Як слово давніх друзів допомогло бійцям АТО,або Українське телебачення – це повна фігня

9«З Вереснем ми познайомилися дуже просто, він запросив мене до себе на програму. «Табу» чи «Без табу» – я вже не пам’ятаю. Я прийшов, сидів Микола. Він спитав: «А ти хочеш бухнуть?» Я сказав: «А що в тебе є?» Він каже: «У мене є віскі». Ми випили, і якось так вийшло, що ми подивилися один одному в очі і зрозуміли, що ми – друзі вже багато років». (Лесь Подерв’янський)
Нещодавно на Волині побував тележурналіст і письменник Микола Вересень. Сюди він приїхав на гастролі з постановкою п’єси Леся Подерв’янського «Павлік Морозов», де зіграв генерала Власова — «фашистського перевертня і таємного агента». Перед творчою поїздкою Микола Вересень і Лесь Подерв’янський зустрілися із прихильниками і, знаючи про те, що у 14-ій бригаді, де служать волинські воїни, є чимало потреб, організували збір коштів для передачі їх у зону АТО.
Шкарпетками, згущенкою, бронежилетом чи банкою тушонки, сигаретами чи бруском мила. Солдату на війні допомогою стане все: малюнок незнайомого маляти чи слово відомої людини. Бо війна – явище тимчасове, а початком усього було слово. Лесь Подерв’янський вважає, що слово на війну ніяк не впливає. На його думку, війни мають інші важелі впливу: гармати, сміливість, кмітливість полководців: «При чому тут слово, я не знаю. Словом кацапа не перемогти, бо йому наср..и на слово».
Лесь Подерв’янський та Микола Вересень – друзі давні. У таких стосунках припустимо-очікувано, що дві творчі особистості зустрічаються за чаркою міцного чаю потеревенити. Вони не оголошували імені ідейника, який запропонував теревені у м’яких кріслах провести на сцені. І запросити гостей послухати, долучитися до бесіди. Зустріч мала назву «Війна і слово», а кошти, отримані за квитки та аукціон футболок авторського дизайну Леся, перерахували на допомогу бійцям АТО.

Микола Вересень
Про націю: «У мене є теорія. Не можна міряти націю по крові. Можна міряти націю по землі. Чітко розуміймо, нація – це не кров, це – земля. Якщо ти переїздиш в Улан-Уде і живеш там 20 років, я не кажу про мову (пам’ятаєш її чи не пам’ятаєш), але в голові обов’язково відбуваються певні зміни. Ти виходиш на вулицю і кажеш: «Хочу поцілувати в ср..у пана президента Путіна». А чомусь, коли ти приїздиш з Улан-Уде у Київ, то ніякого президента ти нікуди не хочеш цілувати. Це не стан душі, це – стан землі».
Про національну ідею: «Я скажу, що українська національна ідея має аналог в Росії – це руская духовність. От як не можна зрозуміти, що таке російська духовність, і пояснити, що це – так само. Коли мені кажуть про українську духовність, я ніколи не розумів, що це, як її помацати, описати».
Про політиків: «От які чудові люди рік і сім місяців тому стояли на сцені на Майдані. І як правильно вони все говорили, і як правильно сіли зараз вони в кабінети, і як «правильно» почали нічого не робити. Здається, ми залишаємося українцями, поки не стаємо політиками, поки напряму не беремо участі в державотворчому процесі».
Про національну символіку на одязі, прикрасах та балконах як спаплюжену національну ідею: «А що таке національна ідея? Покажіть людину, яка чітко дасть мені її визначення? Для мене це абсолютна абстракція, спекулятивне поняття. Яка національна ідея може бути в українця? Всім відомо, хто він такий. Це одноосібник, гарний господар, який, дай волю, півсвіту нагодує. Його ідею описав Шевченко: «Садок вишневий коло хати. Хрущі над вишнями гудуть». До речі, чому ніхто не задумався, де у данців, норвежців, португальців національна ідея? Свої прапори одягають американці, британці. Це нормально».
Про ситуацію на українському телебаченні сьогодні: «Боюся, моя відповідь буде дуже короткою – повна х…я».
Справжнє ім’я Микола Костянтинович Ситник.
Народився 5 січня 1960 р. в Києві.
1973р. – археолог-реставратор,
1979-80р. – моряк дальнього плавання.
1983р. – закінчив Київський університет ім. Тараса Шевченка.
1983-90р. – викладач історії в Київському педучилищі.
Журналістська діяльність почалася у 1990 році зі стажування в Бі-Бі-Сі у Лондоні. Працював кореспондентом, ведучим та автором передач на кількох українських телеканалах.
Активно співпрацює з газетою «Дзеркало тижня». Працював у Фонді Сороса та «Євразії».
Автор книг «Табу» і «Без табу про «Без табу».
