Дідусь так і не встиг…

Понад усе на світі дідусь любив бабусю Шуру і без жодного приводу робив їй милі сюрпризи.
Згадую, як декілька років тому приїхав у село П’ятидні до свого дідуся. Тоді за три години нерухомого сидіння на лавці в мене затекли руки і ноги. І чому я не здогадався підкласти під себе м’яку подушечку?
Трохи поворушишся – і тут же дідусів крик крізь зачинені двері дачного будиночка:
-Не рухайся! Сядь, як сидів!
А найпікантніше було те, що при цьому я був одягнений в бабусину спідницю і кофтину. На голові – бабусина панама, в руках різьблена палиця і великий букет квітів. І весь цей балаган організував мій дідусь Василь – абсолютний технар і прагматик, зовсім позбавлений романтики. Тільки ставши дорослим, я зрозумів, яким романтичним був мій дід. Він був досить дивною людиною – мав дві вищі освіти (математик і авіабудівник), жив у різних містах, завідував кафедрою в університеті, але при цьому до самої смерті жодного разу не бував за межами України. Навіть моря не бачив. Телевізор майже не дивився, вовтузився з полуницею на дачі, а на сон грядущий як белетристику читав товстелезні книги з алгебри, слухаючи при цьому старі платівки Маріо Ланца і Карузо на 78-ій швидкості. Понад усе на світі дідусь любив бабусю Шуру і без жодного приводу робив їй милі сюрпризи. Ось паличку дубову вирізав з візерунками і написом «Шура», підставку для читання книг змайстрував, вірші писав на саморобних листівках (правда, без претензії на риму, зате регулярно). Та хіба мало що ще. Коли бабуся йшла на дачу, її можна було бачити здалеку, поки вона хвилин сорок повільно спускалася з гори. Дід на ганку підвісив велику бронзову ступку і бив у неї, щоб бабуся, там, на горі, знала, що Василь її вже побачив і чекає. А вздовж шляху дід на стовпах і парканах приробив відкидні сидіння, щоб бабуся могла відпочити по дорозі. Якось бабуся помріяла про те, що добре б на величезній мисці для приготування варення мати таку ж величезну кришку. І дід тут же взявся за справу. На звалищі знайшов сталевий лист і щодня ходив до нього з ножівкою, і за два тижня все ж випиляв коло потрібного діаметру. Відполірував до дзеркального блиску, просвердлив дірки, намертво приклепав дверну дерев’яну ручку і урочисто презентував бабусі Шурі. Вона була дуже рада, але не могла прийняти такий дорогий подарунок. Не з кокетства, а просто не змогла відірвати кришку від підлоги. Цей спартанський щит важив трохи менше каналізаційного люка. Сумний дідусь запропонував змайструвати на стелі нехитру систему блоків для підйому кришки з підлоги на миску з варенням, але бабуся чомусь м’яко відхилила цю ідею.
А ще дідусь так і не встиг за все їхнє спільне життя з бабусею намалювати портрет своєї коханої. Тому, коли пам’ять старенького почала ослаблювати спогади про єдине кохання, в ролі «моделі» виступив я. Картина у нас вийшла настільки розкішна, що навіть Рєпін, напевно, стишив би кроки, проходячи повз неї. Ну хоч на трішки... А вже бабуся була б просто щаслива. Шкода, що цієї картини давно немає, але за багато років я запам’ятав її до останньої травинки. Композиція проста: паркан, шматок городу і два сараї, що стирчать із зелені, а на передньому плані втомлена бабуся з паличкою і квітами, що закривають обличчя. Зате як прописаний кожен листочок! І не дивно, адже це була швидше не картина, а фотографія, зроблена за допомогою нашого дачного будиночка, який на тиждень був перетворений на ідеально затемнену фотокамеру-обскуру. Завішували вікна, законопачували всі шпарини і крізь зроблену у дверях дірочку світло вже готової, але перевернутої картини лягало на полотно. Залишалося тільки окреслити і розфарбувати.
У 1986-ому несподівано померла бабуся Шура, і дідусеві Василю більше нікому стало бити в саморобний дзвін. Через місяць він тихо пішов за нею...
Підготувала Юлія Оберук

Розділ новин: 

Коментарі