«Вірші пишу для себе, для людей і лише українською мовою»

DSCN4423Про свою творчість розповідає самодіяльний поет із Бубнова Руслан Литвинчук.
Існує легенда про те, що при народженні немовляти Бог спускається з небес і цілує маля. Якщо цілує в уста, новонароджений стане оратором, якщо в чоло – мислителем чи письменником, якщо в руки – трударем. Так це чи ні, але є серед нас люди, які, здається, удостоїлись не одного поцілунку Всевишнього.
Руслан Миколайович Литвинчук з’явився на світ у 1970 році в селі Бубнів. Після закінчення місцевої школи навчався в Ковельському машинобудівному технікумі. Відразу після навчання був призваний до армії, службу з 1989 по 1991 рік проходив на території Німеччини, де ще перебували радянські війська. Демобілізація співпала з виводом військ з території колишньої НДР. Молодий чоловік повернувся до рідного села, де працював механізатором, а вже 24 роки працює оператором в котельні Бубнівської ЗОШ. Разом з дружиною Зоєю Володимирівною виростили двох дітей. Син Михайло працює в лісному господарстві. Донька Тетяна – вихователь в дитячому садочку.
У Руслана Миколайовича гарне сучасне обійстя, велике господарство: дві корови, бичок, кінь, птаство. Сільська людина, господар працю ставить вище всього, та й важко у селі прожити без робочих рук. На дозвіллі любить порибалити і обожнює «тихе полювання» – збирати гриби. Проте є у цього чоловіка одна заповітна струна душі, справжній дарунок від Бога – талант поета.
-Бавитися віршиками я став ще у школі, десь у класі 7-му, – каже Руслан Миколайович. – Коли навчався у технікумі, доля звела мене з чудовим викладачем української мови і літератури Ніною Горік. Нині ця жінка є членом Спілки письменників України. Пані Ніна приділила мені велику увагу, надихнула на подальшу творчість. Я писав вірші в армії, тепер пишу для себе, для друзів, для односельчан.
Два великих зошити – своєрідні збірки поезій Руслана Литвинчука. Тематика його творчості різноманітна. Це і тонка філософія життя – « Для когось потіха бідою стає, для когось біда, як потіха»; і поклоніння природі – « Вітер весняні хмари рве від радості», і вічний поклик материнського серця – « В безмежний світ ми робим перший крок, де сонця диск і місячна підкова, і від землі аж до самих зірок веде нас пісня мами колискова», і роздум про плинність життя – «Все піде далі – тільки вже без нас, мусиш іти, бо час не повертається».
2014 рік не залишив спокійним жодного українця. Як тільки запалала війна на сході України, колишній танкіст відразу вирішив йти добровольцем в армію, але трохи затримався, аби допомогти родині обробити городи. В цей час і випередила пана Руслана повістка з військкомату. Службу проходив на Яворівському полігоні в учбовому центрі, був інструктором по підготовці танкових екіпажів. Доводилося не раз побувати і в зоні військових дій. Драматичні події залишили свій слід в ранимій душі поета. Гордістю за своїх побратимів і обуренням проти несправедливості і зрад звучить кожна строфа поезії «Дикий хміль»:
«Катам кацапським в крові не втопить
синів країни козацького роду,
рабами лише вони звикли жить,
а ми з джерел свободи п’ємо воду.
Неправда, що вогонь здолає все,
він лише загартує нашу волю.
Як дикий хміль свій аромат несе,
Свобода полетить, як кінь по полю».
Після такої поезії хочеться довго мовчати, обдумуючи кожне слово, кожну фразу. Але перегортаю сторінки зошита далі – і настрій змінюється. Усмішку на обличчі спричинюють мініатюрні гуморески. Тематика цих веселих смішинок різнобічна, в основному в гумористичному тоні змальовані звичні недоліки нашого життя: зловживання чарчиною, подружня зрада, ледарство, хитрість. Трішки дістається і нашим народним обранцям. «Ти як хоч, а я, мабуть, піду в депутати, там хоч можна у теплі трохи подрімати», « У сім’ї моїй є теж щасливі хвилини: коли сваряться сусіди, ми – взірець родини», «Посивів у приймаках, всі роботи знає, лиш одна в сім’ї біда: теща не вмирає».
Сторінка за сторінкою, і наче змінюється пейзаж поезій: то оспівується краса рідної Волині, то романтичною лірикою ллється пісня кохання, то довірлива розмова з батьками, то зітхання за прожитими літами, то туга за тими, кого вже нема, то велична ода незламним героям, а то знову веселі жарти. Але один вірш особливо прикував увагу: « Ти дзвінка і ясна, ніжна ти й кольорова, ти у мене одна, рідна ти моя мово».
-Колись в армії я писав російською вірші, – говорить пан Руслан, – бо в ті часи всюди переважала російська. Та, повернувшись на рідну Україну, вирішив писати лише рідною мовою . Миліше рідної мови немає. І для себе і для людей пишу лише українською.
Прощаючись з цією талановитою і працьовитою людиною, подумала про те, що в наших селах є чимало творчих особистостей, але про них так мало відомо, навіть на теренах ОТГ. Чи не час сказати про цих людей у повний голос, зробити їх відомими, опублікувати їх творчі роботи. Бо, якщо ці таланти залишаться невідомими, це станt великим недоліком у діяльності осередків нашої культури.
Антоніна Булавіна с. Бубнів Володимир-Волинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>