«Журналіст продається лише раз — своїй професії»

до Нагорного 1Цю життєву тезу відомий на Волині правозахисник бійців 51-ї ОМБр, автор багатьох журналістських розслідувань Василь Нагорний почерпнув від свого батька, який віддав цій професії 40 років життя.
Народився Василь у мальовничому місті Заліщики, що на Тернопільщині. Його батько Олександр Нагорний, нині заслужений журналіст України, 40 років писав для людей, мама Марія Нагорна, тепер, на жаль, уже покійна, була викладачем географії у Волинському університеті ім. Л.Українки. Є у Василя старша сестра, яка працює в ОДА. Коли хлопцеві виповнилося 5 років, батьки переїхали до Луцька, де після закінчення школи з медаллю він став студентом юридичного факультету держуніверситету ім. Лесі Українки. Будучи ще на 4-му курсі, став працювати помічником судді Волинського арбітражного суду (нині господарський), бо треба було, як каже, забезпечувати молоду сім’ю.
-Три роки я, «зелений» юрист, мав можливість учитись у таких знавців права, як уже покійний голова суду Леонід Матящук та нинішній його наступник Микола Шум. Але робота суддею, як кажуть, не була моєю мрією ні тоді, ні зараз. Тому згодом перейшов на посаду начальника юрвідділу Луцького спиртогорілчаного комбінату, потім – у прокуратуру Луцька, де теж почерпнув хороші знання з юриспруденції. Та державна служба, як і підпорядкування вищому начальству, була для мене тягарем. Тож обрав фах адвоката і правозахисника, якому віддав уже 12 років. Ця робота дає можливість почуватися вільним. Перші роки набивав гулі, зараз, думаю, сформувався як адвокат і правозахисник. Сповідую волю, справедливість та силу права. Щасливий і в особистому житті. Зараз нашій старшій доньці Тетяні вже 20 років, синові Сашку – 5. Дружина Ольга – підполковник поліції. Щодо журналістики, то якщо бути відвертим, я ніколи не мріяв про цю професію, хоча вона була частиною мого життя. Наша квартира була просто «просякнута» журналістикою. Тато, який жив роботою, не міг не зацікавити нею всю родину. Та я ніколи не думав, що й сам у 40 років освою цей фах на професійному рівні, хоча перші кроки зробив ще у піонерській газеті «Зірка», де опублікували мою розповідь про місцеву ковзанку. Доля сама мене привела до цієї професії. А розпочалося все з того, що як юрист я обслуговував газету «Волинь-нова», в якій колись працював тато. Вів колонку «Юридичні поради», яку до того багато років вів адвокат Сергій Сафулько. За час роботи у мене накопичилося чимало матеріалу про те, як місцеві міліціонери підставляють юнаків на наркотиках. Тоді слідчий ізолятор був просто переповнений молодими хлопцями, яким підкидали наркотики або фабрикували справи. Я написав матеріал, показав татові, той – головному редакторові. І стаття відразу ж пішла на першу сторінку. Вийшло непогане журналістське розслідування. Наслідком публікації стало зняття з посади начальника відділу з боротьби із наркотиками обласної міліції. І засмоктало журналістське болото… Спочатку працював спецкором, згодом мені запропонували очолити відділ журналістських розслідувань. Одна за одною вийшли мої публікації про Луцьке СІЗО, про шахраїв-роботодавців, про жебраків та псевдокредитні спілки, якими по праву горджуся. Так склалося, що я сам обирав теми для публікацій. Тому й писалося легко. Якщо матеріал не замовний, якщо викладаєш правду, то й слова самі складаються в рядки. У 2015-му році мене навіть нагородили грамотою Спілки журналістів за краще журналістське розслідування. А замовних публікацій я не писав. Це і є вада, з якою головному редактору доводилося миритися. Так само я на дух не переносив цензуру і як особисту образу сприйняв одного разу спробу редактора викинути з публікації прізвище одіозного волинського судді, порядність якого поставив під сумнів. Важко сприймав, якщо матеріал пробували «кромсати» або просили зменшити в об’ємі. Здавалося, все написане мною – важливо. Від тата я запозичив принциповість і загострене почуття справедливості. Як на мене, це дві риси, без яких журналіст – не журналіст. Тато завжди повторював, що журналіст продається лише раз – своїй професії. Байдужим тут немає місця. Мій тато (кажу це не як син) – це «динозавр журналістики», який писав не пером, а душею. Він ніколи не писав заангажованих публікацій за гроші чи на замовлення, бо дуже переживав, як сприймуть їх читачі. І хоч був нагороджений всіма відомими мені званнями, медалями і грамотами (останніми можна кімнату обклеїти), найкращою нагородою для нього завжди була вдячність читачів. Тато дуже радів, коли хтось дзвонив чи надсилав листа і дякував за публікацію. До речі, навіть зараз, коли він вийшов у відставку (хоча і дописує час від часу), читачі телефонують і пишуть йому додому листи, – з гордістю розповідає син. – Мені ж найлегше дався матеріал «5 міфів про Майдан», де спробував донести людям правду про те, що відбувалося тоді в Києві, а також новорічний лист до екс-міністра МВС Захарченка у 2014 році. У ньому я побажав, щоб йому щоночі снились убиті хлопці і дівчата, нагадавши, що всі ми смертні. І хтозна, чим би завершилися для мене ці побажання, якби не перемогла Революція гідності. А найважче було писати про першого загиблого на війні офіцера 51-ї бригади Леоніда Полінкевича. Кожне написане слово давалося з болем. Розмову з батьками і сестрою Леоніда, записану якраз у День журналіста у 2014 році, не забуду ніколи. Та ж 51-а бригада стала і причиною мого звільнення з газети «Волинь-нова»: редактор відмовився допомагати боротися за честь волинських вояків, сказав, що ця тема нікому вже не цікава. Та час завжди розставляє все на місця. Минуло три роки, а ця тема і далі у всіх на вустах. Тож поки не завершу боротьбу за бійців, журналістика, на жаль, буде в моєму житті лише на другому місці. Стосовно винагороди за працю, то для тата вона була десь на п’ятому місці рейтингу, для мене – ні. Я завжди казав редакторові, що не можна платити авторові розслідувань і журналісту, який витягує матеріали з Інтернету, однаково. Зазвичай у мене не було за правило використовувати свій фах для впливу на різних «начальничків», але коли в газету приходив якийсь скаржник-дописувач, то таки телефонував до деяких служак і під страхом публікації змушував їх вчинити за законом. Через це дехто побоювався моїх інформаційних запитів, бо після них доводилося бігти до головного редактора і робити йому «презенти» на свято. Та мене це мало обходило. Чого бракує нинішній журналістиці, і в чому найбільша проблема друкованих ЗМІ? Зараз важкий період для друкованих видань. Багато з них уже закрилося. Все-таки ХХІ століття – час Інтернету, час швидкості. Тепер я й сам мало читаю газет, бо реагування на дописи у соцмережах набагато швидше. До того ж там маю можливість писати без цензури та дозволу редактора чи власника. Але я впевнений: друковані ЗМІ не зникнуть. І той, хто виживе у найближчі роки, буде мати велике майбутнє. А щодо сучасної журналістики, то їй, на мій погляд, бракує незалежності, чесності, принциповості і… грошей. Не може бідний журналіст, або бідне видання, бути незалежним!
Валентина Савчук, м Луцьк

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>