«Україна розцвіте тоді, коли кожен з нас підніматиме прапор від душі, а не заради свята»

Фото 3 похожалови (1)Саме так патріотично налаштоване інтелігентне подружжя Похожалових. Вони приїхали до нашого міста зі сходу України.
Із перших хвилин зустрічі з Володимиром та Людмилою Похожаловими повіяло не лише привітністю і теплотою сердець, а й відчуттям того, що переді мною люди високого інтелекту та культури. Приємно вразило, що вони, корінні росіяни, спілкувалися вишуканою українською мовою, яку не так часто почуєш і від українців. Та це не дивно, бо майже все своє свідоме життя Володимир Григорович та Людмила Олександрівна провели на українській землі, присвятили свій труд українському народу і з ним вирішили залишитися назавжди.
Володимир Похожалов народився у 1954 році в далекому Хабаровському краї у сім’ї військового. Родина мала свою славну і водночас драматичну історію. Під час блокади в Ленінграді помер від голоду дідусь. Його могилу на Волковському цвинтарі нащадкам так і не вдалося знайти. Мамі Володимира Григоровича разом з багатьма ленінградцями довелося довбати лід на Ладозі, щоб прокласти дорогу життя до міста. Мабуть, саме важкі спогади і притягували родину Похожалових до Ленінграда, тому що у місто на Неві вони повернулися з Далекого Сходу. А згодом сім’я переїхала в Донецьк, звідки був родом Григорій Похожалов. Володимир Григорович свято береже сторінки минулого своєї родини, часто переглядає фотографії, на яких його батьки назавжди залишились молодими.
Володимир Григорович закінчив медичний інститут, працював лікарем-травматологом. До свого фаху – одного з найважливіших у медицині – ставиться із скромністю, хоч стверджує, що без травматології людство не обійдеться ніколи, навіть тоді, коли досягне лікувальних вершин.
Людмила Олександрівна народилася у 1953 році у Донецьку. Батько її був шахтарем, а мати працювала на будівництві. В Тамбовському інституті культури Людмила отримала диплом режисера, працювала за фахом, більше з дитячими колективами. Її праця і душа злилися з Донецьким національним університетом, де жінка працювала на факультеті української філології за спеціалізацією «Культурологія» (сценічна мова, сценарна композиція, організація масових заходів). Людмила Олександрівна пригадує, як патріотично налаштовані працівники університету не пускали у стіни закладу представників Партії регіонів, за що їм погрожували, переслідували. І зрештою, коли почалися справжні репресії, на чолі з ректором вони переїхали до Вінниці. У 2014 році Похожалови приїхали до Володимира-Волинського, де в цей час уже перебувала їхня улюблена онучка Аліса. Дідусь і бабуся вирішили бути поруч з дівчинкою.
Фото 3 похожаловиЧому ж Володимир і Людмила Похожалови відважилися поїхати з рідного міста? Чому не залишилися жити під прапорами самопроголошеної ДНР?
- Ви не уявляєте, що довелося пережити, – каже Людмила Олександрівна. – Люди лягали на рейки, аби не пропустити потяги з українськими військовими, зустрічали сепаратистів з іконами. Вони були впевнені, що з росіянами їм краще житиметься, але ми в це і близько не вірили, бо надто добре знаємо Росію. Ми знаємо, які там проблеми, яка мораль. Була спочатку така надія на російських матерів, адже вони мали б підтримати нас, а вони цього не зробили, проковтнули гірку пігулку і мовчать.
- Люди на західній Україні адекватніші, – продовжує Володимир Григорович. – У них є своя позиція, своя обґрунтована ціль. На сході у більшості населення відсутнє почуття власної гідності. Вони не прагнуть займатися творчою працею. Так, звичайно, вони важко працювали на шахтах, заробили непогані пенсії, але на цьому зупинились і чекають, що хтось принесе їм зміни на краще. В Донецьку залишилося немало людей, які собі спокійно займаються приватною торгівлею і лише очікують, чия візьме. Це позиція не патріотів, а пристосуванців.
- Ми не впевнені, що повернемося до Донецька, – каже пані Людмила. – Війна, звичайно, рано чи пізно закінчиться, але люди не зміняться, принаймні не скоро. А на Волині нас зустріли привітно. Ми не відчули ніякої ворожнечі. Ми можемо вільно розмовляти своєю рідною мовою, але пишаємося тим, що добре володіємо українською. Ми вважаємо, що знати державну мову – це не тільки обов’язок громадянина держави, а й ознака високої культури.
Подружжя з Донецька знайшли собі корисні заняття і у нашому Володимирі. Володимир Григорович долучився до громадської діяльності, виступав на урочистих зборах, приурочених Дню соборності України. Його слова про те, що соборність у першу чергу розпочинається з душі, знайшли відгук у серцях володимирчан. А Людмила Олександрівна допомагає в організації свят та тематичних вечорів у гімназії імені О.Цинкаловського, де навчається онука Аліса.
Юна Аліса Похожалова заслуговує окремого слова, тим більше що про дівчинку дуже схвально відгукуються і директор гімназії Олександр Романюк, і педагоги. Учениця 11-го класу Аліса захоплюється екологією та німецькою мовою. Вона – учасниця конкурсу «DreamEco», здобувала призові місця на обласних та всеукраїнських олімпіадах, номінант «Зоряного Олімпу-15», успішно захистила наукову роботу в конкурсі раціоналізаторів-дослідників. У дівчинки багато грамот і дипломів, але нагородам вона великого значення не надає. Головне – міцні знання, особистий розвиток. Юнка навчалася 4 роки у музичній та художній школах, грає на гітарі, любить художню літературу. Попереду в Аліси – самостійне життя. І своє майбутнє вона хоче пов’язати з медициною.
Та майбутнє молодого покоління турбує всіх українців, і родина Похожалових – не виняток. Що ж, на їхню думку, слід зробити, аби українцям жилося краще?
- До Майдану у Донецьку щорічно проводився фестиваль «Польська осінь», на який приїздив Генеральний консул Республіки Польща з Харкова. Мені довелося розмовляти з ним, – каже Володимир Похожалов. – На моє запитання про те, чому Польща так різко піднялася в економічному і соціальному розвитку, консул відповів: «Бо кожен громадянин, від сенатора до селянина, сказав собі: «Я є поляк». Отож, кожен з нас повинен усвідомити, що ми є українці, ми є для держави, а держава є для нас.
- Україна розцвіте лише тоді, коли кожен підніматиме прапор від душі, а не заради свята, – стверджує пані Людмила. – Ось тоді навіки зникнуть з нашого лексикону образливі слова, якими обмінюються нині несвідомі люди як на сході, так і на заході країни. А ми ж – єдиний народ, діти однієї Батьківщини.
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>