Академік Національної телеакадемії України (1998).
Неодноразово був відзначений журналістськими та телевізійними нагородами.

Лесь Подерв’янський
Про міцність українського народу: «Сьогодні держава – це погано, а народ, громада, суспільство – це добре. Все, що відбувається зараз, – завдяки волонтерам, добровольчим батальйонам, небайдужим людям. Про таке говорив Нестор Махно. Я не анархіст, але коли познайомився з його теорією, глибоко задумався: можливо, Нестор був правий, бо як людина з народу він знав можливості цього народу. Він казав, що при такому народі держава не потрібна. Так ми ж є свідками цього кожен день! Бо держава робить завжди хє..ю. І виживає вопрєкі, тобто завдяки своєму народу».
Про можливе пристосуванство України до Європи: «В Україні, в Європі, відсутній дух рабства. Це головне, що відрізняє нас від решти території. Але не треба робити з європейців фетиш. Вони – такі ж люди як ми, тільки живуть за законами. Бо жити не за законами їм не вигідно. А ми просто відстаємо від них в історичному розвитку. Оця зараз ситуація, що відбувається, – один в один Французька революція двісті років тому. Вони трошки нас випередили».
Про різницю між хохлом і українцем: «Я ніколи не вважав слово хохол чимось принизливим. Хохол – це такий чуб, хохол має виглядати грізним, його мають боятися. Це воїн. От кацап – це інша річ. Слово москаль має подвійне значення. Якщо ми читаємо Шевченка, то москаль не стільки кацап, скільки російський солдат. А таким був і Шевченко, бо він служив у російському війську. «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Бо всі знають, хто він такий: зґвалтував дівчину і втік на службу (хто служив в армії, знає, що це таке). Різниця між москалем і кацапом суттєва. Москаль – людина військова, а кацап може бути і штатським також».
Про те, навіщо Путіну потрібна Україна: «Мені важко влізти в його голову. З точки зору здорового глузду це неможливо пояснити. Я не знаю, що йому треба. У людини – купа грошей, у людини – влада. Може, йому нецікаво жити? Може, йому адреналіну треба? Ми з Путіним – одногодки. Йому – 62, і мені – 62. Може, в цьому віці починаються якісь незворотні процеси в мозгах? Я льщу себе надєждой, що мені таке не грозить, а в цього пацана воно, напевно, є».
Про мистецтво, й для чого воно потрібне: «Воно нікому не потрібне. Воно існує з однієї причини: є люди, які його роблять. Роблять теж по одній причині – бо не можуть не робити. Художник чому малює картини? Бо він не може їх написати словами. У письменника та ж сама мотивація. Якщо він не писатиме, ідеї йому розірвуть голову. А так вони йдуть на папір. І все. Іншої мотивації немає».
Про те, які ідеї варто записувати: «Коли приходиш в майстерню і працюєш над полотном, ти не ставиш собі таких запитань. Просто працюєш. А натхнення – для дилетанта. Це він чекає натхнення, музи, яка прилетить. Працюєш – і все. Це абсолютно спонтанна дія. Якщо будеш ставити собі запитання, ти ніколи нічого не зробиш».
Про втрачену віру в нерушимість Радянського Союзу: «Я тільки раз усомнілся. А відбувалося це так. Я бухав на дачі у приятелів десь дві доби. Потім раптом згадав, який же я казьол, у мене вдома залишився ненагодований кіт, який мене матюкає і праклінає. Кіт мене матюкав уже з-під дверей, я взяв гроші й побіг в магазин покупать рибу. Щоб ви знали, покупка риби тоді відбувалася таким чином: продавщиця брала заморожену рибу зі страшним йо…м кидала її об підлогу. Те, що відскакувало, вона продавала трудящимся. Як сумлінний трудящийся, я купив цю рибу. Вона була така морожена, холодна, приніс її додому, кинув під кран. Кіт у цей час дер мені штани. Потім, як вона трохи відтаяла, я побачив, що, по-перше, вона червоного кольору, такого грубого, кольору ржавчини. Но не це було страшне. Страшне було те, що три чверті у неї займала голова із страшними зубами. А одна чверть у неї була хвостом. Тіла не було. Але і це не жахливо, а жахливо те, що по бокам у неї були крила, як у кажана. І тоді я подумав, йо-майо, чувак… А вони ж не знали, що я цю рибу коту купую, вони ж продавали її як трудящумося. І якщо вони таку рибу продають трудящимся, то, мабуть, п…єц не за горами. Потім подумав: та нє, ти що, як ти можеш таке думать, ми всі тут здохнемо. Кіт в цей час урчав, гриз рибу з шкірою, як у чемодана. Це історія про те, як я перший раз усомнілся у совєцькій власті».
