«Я не чекав, що під час хвороби мене підтримає стільки людей»

DSCN4032Почесний директор Володимир-Волинського педколеджу Іван Гаврилович Губар зараз в лікарні, де про нього піклуються лікарі та друзі.
Як би не склалося життя людини, а невблаганна старість все змінює по-своєму. Приносить вона хвороби, певну обмеженість у спілкуванні, проблеми з пам’яттю. А найстрашніше – це забуття тих, хто нещодавно був поруч. З Іваном Гавриловичем Губарем, багаторічним директором Володимир-Волинського педагогічного училища, людиною з великим і шляхетним серцем, про яку з вдячністю згадують покоління випускників, цього не трапилося. Напередодні свого 89-ліття Іван Гаврилович потрапив до лікарні. Він здивований тим, що про нього пам’ятають.
Біографія Івана Гавриловича багата на події. Народився 18 квітня 1929 року в селі Партизани Приморського району Запорізької області. Дитинство провів на Азовському морі, хоч прадіди були родом з Полтавщини. Після відміни кріпацтва у пошуках кращої долі прийшли на вільні землі Приазов’я. Хто тільки в ті часи не населяв узбережжя Азовського моря: болгари, греки, німці, та переважно – українці. Дідусь і бабуся Івана Гавриловича померли від голоду. В 1933 році в селі організували колгосп. Батько, Гаврило Андрійович, став бригадиром. Односельцям запам’ятався він як строга і вимоглива людина. Батько виховував дітей на власному прикладі, ніколи ніхто не чув від нього лайливих слів.
У 1947 році в селі відновили середню школу. Та часи були важкі. Людей підкошував голод. Рятувало море, в якому достатньо було риби. За прикладом старшого брата Василя, фронтовика, нагородженого 4-ма орденами, Іван мріяв стати офіцером. Але відразу по закінченню школи всіх 10 випускників забрали на навчання до Бердянського учительського інституту. Іван Губар став студентом природничо-географічного факультету. Під час навчання познайомився з Марійкою Нічиєнко, яка була родом з села Осипенко, названого на честь відомої льотчиці, яка була подругою матері Марійки. Ще в родоводі Марії Федорівни був один цікавий момент. Її далекому прадіду Катерина ІІ за участь в болгарській війні присвоїла звання полковника і подарувала земельний наділ – 100 гектарів. Марійка рано осиротіла і виховувалась у дядька. Два роки навчання в учительському інституті були складними. Студенти раділи хлібині та вареній пісній юшці. Та життя і молодість брали своє. Іван Губар і Марійка Нічиєнко поєднали свої долі. В день, коли отримували дипломи, їх привітали з одруженням.
У 1949 році 300 випускників Бердянського учительського інституту отримали направлення на Волинь. Так Губарі стали волинянами. Іван Гаврилович почав викладати у чоловічій школі міста Володимира-Волинського (вона існувала до 1954 року). Очолював школу Артем Фальцун, фронтовик і, за словами Івана Губаря, золота людина, яка підтримувала в школі належну дисципліну і сама була зразком для учнів. Іван Губар став керівником семикласників і був лише на два роки старшим від своїх учнів, адже навчалися в школі переростки, які не могли відвідувати заняття під час окупації. Згадуючи ті часи, Іван Гаврилович не може стримати сліз. З особливим теплом говорить про Миколу Плівака, який став капітаном-підводником військово-морського флоту. Навідуючись до Володимира, капітан Плівак незмінно зустрічався зі своїм наставником.
Подружжя Губарів мешкало на приватній квартирі. В 1950 році у них народився син Георгій, а в 1955 – син Олександр. Згодом отримали квартиру. Коли у місті відбулося з’єднання україномовних і російськомовних шкіл, Іван Губар очолив педколектив 7-річної школи в селі Острівок, а через кілька років став директором Володимир-Волинської школи №5.
20 грудня 1962 року пожежа, яка виникла з невідомих причин, знищила будівлю педагогічного училища. Директора Олексія Яворського негайно зняли з роботи, а на його місце міськком і обком партії рекомендували Івана Губаря. На комісії в Міністерстві освіти, яка відбулася 27 грудня 1962 року, до рекомендованого директора поставилися упереджено, але Іван Губар відповів: «Мені байдуже, буду я директором чи ні. Я поспішаю в школу на новорічну ялинку». Мабуть, саме така позиція визначила остаточне рішення комісії.
Другого січня 1963 року Іван Губар став директором Володимир-Волинського педагогічного училища. 33 роки своєї діяльності віддав він цьому навчальному закладу. Івана Гавриловича поважали всі (і не тільки в педучилищі, а й у цілому місті) за його зваженість, толерантність, справедливість і принциповість. Та мало кому було відомо, що як людина чесна Іван Гаврилович не раз відмовлявся йти проти власного сумління, а тому ставив під удар своє перебування на посаді. В 1996 році Іван Губар вийшов на пенсію, але ще декілька років працював викладачем біології. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, орденом Леніна. Таких нагород мало хто з освітян удостоювався.
Пишається Іван Гаврилович своїми синами. Старший Георгій очолював медичну службу в дивізії, підполковник. З військовою службою пов’язане і життя меншого сина.
У 2011 році відійшла у вічність дорога дружина і друг – Марія Федорівна Губар. Старість і моральна самотність гнітюче подіяли на Івана Гавриловича. Наче снайпери, стали влучати хвороби. Нещодавно внаслідок травми руки Іванові Гавриловичу довелося лягти в лікарню. І тут він раптом побачив, скільки у нього хороших друзів, скільки людей пам’ятає про нього. Варто назвати колишню студентку Ніну Юринець та її сина Олександра, Інну та Дмитра Себіїв з Верби, Олексія Кумецького, Леоніда Новосада, який доводиться йому сватом. Не забувають про Івана Гавриловича мешканці Верби Тетяна та Віктор Скіці, чий син свого часу був першим стипендіатом імені Агатангела Кримського. Нинішній очільник педколеджу Микола Савельєв особисто подбав про те, щоб Іван Гаврилович мав власний мобільний телефон. Більше сорока людей – працівників і ветеранів педагогічного навчального закладу – відвідали колишнього директора.
-Я не чекав, що під час хвороби мене підтримає стільки людей, – крізь сльози каже Іван Гаврилович. – Я всім безмежно вдячний, бо така увага і турбота свідчать про те, що я недарма прожив на світі і зміг заслужити повагу людей. Дякую апарату міської ради і особисто міському голові Петру Даниловичу Саганюку, які також проявили турботу про мене. Нехай над всіма буде Боже благословення.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>