«Я дуже радий і безмежно вдячний долі за те, що попри всі небезпеки воєнних доріг, не втратив жодного зі своїх хлопців»

Волинські волонтери Олександр Мазурок та його друзі: Віктор Янчук, Ярослав Савосюк, Антоніна Подскрипка, Володимир Таранович, Андрій Гаць на передовій.

Волинські волонтери Олександр Мазурок та його друзі: Віктор Янчук, Ярослав Савосюк, Антоніна Подскрипка, Володимир Таранович, Андрій Гаць на передовій.

Каже волонтер Олександр Мазурок із Благодатного, який разом з іншими такими ж небайдужими людьми, вже п’ятий рік допомагає волинським бригадам і тербатальйонам на передовій і доставив туди за цей час, окрім продуктів, військової амуніції і теплого одягу, шість особисто закуплених і відремонтованих автомобілів.
Українці по-різному сприймають те, що зараз відбувається на сході. Одні називають це АТО, другі – конфлікт, а треті реальним словом – війна. Так само кожен по-різному розуміє слово «патріотизм». Дехто вважає, що досить одягти вишиванку, пройтися в ній вулицею, покричати «Слава Україні!», – і ти уже патріот. Дехто дуже полюбляє «боротися за справедливість», пишучи коментарі і засуджуючи хабарників та корупціонерів у владі всіх рангів у соцмережах, не встаючи з м’якенького дивану. Та є люди, які з першого дня війни, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, ні власних заощаджень, ризикуючи життям, стали допомагати армії. До таких належить волонтер Олександр Мазурок та його друзі: Віктор Янчук, Ярослав Савосюк, Антоніна Подскрипка, Володимир Таранович, Олександр Положивець, Віталій Лісецький, Андрій Гаць та Юлія Носарєва із Рубіжного.
Олександр народився в Благодатному. Зі своєю майбутньою дружиною і вірною помічницею Альоною, яка вчителює в місцевій школі і у всьому допомагає чоловікові, навчався в одному класі, але одружилися вони, коли юнак повернувся з військової служби. Зараз у подружжя Мазурків підросло двоє хороших синів – 20-річний Вадим і одинадцятикласник Дмитро.
-Все почалося відтоді, як у березні 2014 року мобілізували в армію трьох футболістів із нашої селищної команди, в якій я і директор, і спонсор. У той час ніхто до пуття ще не знав, що відбувається. Я телефонував до хлопців, і вони розповідали, що бойовики постійно «криють» їх «Градами». Після того ми вперше зібрали кошти на бронежилети і розгрузки, – згадує мій співрозмовник початок своєї волонтерської діяльності. – Поступово я познайомився з іншими хлопцями із 51-ї бригади, в якій служив мій родич, Олександр Шинкарук, – з Аланом Кравченком, Володимиром Кернесом, Леонідом Мельником, Володимиром Дударем та юнаком із позивним «Морпєх», якого мобілізували на війну відразу ж після строкової служби в армії (він уже помер, і я їздив його хоронити), з якими дуже подружився і допомагав, чим міг. Шукав для них бронежилети, кевларові шоломи, військове спорядження, теплі речі, продукти. Після розформування 51-ї ОМБр і створення 14-ї дехто з цих хлопців залишився вдома, а Олександр Шинкарук записався в 130-й окремий батальйон, воював у районі Савур-могили, був поранений. Тож я почав допомагати військовим і цього батальйону. А в 2015 році уперше поїхав на передову від волонтерів Спілки воїнів-афганців уже власним бусом, після чого такі поїздки стали регулярними. Згодом нас взяв під своє крило покійний керівник Спілки воїнів АТО Волині Олег Твердохліб («Сармат»). Він видав нам відповідні посвідчення з проханням про сприяння до всіх органів влади, завдяки яким ми могли без проблем проїжджати міліцейські пости. Військові завжди зустрічали нас із радістю, а от міліція не раз затримувала для перевірки. З часом ми з п’ятьма друзями стали їздити вже самі від себе. Дуже нам допомагають також колишні атовці з міжрайонної Спілки ветеранів і волонтерів АТО з Ковеля, якою керують Леонід Хведчук та його заступник Ігор Рожко. Леонід Тимофійович спочатку був волонтером, служив у батальйоні, після чого разом із синами відремонтував стільки техніки, що про нього варто написати окрему статтю. Співпрацюють з нами і мої особисті друзі, яких тут не так уже й багато. Серед них Віталій Вельгус, який допомагає мені розмитнювати й доводити до ладу авто для військових, а також учні й педагоги сьомої та Низкинецької шкіл, які збирають воїнам продукти й невеликі подарунки (шкарпетки, серветки, прибори для бриття тощо). А легкового транспорту на фронті хлопцям із 14-ї бригади, яка зараз дислокується в районі Попасної, дуже бракує. Його там майже немає Лише за попередній місяць розвідникам, які щодня долають пішки по 50-60 км по пересічній місцевості з купою розтяжок і мін, спалили три машини. Буває, що на чотири відділення – лише одна машина, яка постійно «кочує» з одного місця на друге. Хлопці їздять на старому мотлоху, який не раз самі й купують. Хіба що хтось має хороших друзів.

