«У свій час нам дружно сказали: «Гуд бай!», а тепер кричать, що гроші грабастаємо»

Сергій Ковтун.

Сергій Ковтун.

У Святому Письмі згадується , що є час розкидати каміння, але й приходить пора його збирати. Життя підтверджує цю істину.
Перше десятиліття нашої незалежності ознаменувалось масовим виїздом українських громадян на заробітки в інші держави. Безробіття, низька заробітна платня, та ще й невчасна її виплата, спонукали наших співгромадян шукати щастя в інших краях. І тепер вислів про український цвіт, розкиданий по всьому світі, вже далеко не афористичний, бо наші земляки живуть і працюють майже на всіх материках. Українці в більшості поставились спокійно до виїзду своїх громадян і навіть підтримали: мовляв, а що робити, як виживати? Проте останнім часом, коли розгорілися трагічні події на сході, українське суспільство, схоже, змінило свою думку щодо заробітчан. Усе частіше лунають вигуки про те, що всіх заробітчан слід повернути в Україну і дати в руки зброю. «Хай воюють, а не гроші грабастають!» – гукають охоплені відчаєм матері та дружини воїнів. А як же самі заробітчани, які вже роками трудяться в інших державах? Що відчувають вони? Яке їхнє ставлення до захисту рідної держави? У переважній більшості вони залишилися громадянами України.
Сергієві Ковтуну було всього 18 років, коли він залишив Україну. Зазнавши невдачі під час вступу в омріяний вуз, Сергій подався у російський Петербург, де мешкала його рідна тітка. Тітонька, звичайно, не збиралася утримувати племінника, оскільки сама ледве зводила кінці з кінцями, розводила на балконі курей та качок. Отож, Сергій влаштувався вантажником на вокзалі. Щоб більше заробити, іноді працював цілодобово. Гроші в основному витрачав на продукти та дешевий одяг. Потім за оголошенням став працювати сантехніком. Практики не було, але допомогли природні здібності – й за короткий час Сергій став співробітником фірми з ремонту та оновлення сантехніки. Відтоді минуло 11 років. Сьогодні у Сергія власна квартира у Петербурзі, дружина – українка за походженням, маленький син. Та міняти громадянство Сергій не поспішає, бо дуже сумує за рідним містом, за тихоплинною Лугою, часто провідує тут родину.
Для розмови Сергій запросив мене до затишного кафе. Погляд у молодого чоловіка невеселий. Розмова дається складно.
-Нам спочатку дружно сказали: «Гуд бай!», а тепер кричать, що ми гроші грабастаємо. Державі було вигідно, коли українці масово виїздили на заробітки. Не треба було забезпечувати роботою, виплачувати допомогу з безробіття. А тепер про нас згадали, та ще й у такій зневажливій формі: «Гроші грабастають!» Мабуть, ті, хто так каже, уявляють заробітки в чужій стороні таким собі Ельдорадо, де стоять скрині з золотом, тільки бери та грабастай! – каже Сергій. – За кордоном теж всім по-різному приходилось. Дехто досі б’ється в тенетах бідності. А скільки наших співвітчизників, особливо дівчат та молодих жінок, потрапили на гачок брехливих фірм, які змушували займатися зовсім іншим видом діяльності й фактично перетворили людей на рабів. Та й робота за кордоном – це не мед ложкою. Тут «стук-грюк, аби з рук» не проходить. Робота повинна бути результативною і якісною. А тепер щодо питання, чи готовий я захищати Україну. Однозначної відповіді не маю. Все-таки я проживаю і працюю на території Російської Федерації. Тут – мій дім, тут – мої друзі. Російська Федерація дала мені роботу і гідно її оплатила. Але Україна була і залишилась моєю Батьківщиною! Тут – мої рідні. Отож, швидше за все, я зброї в руки не візьму. Я не буду стріляти ні в українців, ні в росіян. Але у мене немає впевненості в тому, що Росія у примусовому порядку не поставить «под ружьё» наших українців, які зараз працюють на її території. Колись же робив так войовничий прусський король Фрідріх. Він змушував забирати до війська всіх, хто опинився на території Пруссії. До лап вербувальників потрапив навіть Ломоносов, який в цей час навчався у Німеччині. Я думаю, що українцям краще не шукати тих, хто має воювати, а думати про шляхи якнайшвидшого врегулювання конфлікту. Інакше матері почнуть самі «мобілізувати» синів на заробітки в інші країни.
Із Владиславом Боротюком я встигла зустрітися майже напередодні його від’їзду. Вже 10 років Владислав на заробітках у Португалії. Але на Волині проживає його сім’я – дружина та дві донечки.
-У Португалію я відважився їхати за порадою товариша. Роботи не було. Дружина зарплату отримувала з великими «перебоями». Ви не повірите, але перший тиждень у Португалії ночував на тапчанах просто на березі океану. Ці тапчани прилаштовані для місцевих бомжів. Потім пішов до одного господаря працювати в курнику. Дуже страждала гідність. Я все ж таки людина з вищою освітою, інженер, а тут… кури! Та якось до мого господаря приїхав гість. Він запропонував мені роботу водія у своїй транспортній компанії. А за короткий час я вже працював майстром в технічному ательє. Мені просто пощастило, бо в основному наші земляки зайняті в сільському господарстві та на будівництві. У мене змінилася психологія, ставлення до життя. Я навчився жити по-іншому, працювати по-іншому. Я збагнув: причина заможності європейців у тому, що вони не витрачають гроші на те, без чого можна обійтися, вміють вчасно себе обмежити. Гучні банкети собі дозволяють лише дуже багаті люди. Гостей запрошують не для того, щоб їх нагодувати, а для приємного спілкування за чашкою кави. Жодне спірне питання не вирішується без адвоката. Питання про своєчасну виплату зарплати тут ніколи не ставиться. Зарплата відповідає праці, хоч українські заробітчани порівняно з місцевими отримують значно менше. Я збудував власний будинок на одній з околиць Нововолинська (це рідне місто дружини). У домі є всі зручності. Мої діти мають все необхідне. Повертатися в Україну ще не поспішаю, але й не збираюсь назавжди залишатися в чужих краях. Чи хотів би захищати Україну? Особливого бажання немає, і це природно. Воювати ніхто не хоче. Це, по-перше. По-друге, я далеко не впевнений, що мобілізація в нашій країні відповідає законодавству. Українці просто не знають своїх прав та обов’язків і, схоже, не прагнуть їх знати. По-третє, поки ми за кордоном «грабастали» гроші, в Україні розікрали армію, швидкими темпами розрісся алкоголізм, впала культура, мораль. Це хто, ми винні? Прикро й те, що, рятуючись від війни, на Західну Україну приїздять дебелі мужики-східняки, а наші хлопці захищають їхню землю. А тому я пам’ятаю, що в Україні живе родина, моя дружина та діти, і якщо над ними безпосередньо нависне небезпека, я обов’язково буду тут і захищатиму свій рідний волинський край. І це, думаю, позиція всіх заробітчан.
Алла Фісенко, м.Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>