Про своє життя: «Ну, воно не безоблачне. Нєкую мрачную тєнь кинув дитячий садочок, нєкую мрачную тєнь кинула школа. В інституті було зовсім весело і прекрасно. Інститут називається Національна художня академія, яку я закінчив. Це були прекрасні дні. В армії теж було дуже весело, всім рекомендую. Я не знаю, що є зараз армія, але радянська армія мала одну дуже гарну рису: вона була абсолютно не пристосована до того, для чого її задумали. Коли я там опинився, поняв, що всьо г…но і всім п…ц. Але потім поняв, що армія має інше призначення – це школа абсурда. Якщо ти опинився в дурдомі, то корчити із сєбя умного – це неправильна політика. Треба стати таким же ідіотом, як і всі, і отримати кайф. У мене були завжди цікаві друзі, цікаве спілкування, цікаві подорожі. Мабуть, вплинула ще моя сама сильна риса характеру – я лінивий. Тому ніколи не робив того, що мені не подобається. Я вивів для себе два головних правила: перше – робити те, що подобається, і друге – не робити того, що не подобається. Друге складніше, але мені вдалося завдяки моїй ліні».
Про яскравий спогад дитинства: «Я рос в інтілігєнтной сім’є. Добавлю, що інтелігенція – ето тіпічно рускоє понятіє. І нігдє, кромє Рассєї, етого понятія не существуєт. Мене вчили за стіл сідать з салфєточкой, ножик-вілку. А дєдушка, який себе скомпрометував тим, що деякий час служив в армії Дєнікіна, а потім звідти дезєртіровал, навчив мене всякой бєлогвардєйськой абсолютно не потрібной хє..і. Наприклад, що не можна здороватися з дорослими людьми за руку, а треба отак каблучком щолкать і головою кивать. Вооружонний цими всіма ділами: вілками-ножиками, білогвардійськими примочками, я опинився в дитячому садку савецького уклада, де був в перший же день відпіж…ен і раскрітікован. Десь на третій день я прийшов з садочка і сообщив бабушкє новость, яка заключалась в том, що х…й-п…а-г..но-повідло, в ж..у й…ний понос. Тут уже мене раскрітіковала бабушка. Я був поставлений в куток, наказан і страждав якийсь час».
Про улюблені книги, які варто прочитати: «Я б радив взагалі читати. Багато читати. Чим більше – тим краще, це казав, по-моєму, ще Давид Лєнін. Не пам’ятаю, чи він говорив щось подібне про кіно, але читати корисно. Починати з Гомера, Езопа, давньогрецької літератури. До речі, у кацапів теж непогана література. Читати, читати, читати, і потім ви дійдете до такого рівня, як я: взагалі нічого не читаю. Не тому, що сноб, а тому, що вже прочитав до хр..а».
Про Шекспіра і Шевченка, які писали без матюків: «Отут ви помиляєтеся. Насправді ми читаємо Шекспіра в адаптації. А оригінальний Шекспір, отой, XVI століття, він не відрізняється від Подерв’янського. Мені казали про це британці. Казали, якщо його перекласти, а в Англії він теж адаптований, на староанглійську, то Шекспір буде такий, як у мене».
Про тих, хто називався братнім народом: «У нас чомусь всі не люблять Путіна. Вважають, якщо його нема, то завтра політика Росії буде кардинально іншою. А насправді Путін не робить нічого такого, що не подобається рускім. Він робить тільки те, що подобається їм. І той, хто прийде на його місце, буде робити так само. Бо справа не в ньому, а в рускіх».
Справжнє ім’я Олександр Сергійович Подерв’янський.
Народився 3 листопада 1952р. у Києві. У 1976 році закінчив Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (Київ, раніше називалася Київським державним художнім інститутом), спеціальність «Станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис».
Член Спілки художників України з 1980 року. Служив в армії 1977 року. Там почав писати історії з вигаданими героями та істотами в листах до товаришів.
Мешкає на Бесарабці. Має дочку Анастасію та онука Тимура. Одружений втретє офіційно, дружина Марія Ганженко займається написанням сценаріїв. Дід і батько Леся також були художниками. Почав писати перші п’єси наприкінці 1970-х і на даний час написав більше 50. Участь у виставках бере з 1976-го. Картини Леся зберігаються в Національному художньому музеї та багатьох приватних колекціях, і їх можна побачити в Україні, Росії, Німеччині, США, Швеції.
******
«95-ий квартал» міг би відчути конкурентів. Упродовж усього вечора публіка сміялася. Її тримав тандем класних чуваків, які без цензури і спецефектів розмовляли з глядачами. Питання були різними, а відповіді – щирими. Настільки, що вміли крізь сміх дістатися болю. Теперішній спільний український біль чіпляло так, що, насм+іявшись до сліз, розходилися в опануванні роздумів. Кожен – своїх.
Кристина Павлюк, м.Київ

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>