«Волиняни – найдобріші люди в західній Україні. Ми таких ніде не зустрічали»

Фото 1Кажуть переселенці з Луганська подружжя Бутенків, які мешкають у Білині.

«Ми не уявляли життя без України»

Гірка доля привела на волинську землю багатьох людей з Донеччини та Луганщини, і в кожного – свій життєвий шлях, своя історія, свої погляди на події, які відбуваються в Україні. Людмила Володимирівна та Леонід Кирилович Бутенки – корінні луганчани. Людмила Володимирівна народилася 1943 року, саме в той час, коли Луганськ був визволений від фашистських загарбників. Її батька Костянтина Шевченка навіки забрала війна, і дівчинку вдочерив вітчим Володимир Уріньов. Ось так українка стала росіянкою. Це і зараз записано в її документах. У 1950 році стала першокласницею, а, закінчивши дев’ятирічку, почала працювати наборщиком у видавництві «Луганська правда». У 1977 році Людмила вступила до Ленінградського поліграфічного технікуму і, повернувшись до рідного Луганська, трудилася технологом у друкарні місцевого тепловозобудівного заводу. На цьому заводі працював бригадиром і чоловік Леонід Бутенко, з яким одружилися ще 1960 року. Разом виростили трьох дітей – двох донечок і сина. До виходу на пенсію у 1993 році Людмила Володимирівна працювала наборщиком у видавництві газети «Октябрьский гудок».
Нині у подружжя Бутенків шестеро онуків і один правнук. Та в 1987 році родину спіткало горе. Під час пологів було травмовано онуку Катрусю, яка назавжди залишилася прикутою до інвалідного візка, назавжди залишилась дівчинкою – милою, доброю, усміхненою. Турботу про неї взяли на себе бабуся і дідусь. Ось чому, коли на Луганщині почалися воєнні дії, подружжя разом з онукою переїхало до Володимира-Волинського, де мешкають батьки дівчинки, а згодом донька і зять придбали для батьків і хворої донечки будинок у Білині. Тут, серед сільської тиші, прекрасної природи переселенці знайшли душевний спокій і мир.
-Причина нашого від’їзду з Луганська – це війна. У нас був свій будинок, але він дуже пошкоджений осколками снарядів, – каже Людмила Бутенко. – Ховатися під час обстрілів у підвали з хворою дитиною було дуже важко.  Та головне, ми не уявляли життя без України. Мій чоловік – учасник Помаранчевої революції. Саме тут, у волинському селі, ми побачили справжню красу західної України. Поблизу ліс, засіяні поля. Ми живемо у Білині вже другий рік. Нас просто захопило сільське життя. І яка тут краса літньої пори! У полях цвітуть маки, волошки. Для нас тут мешкати – справжня радість, і ми вже навряд повернемось назад, навіть коли закінчиться війна.
На очі жінки набігають сльози. Вона пригадує дні, коли споглядала, як ховали наших загиблих героїв. За що це все? Чим вони, молоді, сповнені сил, завинили? Ці думки не дають Людмилі Володимирівні спокою. І її вразила непідкупна доброта, з якою їх, переселенців, зустріли на Волині.

«Наші сусіди намагаються розмовляти з нами російською»

Леонід Бутенко – людина щира, відверта, думок своїх не приховує, має власну точку зору. Але є питання, які дивують і водночас обурюють чоловіка. Чому давній знайомий, радянський полковник, який у грізних 40-х був серед тих, хто встановлював на західноукраїнських землях сталінський режим, перед смертю зі сльозами каяття визнав, що бандерівці – це справжні герої України? Чому чеченці, на чию землю також агресором прийшла Росія, нині підтримують путінську армію? Що діє на людей? Що змінює їхні переконання?
-Воювати ніхто не хоче, – впевнено каже Леонід Кирилович. – Ті, хто підтримує “ЛНР”, насправді воюють тільки за гроші. Не платять грошей – і вони кидають зброю. Це люди без переконань, без проникливих почуттів. І скажу вам чесно, що я на місці наших політиків дозволив би Донбасу самостійність. Хай би спробували жити без України, хай би відчули, що таке Росія!
Фото 3 Леонід Бутенко – учасник Помаранчевої революції. Правда, про ті події говорити не хоче, вважає їх уже далекими і безрезультатними. Найприємнішими спогадами залишилися зустрічі з мешканцями різних регіонів України, особливо з волинянами.
-У вас тут, на Волині, народ – просто супер, – захоплено продовжує Леонід Кирилович. – Мені доводилося бувати в різних краях, республіках, але таких людей, як волиняни, не зустрічав ніде. Ви б знали, які у нас чудові сусіди. Хочеться їм низько в ноги вклонитися. Це Ірина та Юрко Калінковичі та їхня  донечка Мирослава, Галина і Славко Каліщуки, Леонід та Руслана Калішенки, Марійка та Олександр Шелковичі. В перші дні нашого перебування у Білині вони приносили нам продукти харчування, пропонували свої послуги і підтримку на різні випадки життя. Льоня Калішенко допоміг нам виорати, посіяти та ще й посадити картоплю. Допомогли сусіди і зібрати урожай, ділилися, чим могли. У нас були гриби, варення, борошно, а подружжя Шелковичів навіть безкоштовно поросят дали. Ми їм вдячні до глибини душі.
-Особливо теплого слова заслуговує Руслана Калішенко, – продовжує Людмила Володимирівна. – Це наша поштарка. Вона розносить пенсію, газети, але насамперед дарує людям привітну посмішку,
-Сусіди навіть намагаються розмовляти з нами російською, – не стримує емоцій  Леонід Бутенко. – Особливо Льоня Калішенко, відразу переходить на російську. Я їм кажу, що хочу українською навчитися, а вони все одно по-російськи до мене говорять. Ось такі люди чудові.
-А мені пригадалося, – знову долучається до розмови пані Людмила, – як колись збиралася у відрядження до Львова. Мене лякали, що у тому місті не можна розмовляти російською, бо можуть жорстоко розправитися. Приїхала до міста Лева, українською розмовляю не досить добре, а львів’яни доброзичливо посміхаються: та розмовляйте російською, вам ніхто ж не забороняє. Просто великої душі люди живуть на заході України.

