«Життя навчило мене не скаржитися і сприймати його таким, як воно є»

фото до незрячої 1,1Каже героїня розповіді 76-річна жителька шахтарського мста Галина Подоляк, яка від народження мала проблеми із зором (на одному оці – 0,2, на другому – 0,1), але змушена була ще довго доводити свою неміч чиновникам від медицини, щоб отримати першу групу інвалідності по зору.
-Народилася я в листопаді 41-го року на Ковельщині у селі Мар’янівка. Майже з перших днів війни батька забрали на фронт, а ми з мамою та старшою на рік сестрою жили на хуторі в його тітки, бо своєї хати в нас не було. Невдовзі частина, в якій воював тато, потрапила в оточення, і він разом з іншими вояками опинився в концтаборі Береза Картузька, де захворів на дизентерію. Через це його відпустили додому. Трохи підлікувавшись, він разом із трьома своїми братами та сестрою подався в партизани, тому я його практично не знала. Тож коли в наше село увійшли радянські війська, мало не кожного солдата називала татом. Після війни наша сім’я переїхала в село Струмівку Сарненського району, де батько влаштувався на роботу в МТС. Там народилися ще одна сестра і брат, а ми зі старшою сестрою пішли в школу. Ходили в один клас. Через поганий зір, про що вчителька дізналася лише згодом, мене залишили в першому класі на другий рік А у 1953-му році, коли на Волині стали будуватися шахти, ми переїхали до Нововолинська. Української школи тут не було, тому я пішла до четвертого класу в Низкиничі, а сестра – в Будятичі, де була середня школа. Про те, щоб кудись вступити після закінчення восьми класів з моїм зором, не могло бути й мови, тому я почала шукати роботу. Та всюди, куди не зверталася, ознайомившись із висновком медиків, мені відмовляли. Коли людину спіткає хвороба – це біда, але ця біда стає ще більшою, якщо весь світ для тебе звужується до розмитих і розпливчастих обрисів та плям. Виручив тодішній керівник міськкому комсомолу, який організував для нас із подругою, що так само не могла знайти роботу, направлення в Чернівецький фінансовий технікум. Я вступила, подруга – ні. По закінченні технікуму в 1962 році я отримала направлення на посаду економіста в Нововолинський райфінвідділ (наше місто тоді було ще райцентром) і вийшла заміж. Обслуговували ми здебільшого кооперацію навколишніх сіл. Потім район розформували, і, оскільки я прийшла у райфінвідділ останньою, то залишилися без роботи. На той час у нас уже була старша донька Таня, і сімейні витрати зросли. Чоловік мій родом із Червонограда, тож ми переїхали туди. Там я теж влаштувалася у фінвідділ. Згодом у нас народилася друга донька – Люда. В Червонограді ми прожили кілька років. Та вся моя велика родина проживала у Нововолинську, і мені хотілося бути ближче до рідні. Тому ми обміняли квартиру і переїхали. Спочатку я трохи посиділа вдома, потім знайшла роботу касира в інтернаті. Та зір мій ще погіршився, тому треба було залишати роботу, але мене не відпускали. Допомогла начальник бюджетного відділу міськвиконкому, яка порадила написати в Київ у МОЗ. Після того мене викликали до завідувача очного відділення Теодора Качмара, який після обстеження видав направлення в обласну поліклініку. Звідти мене направили на МСЕК, де спершу звинуватили у шахрайстві, а потім дали другу групу. Причому загального захворювання, хоч я вже майже нічого не бачила (діагноз: вроджена коломбина райдужних оболонок, пошкодження сітчатки і помутніння кристалика, тобто – катаракта). А мені пишуть «Загальне захворювання». Довелося майже 14 років оббивати пороги різних чиновників від медицини, поки нарешті у картці з’явився запис: «Друга група довічно, інвалід першої групи по зору». Стала отримувати 40 крб. пенсії, згодом додали ще 10. А тут нова проблема: чоловік став сильно випивати, і мені довелося з ним розлучитися. Діти були ще школярками, аліментів на них я майже не отримувала, тому залишити роботу ніяк не випадало. Грошей на все катастрофічно не вистачало. Щоб якось звести кінці з кінцями, садила городи, тримала свиней і птицю. Обробляти все допомагали доньки. Також була ще жива моя мама. Отак і виживали. Роботу я покинула лише через п’ять років, коли Таня вийшла заміж і народився мій перший онук Роман, згодом ще один – Павлик. Тож наступні шість років я була просто бабусею. Потім мені зателефонували з УТОСу і запропонували роботу на ливарному заводі, куди направляли інвалідів по зору. Трохи подумавши і порадившись з рідними, я погодилась. Пропрацювала там ще 6 років: запилювала зазубрини на вареницях і пельменницях після ливарного виробництва. Після цього мені зробили перерахунок, і я стала отримувати найвищу пенсію для жінок – 132крб. Далі у країні почалася перебудова, Союз розпався, завод СТО – теж, на ливарному вистачало своїх запилювачів, тож нас попросили написати заяви. Та це й добре, бо я стала бачити ще гірше. Доньки на той час вже мали власні сім’ї, тож жити стало трохи легше. Таня після школи вчитися далі не захотіла. Закінчивши ПТУ, вона кілька років працювала в інструментальному цеху ВАТ «Оснастка», зараз трудиться у ТзОВ «Скай». Люда, закінчивши з червоним дипломом Київський індустріальний педтехнікум, на останньому курсі вийшла заміж за молдаванина і зараз разом із чоловіком мешкає у Тирасполі, працює в училищі. І я тепер – бабуся чотирьох онуків та п’ятьох правнуків. Із них лише одна дівчинка – Валерія. І хоч нелегка випала мені доля, життя навчило не скаржитися і сприймати його таким, як воно є, – закінчує свою життєву повість Галина Панасівна.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>