«Я знову перечитав «Собор»

Фото 3Під враженням великого твору Олеся Гончара громадський активіст Дмитро Себій роздумує над сучасністю.
Це вже вчетверте я перечитав «Собор», бо хочу збагнути, чому ж ми так живемо, чому маємо те, що маємо. Ми ж варті кращого життя. Чому ж загнали ми себе у цю духовну порожнечу? Загнані в комуністичне «райське стійло», ми втратили собори наших душ, зруйнували в собі велике звання Людини, розучилися бути єдиною громадою. Пригадую слова Захара Беркута: «Ми перемогли своїм громадським укладом життя. Але чує моє серце, що це не останній удар по громадській твердині. Будуть ще наїзники, і вони розіб’ють громадську твердиню, а прийдуть свої і чужі наїзники, зроблять з народу робочого вола для задоволення своїх забав». Василь Стус так охарактеризував ці забави: «Як вабить зло, як вабить гріх – піти світ за очі, повіятися з вітром, з власної подоби утекти». Втративши духовний собор, люди забули, що вони – Люди, а не гвинтики у великій машині бездуховності. Керівники вважали себе маленькими князьками на своїх територіях, не відмовляли собі у задоволеннях. І на тлі цих злих забав – велична споруда Собору, який у романі виступає символом ошукання, порожнечі, хоч насправді це велич, це гармонія і довершеність. Але здається, що, переступивши поріг цього собору, ми, ошукані, спорожнілі, заслужимо того, що собор рухне просто на нас, бо живемо в протиріччях, не тягнемося увись, до прекрасного Бога, бо заперечуємо один одного, бо дозволили себе обікрасти. Коли ж ми нарешті викреслимо тих крадіїв з нашого життя? Але їх коріння живуче, як той Володька Лобода. Та з лободи ще можна борщ зварити, а з Володьки не візьмеш нічого. І такого бур’яну навколо нас ще стільки, що аж страшно стає!
Пригадую той час, коли моя дружина працювала у сільському клубі. Якось запропонував я їй зробити стенд на тему «Архітектурні пам’ятки України». Придбав буклети із соборами України: великою Софією, Андріївською церквою, Володимирським храмом, а також з нашою Василівською церквою-ротондою. Власними руками змайстрував стенд і повісив у клубі. Це не сподобалося парторгові, бо «попахувало націоналізмом». Я завів з ним мову про роман «Собор», який на той час уже був опублікований у журналі «Вітчизна». Запевняли, що «Собор» буде перероблений, а Гончар покається. А він, цей роман, і досі такий, яким його автор написав. У таких людей, як наш парторг і бригадир з роману, відсутнє поняття «батьківщина», вони не розуміють, у чому істинне багатство людини. Знаю одну хорошу людину, яка досі вдячна Сталіну за те, що «вивчив його», а потім директором навчального закладу поставив, Ніяк людина не може збагнути, що сталінщина брала гроші у батьків, щоб платити за навчання дітей. Матеріалом для ленінсько-сталінського комунізму була Людина, у якої забрали найнеобхідніше – землю і знаряддя для її обробітку.
Але не завжди пануватимуть над нами ті, що знищують собори наших душ. Є інші закони – закони Світла і Добра. Відновиться у наших душах Собор краси і людяності, бо в природі діє закон очищення й удосконалення. Скільки не кидай у річку сміття, а вона, подолавши декілька кілометрів, знову стане чистою і прозорою. Отож очиститься й українська річка життя. І як Елька з Баглаєм знайдуть щастя кохання, душевну гармонію, так і ми знайдемо духовне відсвіження і вже нікому не дозволимо зруйнувати собори наших душ.
Дмитро Себій, м. Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>