюблениці.
«Тому, хто знає, що таке розпач і туга, Господь неодмінно пошле відданого друга», - писав Олексій Некрасов. І життя не раз підтверджувало це правило. Саме в тяжкі хвилини життя доля посилає нам людей, які підтримають і зрозуміють.
Майже щодня, поспішаючи до редакції, зустрічала Світлану Ліщенюк на подвір’ї біля її будинку. Вона вигулювала свою домашню улюбленицю Ніку. Побачивши незнайомку, собачка, звичайно ж, попередила, що господиню образити не дозволить. Отож встановлювати контакти довелося тривалий час. Характер у Ніки непростий. Вона давала зрозуміти, що на її територію ніхто не має права заходити.
Однак через деякий час побачила Ніку з іншою жінкою, і собака поводилася так, наче це також її господиня. Та нічого дивного в цьому не було. Оскільки пані Світлана відлучилася у справах, Нікою займалася сусідка, Марія Кам’янка, яка живе поруч. Виявилося, тваринка не менше прив’язана до пані Марії, ніж до своєї господині, і навіть, як вважає пані Світлана, більше любить сусідку. Але яку роль грає симпатична руда собачка в житті двох самотніх жінок, дізналася тільки тоді, коли почула їхні розповіді.
«Інколи запитую долю: за що мені так?»
Світлана Миколаївна Ліщенюк народилася 1947 року в далекій Амурській області, в Куйбишевському районі у військовому містечку. Батько був військовим, а тому родина часто переїжджала. Із часом привела доля батька-білоруса на Батьківщину, жили деякий час у Бресті. Мама-українка мріяла про рідний край, і в 1957-му сім’я переїхала до Володимира-Волинського. Тут 10-річна Світлана пішла в третій клас.
-Я відвідувала школу №6, яка була на вулиці Устилузькій в районі теперішнього ресторану «Маяк». Зараз навіть згадки немає про цю школу. Ми поневірялися по квартирах. Я ще навчалася у школі №3. У нашій сім’ї було четверо дітей. Нарешті мої батьки добилися квартири на вулиці, яка тоді носила ім’я Чапаєва. Завдяки тому, що в школі вивчалося домоводство, я встигла засвоїти ази крою і шиття, а тому відразу після отримання атестата влаштувалася на швейну фабрику. Затим мій шлях проліг у Луцьке торгово-кулінарне училище, і надалі вся моя трудова діяльність пов’язана з торгівлею, - розповідає Світлана Миколаївна.
У Володимирі пані Світлана познайомилася зі своїм чоловіком Іллею Петровичем Ліщенюком. У них народилися дві донечки – Олена і Тетяна. Біда підкралася несподівано і нанесла два удари одночасно. У 1997-му на початку року не стало Іллі Петровича, і того ж року, лише під осінь, пішла з життя донька Олена. Їй було лише 29 років. Вона залишила 3-річного синочка Михайлика.
Причиною важкої хвороби Олени стало те, що молодій матері, яка ще тримала на руках 2-місячного синочка, зробили щеплення від дифтерії. Із того дня самопочуття жінки стало погіршуватися. Вона боролася за життя три роки. Лікарі-професіонали з Києва, до яких звернулася пані Світлана, сказали, що жінці після недавніх пологів категорично не можна було робити жодних щеплень. Врятувати Олену не вдалося. Світлана Миколаївна досі не може змиритися із втратою доньки, із сирітством онука і звинувачує лікарів, що робили щеплення, у злочинному непрофесіоналізмі. Пані Світлана сама виховувала онука. Допомагав зять, який на все життя залишився вірним пам’яті дружини. Нині Михайлик, закінчивши Харківський університет, живе і працює в цьому місті.
Хворобливою зростала друга донька. Згодом недуга стала прогресувати. Три роки тому мама поховала і її. Трагедія згорьованої жінки вражає до глибини душі. Просто дивуєшся її життєвій силі, енергії, стійкості, та все-таки нерідко чую від неї тихе і болісне: «Інколи запитую долю: за що ж мені так?»
«Ми із сусідкою – наче сестри»
Сусідку Марію Миколаївну Кам’янку Ніка впізнає, щойно жінка підходить до дверей. Це для собачки друга «мама». Вона знає всі звички і навіть примхи Ніки.
У Марії Миколаївни теж нелегко склалося життя. Народилася вона біля синіх гір. Навіть рідне село у Сколівському районі Львівщини має назву Верхнє Синьовидне.
Це був 1942 рік. Важкі випробування випали на долю людей. Дівчинка народилася з певними вадами суглобів, але лікарів-спеціалістів близько не було. Новонароджену лікувала сільська повитуха, але належних результатів це не дало. Після школи Марію направили у Львівський технікум пошиття верхнього одягу. Затим доля привела її до Володимира-Волинського, де вона 37 років працювала контролером на швейній фабриці. Довелося довгий час проживати в гуртожитку, а з 1978-го Марія Миколаївна – сусідка Світлани Ліщенюк. Обидві кажуть, що живуть, наче сестри: і радість, і горе довелося ділити разом.
«Ніка – це наша втіха»
У 2014 році на 8 березня зять подарував пані Світлані маленьку собачку породи чихуахуа. Жінка назвала її Ніка, на честь давньогрецької богині перемоги. А через декілька днів розпочалася війна на сході України. Сьогодні Ніка вже солідна собачка 7-річного віку. Вона дуже заповзята, принципова. Відчувається, що тваринка по-своєму сприймає кожну людину. Дві жінки зуміли виховати собачку справжньою «леді». Ніка охайна, дотримується порядку. Повертаючись із прогулянки, вона обов’язково витирає лапки.
-Ніка – це наша втіха, - кажуть обидві жінки. – Не знаємо, як би нині жили без неї. Вона нас ще більше здружила. Завдяки їй легше переносимо наші спільні болі і смуток.
А Ніка не байдужа до похвал та компліментів. Вона не лише вміє ласкою відповісти на добре слово, а ще й демонструє свої здібності: принесе на показ власну подушечку, побавиться з улюбленою іграшкою. Але варто хоч одній із її «мам» встати і наблизитися до дверей, як розумниця мчить слідом і її допитливі оченята наче запитують: «Ну, і куди?»
Та все ж, радіючи за жінок, яким доля після стількох випробувань послала маленьку втіху, десь на рівні підсвідомості ставлю питання: «А чи всі люди їх правильно зрозуміють?» Звичайно, не всі. Зрозуміють тільки ті, хто пізнав біль втрат, самотність, відчай, а тому готовий присвятити своє життя, свою невитрачену любов маленькій беззахисній істоті.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський
Коментарі