Яковичі славилися не лише млином, а й кузнею, де можна було різноманітне начиння виготовити і коней підкувати

OLYMPUS DIGITAL CAMERAЗа тисячолітню історію нашого краю чимало населених пунктів зникли з географічної карти, а деякі з тих, що залишилися, зазнали запустіння та занепаду – не так економічного, як демографічного. Одне з таких сіл – Яковичі. Назва села, як зазначав відомий дослідник Олександр Цинкаловський, походить від прізвища місцевого князя Яковецького. Перша згадка про Яковичі датується 1545 роком, хоча оборонні редути, які були однією з ланок форпосту княжого Володимира, збудовані десь на початку ХІ ст. На території оборонних споруд знаходилося біля сотні дворів, в яких мешкало до 700 людей. Звичайно, нині не залишилося жодного знаку від цих споруд, однак пам’ять старожилів та дослідження деяких істориків підтверджують їхнє існування. Наприклад, за інформацією начальника районного сільгоспуправління Юрія Кравчука, який народився і виріс у Яковичах, оборонні редути, що з часом переростали в села, для захисту міста від ворогів нібито збудував князь Володимир. Через Яковичі в давні часи текла досить потужна судноплавна річка, русло якої в ширину сягало до 300 метрів, і вона ділила поселення навпіл. Назва річки – Чиста річка, бо вода в ній була настільки чистою, що іноді набувала голубувато-синього кольору, а на водному плесі цвіли лілії. Нині цю річку прозвали Свинорийкою, оскільки з роками повальної меліорації вона набула ширини каналу. В річці було дуже багато риби та ондатр, яких у свій час завезли на Волинь з Америки. Посеред річки стояла гребля, біля якої височів водяний млин, тому люди, які жили по обидва береги, називали одне одного загреблянами. Вже трохи згодом там збудували вітряний млин, де мельником був дід Гандрух. Славилося село і своєю кузнею, в яку звідусіль з’їжджалися селяни не лише виготовити необхідне в господарстві начиння, а й підкувати коней. Коли ж у війну в село прийшли німці, їм не сподобався млин, чотири крила якого чомусь нагадували їм наругу над свастикою. Тому одне крило вони наказали зняти. Так млин і простояв до кінця війни. Потім яковичани знову причепили четверте крило, але з роками вітряк старів, і тепер від нього не залишилося навіть місця. Яковицькі селяни славилися працелюбністю, тому практично у кожному дворі була велика господарка. Люди сіяли зерно та цукрові буряки, косили сіно та жали хліб. І все це робили вручну, не нарікаючи на важку долю. Після польових робіт узимку в хатах жінки співали українських пісень, а молодь організовувала вечорниці. Багато яковичан під час окупації було вивезено до Німеччини, тому після війни село недорахувалося не одну сотню господарів. Була в Яковичах і польська початкова школа, де грамоти дітей навчала полька Данута Базгеровська. У свята та в неділю і дорослі, й діти відвідували церкву Флора і Лавра, збудовану ще у 18ст. У часи повального атеїзму ця православна святиня перетерпіла страшну наругу. Минув час, люди навернулися назад до Бога і почали відновлювати святині. Відновили храм, який тепер належить до Київського патріархату, і в Яковичах, але повернути святі первозданні ікони, іконостас та інше церковне начиння, яке було вивезене, а деяке й знищене, вже не вдалося. Та розповідь про Яковичі, буде неповною, якщо не згадати людей, які брали активну участь у розбудові та прославленні села. Зокрема це Максим Цехоцький, Іван та Кузьма Диньки, Дмитро та Андрій Киюки, Нестор Комісарук, Микола Петрушка, Іван Ганджа, Володимир Ташак, Іван Наконечний, Григорій Бичук, голосисті та відомі у свій час коровайниці й виконавиці української пісні Анастасія Петрушка, Ганна Динька та Софія Шарчук. Тут також народилися відомий математик академік Іван Кравчук, кандидат економічних наук Павло Динька, головний диригент симфонічного оркестру Адигейської автономної республіки Анатолій Гуль та багато інших відомих у різних колах людей.
Нині село Яковичі належить до Березовичівської сільради, яка єдина на Володимирщині ще й досі не приєдналася до жодної з територіальних громад. Корінних жителів у селі, добратися в яке через вкрай незадовільний стан доріг дуже важко, залишилося мало. Багато хто у свій час виїхав до великих міст, багато померло. Тому сьогоднішнє населення, за словами березовичівського сільського голови Юрія Ковальчука, становить 175 людей, кількість господарств – 53. Найпотужніше з них – фермерське господарство «Еліт-Ш» Анатолія Шпура. І хоча село газифіковане, впродовж років незалежності тут зведено лише один новий будинок. З культурно-соціальних об’єктів залишилися лише ФАП та ларьок продовольчих товарів. Початкову школу через великі фінансові затрати на одного учня минулого року закрили. А 31 серпня 2015 року парафіяни храму Флора і Лавра, настоятелем якого є отець Юрій, відсвяткували 150-річний ювілей церкви, на який зібралося багато гостей з міста і району.
Ксеня Лучко, с. Яковичі, Володимир-Волинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>