«Нагороду від Бога матиме той, хто зробить перші кроки до миру»

Людмила Бутенко запросила кореспондента відвідати її добрих сусідів. Однак у будень господарів важко застати вдома, і двері нам гостинно відчинила тільки  Марія Шелкович. Жінка вдома була сама, і хоч зайнята домашніми справами, привітно виділила час для розмови. Пані Марія народилася 1967 року. У Полтавському сільськогосподарському технікумі здобула професію землевпорядника, за фахом працювала в Зорянській сільській раді. Разом з чоловіком Олександром виховала трійко дітей, має вже п’ятеро онуків. Ще з молодих років пані Марія щиро прониклася вірою в Бога. Вона співає у  церковному хорі, а найголовніше – вишиває ікони. Цим у їхній родині захопилися всі: і чоловік, і діти. Син Євген демонстрував свої вишивки на фестивалі «Українське коровай-сузір’я». Те, що сьогодні відбувається у державі, пані Марія вважає тяжким гріхом нашої влади, який вже неможливо спокутувати. Важко зрозуміти, чому онуки тих, хто разом гнав фашистів з нашої землі, сьогодні стали ворогами.
Фото 4-Нагороду від Бога матиме той, хто зробить перші кроки до миру, – вважає Марія Миколаївна. – А добро повинні творити ми всі. Диявол дуже впливає на людей, спокушує їх, але ми маємо пам’ятати заповіді Божі про любов до ближнього, про прощення тих, хто зичить нам зла. Всі приймуть осуд: і ті, хто чинив зло, і ті, хто не пробачив.
Те, що у Білині так зворушливо поставилися до родини переселенців, жінка пояснює тим, що у селі здавна панують традиції гостинності і людяності. В Білині проживають вихідці із Закарпаття, білоруси, росіяни. Всі живуть дружно і мирно. Конфлікти – велика рідкість, і зазвичай вони закінчуються мирно. Люди допомагають одне одному, підтримують у скрутну хвилину. Був випадок, коли літня жінка втаїла свій справжній вік, щоб здати кров і врятувати життя людині.
-У нашому селі що не людина – то цікава книга, – продовжує пані Марія.  – У нас просто відчувається аура доброти та душевного тепла. Одні вирощують квіти і дарують їх людям. Інші є прикладом хороших батьків. Треті створили багатодітну родину і ніколи не скаржаться на труднощі. А ще всі білинці без винятку не залежно від національності – справжні патріоти.
Про любов до рідної землі мешканців села свідчить і патріотичний розпис автобусної зупинки, на якій зображено образи воїнів АТО. Правда, людей на зупинці немає. Останнім часом у село відмінені рейси маршрутних автобусів. Дехто пояснює це незадовільним станом доріг.
Дорога, яка веде до Білина, – це своєрідна ложка дьогтю у благодатній аурі села. Хоч Володимирщина і «славиться» жахливим станом доріг, але такої кількості глибоких ям, у яких застоялася дощова вода, не бачила ніде. І це тим більше дивує, тому що в районі Білина є чимало підприємців. Але навіть стан дороги до гостинного села не є перепоною для тих, хто хоче відчути тепло і душевність білинців, які готові завжди протягнути руку допомоги тим, хто цього потребує.
Антоніна Булавіна, с.Білин, Володимир-Волинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>