Машини, які купив і відремонтував для воїнів Олександр Мазурок.

Машини, які купив і відремонтував для воїнів Олександр Мазурок.

Особисто я завіз у бригаду вже шість автомобілів, сьомий – в ремонті, вартість якого обходиться в ще одну таку ж машину. Їздили двома бусами, машини возили на лафеті, за що треба було заплатити 1200 грн і витратити приблизно 400 літрів дизпалива лише в один бік, яке часто купували за свої гроші. За ці роки, вклав у цю справу, мабуть, більш як півмільйона гривень. Дякувати Богу, що дружина мене розуміє й завжди підтримує. З продуктами на передовій уже все налагодилось, а от людей, які допомагають армійцям, значно поменшало, – люди їдять, п’ють і рахують дні до новорічних свят так, ніби й немає ніякої війни. І це дуже прикро. Я зазвичай їду до хлопців на 10-12 днів, кермую сам. За чотири роки проїхав практично всю лінію розмежування, інколи – за 300 метрів від «сепарів». Маю багато друзів серед розвідників і танкістів. Особливо приємно і водночас боляче мені зустрічатися з 23-річним ротним Дімою («Сакрамом»), який уже став для мене практично сином. Є у мене там і чотирилапий друг – вівчарка Андреїч, яку хлопці назвали так в пам’ять про її загиблого опікуна із позивним «Сатана». Вперше я побачив її в грудні 2015-го і рівно через три роки собака мене упізнала. Останнього разу в листопаді чергову машину зі мною возив старший син Вадим. Дуже я також вдячний дівчатам з міського історичного музею – його директору Тетяні Марценюк та її колезі Ірині Ромашко, які напередодні нашого останнього виїзду на передову допомогли мені організувати в музеї виставку воєнних експонатів (гільзи від набоїв, гранатомети, нерозірвані снаряди, якими російські військові бандитські формування обстрілюють українських військовослужбовців, екіпірування, захисне спорядження бійців тощо), які я збирав і привозив ще від початку бойових дій. Дуже багато речей ще лежить у мене в ящиках. У день нашого свята побратими, які приїхали до мене в гості, із задоволенням її оглянули. Зараз ми з хлопцями, домовившись з керівництвом «Кроноспану», купили плити і плануємо зробити в музеї ремонт залу, купити манекени. Чи не було мені страшно під час поїздок? Спочатку було дуже страшно, тепер уже звик. З ворогами віч-на-віч ми ніколи не стикалися. Якщо б це сталося, нас не було б уже в живих, бо волонтерів і добровольців відразу знищують. Щодо населення, то тих, хто за Україну, там дуже мало, хоча живуть у такій бідності, що просто жах. Хлопці діляться з ними і харчами, і всім іншим, але…
Валентина Савчук, селище Благодатне

Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

фото 6

Це місце дуже багато значить для волонтера.

фото 5

Танкісти на відпочинку.

фото 3

26-річний «Сакрам» став для волонтера третім сином.

фото 2 до волонтерів

Вічарка Андреїч упізнала Олександра навіть після трьох років розлуки.

фото4 до волонтерів

КПП «Золоте», де служить земляк Олександра Віталій Оліферович.

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>