Жінка, на долю якої випали випробування, знаходить розраду у створенні диво-виробів

Фото 7Важкохворий син, прикута до ліжка мати і непрості умови хутірського життя не позбавили Людмилу Михайлюк оптимізму, віри в життя та творчої наснаги.
Біля оселі, що ніби відбігла від Війниці та Губина і прилаштувалася серед поля окремим гніздечком, вже похазяйнувала осінь. Опало листя з дерев і сумовито шурхотить під ногами. Похилили голівки прихвачені заморозком квіти.
- Запитуєте, чи не сумно жити на хуторі? Чи не сумую за цивілізацією? – заводить розмову господиня оселі Людмила Михайлюк. – По-перше, ніколи сумувати. Не вистачає часу на відпочинок. По-друге, цивілізація зовсім поруч. Всього декілька кроків до траси, а автобуси курсують кожних десять хвилин. Приїздять у гості родичі, подруги. Сама їх відвідую, як трапиться нагода. По-третє, життя на хуторі – у нас в крові. Цивілізовані нації люблять життя на хуторах, тільки називають їх інакше. У американців це бунгало або ранчо, у бразильців – фазенда. Тут тиша, спокій, чисте повітря, а сумно буває з інших причин…
Людмила Вікторівна народилася 1976 року у Війниці в робітничій родині. Перші чотири шкільні роки пройшли в Губині, куди дівчинка, не раз провалюючись у глибоких сніжних заметах, добиралася полями. Дев’ятий клас закінчувала у селі Павловичі. Потім навчалася в Локачинському ПТУ, де здобула фах лаборанта хіміко-бактеріологічного аналізу. Та працювати за спеціальністю не довелося. Поки дівчина здобувала освіту, почали закриватися підприємства і лаборанти стали не популярні. Людмила вийшла заміж, зайнялася великим домашнім господарством. А життя готувало серйозні випробування…
У 1997 році народився син Олександр, та під час пологів дитина була травмована, що й стало причиною тяжкої форми ДЦП. Розпочалися лікарні, що, звичайно, позначалося як на матеріальному, так і на моральному стані сім’ї. Через два роки появився на світ Володимир. Батьки сподівалися, що спілкування з молодшим братом позитивно вплине на хворого Сашу, але недуга прогресувала і хлопчику дали 1 групу інвалідності. Не витримавши напруженої ситуації в домі, пішов із сім’ї чоловік Людмили Вікторівни. Вона залишилася сама з двома синами, один з яких потребував повсякчасної уваги і турботи. Потім почала важко хворіти мама Людмили Вікторівни, Надія Олександрівна. Вже 14 років як вона фактично прикута до ліжка, не виходить з хати. Вірна помічниця раніше, вона і нині підтримує дочку своїми неоціненними порадами.
Справжнім єдиним годувальником сім’ї обидві жінки вважають Володимира. Але і тут лиха доля послала випробування. Не зважаючи на складне становище в сім’ї, Володимира силоміць забирали до війська. За словами матері, виводили з хати, наче злочинця, заломили руки за спину. Про це на своєму сайті повідомляли наші колеги з Інтернет-видання “Буг”. Все ще триває розслідування цього прикрого інциденту. А тому нервова напруга в домі не спадає. І можна лише уявити, як жінці, на руках у якої нерухомий син і важко хвора мати, залишитися на хуторі без підтримки сина.
Фото 8Постійне життя в стресі вимагає великої моральної напруги і духовної мужності. І ніхто в такій ситуації не допоможе людині, крім неї самої. Ще в дитячі роки Людмила навчилася вишивати та в’язати, в четвертому класі сама вишила подушку, яку зберігає до сьогодні. А потім захопилася в’язанням кофтин та блузок, вишиванням бісером. Та, мабуть, найголовніша родзинка в творчості майстрині – це її чудові прикраси. І хоч сьогодні подібне захоплення властиве багатьом жінкам, проте в Людмили Вікторівни відчувається особливий почерк. Жінка вкладає у вироби не тільки душу, а й своє тонке сприйняття життя. Прикраси розраховані на жінок з різними смаками. Тут можна вибрати кольє з національним українським орнаментом, з різнобарв’ям пишних квітів, а також витонченим романтичним стилем європейських аристократок або з таємничими, дещо містичними елементами прикрас-амулетів, які дарували своїм дамам серця середньовічні лицарі. Що кому до вподоби, до душі, все можна знайти в творчому доробку майстрині, бо витворів дуже багато.
Фото 3На дивані потішно посміхаються личка м’яких інтер’єрних іграшок: котиків, сов, лисичок, клоунів, ведмедиків, лялечок. Їх також пані Людмила виготовила своїми руками. Просто не віриться, що жінка, на долю якої випало стільки випробувань, знаходить час для такої тонкої і багатогранної роботи. Дуже багато речей Людмила Вікторівна виготовляє на подарунки. ЇЇ роботи є у Франції, Туреччині, Італії, Ірландії, Польщі, а вже про міста України годі й говорити. У своїй творчості майстриня використовує поради журналів з рукоділля, найбільше цікавиться виданням Юрія Шуманського “Модний бісер”, у якому діляться досвідом майстри з усього світу.
- Моє захоплення рятує мене від зневіри, від журби, – зізнається пані Людмила. – Я постійно знаходжу собі заняття. Коли втомлююсь від вишивання, читаю. Це допомагає осмислити життя. Крім того, не втрачаю зв’язку з родичами та подругами. Для цього тепер є можливості: телефон, Інтернет. Не шкодую часу і на зустрічі, бо люди в наш час спілкуються мало.
Фото 1І знову виходимо на осіннє подвір’я. Над садом серпанком пливе туман. І тут Людмила Вікторівна відкриває ще одну завісу своєї душі.
- Люблю хутір, бо тут спокійно і тихо, та все сумую за тими часами, коли у нас була велика родина і на хуторі вирувало життя. Тепер потрібно все оновлювати, робити ремонт, а сили покидають. Почуваюся втомленою, хоч деякі люди кажуть, що виглядаю гарно, отже, не так вже й важко мені живеться. Але я нікого не засуджую, бо знаю, що чужий біль – це чужий біль. Він не такий гіркий і пекучий, як власний. Крім того, ніколи не зациклююся лише на своїй біді, завжди кажу собі, що мені не найгірше. Постійно перед очима стоїть старенька бабуся, котра сама доглядала внука-інваліда, не раз несла його на своїй згорбленій спині. А коли її шкодували, казала:” Не треба мене шкодувати. Я щаслива, що він у мене є і я можу про нього турбуватися”. Ось з такої людини слід брати приклад, а не розкисати при першій же проблемі.
Так і з пані Людмили, з її оптимізму, життєвої мужності, творчого злету потрібно брати приклад. Не завжди буде важко. Колись прийдуть і світлі часи. Бог пам’ятає про кожного з нас, бачить наші душі. Тож хай доля стане милостивою до цієї жінки і бісером щастя та радості вишиє подальшу дорогу її життя.
Антоніна Булавіна, с. Війниця, Локачинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>