«У школі я йшла на медаль і на випускному іспиті написала віршами твір про Батьківщину»

ЛьотничеМедик, сільський голова, звільнений секретар парткому, вчитель історії, народознавства і німецької мови, депутат сільради, учасниця художньої самодіяльності, талановита поетеса, співачка, слухачка Університету ІІІ віку, любляча дружина, мама та бабуся – усе це яскраві сторінки біографії Лідії Миронівни Козак, жительки с.Льотниче. А ще ця жінка – просто добра і чуйна людина, завжди готова прийти на допомогу іншим.

У 23 роки – голова сільради

Значна частина життя і професійної діяльності пані Лідії пов’язана із с.Городині Рожищенського району, де вона народилася. У рідному селі дівчина закінчила семирічку, а потім переїхала у Володимир до дядька, щоб продовжити навчання. У СШ №2 разом з атестатом здібна учениця отримала золоту медаль. А потім, здобувши спеціальність фельдшера у Ківерцівському медучилищі, з радістю повернулася додому. Її одразу прийняли на роботу акушеркою та призначили завідуючою місцевим ФАПом.
Невдовзі відбулися великі зміни в Лідиному особистому житті. У селі вона зустріла кохання всього свого життя і вийшла заміж. Молодий педагог Микола приїхав у Городині з Ковельського району вчителювати, так молоді люди познайомилися і створили власну сім’ю. Затим Лідині батьки купили хату в Льотничому і переїхали, а молодята залишилися працювати і хазяйнувати в їхній хаті.
-У 23-річному віці я була обрана головою Городинівської сільради, тож роботу у ФАПі довелося покинути. Хоча у разі необхідності надавала людям медичну допомогу. Водночас з’явилася можливість продовжити освіту – дуже мені хотілося отримати фах педагога і вчити дітей, – пригадує моя співрозмовниця.
Лідія стала студенткою історичного факультету Луцького педінституту і протягом п’яти років суміщала відповідальну роботу з навчанням. Це був дуже непростий період у житті жінки, ускладнений важкою хворобою.
…Люта зима. Снігом замело всі дороги, і Городині залишилися відрізаними від навколишнього світу. У село не міг заїхати ніякий транспорт. В односельчанки почалися пологи. Ліда побігла на допомогу. Процес появи на світ дитинки проходив дуже важко і довго. А коли все благополучно завершилося, втомлена і розпарена акушерка вийшла на вулицю. Її вмить пронизав сильний морозний вітер. Від холоду не врятувала довга розкішна коса. Три місяці молода жінка терпіла сильні головні болі, але продовжувала працювати. Потім несподівано впала і зрозуміла, що не відчуває ніг…
Після довгих місяців лікування у Луцьку недуга відступила. Лідія повернулася до звичного життя. Вона впевнена, що диво раптового зцілення відбулося тому, що ніколи не впадала у відчай і, хай там що, завжди залишалася оптимісткою.
Щойно Лідія Миронівна отримала диплом вузу, її призначили директором місцевої школи, де одночасно навчала дітей історії та німецької мови. Тільки встигла освоїтися на новому місці, як на жінку чекало нове призначення, цього разу – на посаду звільненого секретаря парткому колгоспу, яку обіймала цілих 9 років. А потім після чергових виборів знову повернулася на посаду голови сільради.
-25 років роботи державного службовця мене втомили. Набридло ходити по хатах, сваритися з пияками і вирішувати мільйони нагальних питань. Я сказала собі: «Досить!» І звільнилася. Ми з чоловіком мали деякі заощадження. Цього вистачило, аби придбати незавершену хату у с.Льотниче, щоб бути ближче до батьків. Поки добудовували житло, працювала у двох школах Рожищенського району, в селах Березолуки і Залісці, – продовжує розповідь жінка.
У 1989-му Лідія Миронівна з молодшим сином Віталієм переїхала до батьків, старший Сергій на той час проходив службу в армії, а чоловік Микола Петрович залишався працювати в Городинях. Звернулася жінка у Володимир-Волинське райвно, їй запропонували посаду вчителя історії та народознавства у Льотничівській школі. А через рік знайшлося місце у цьому ж навчальному закладі й для пана Миколи, який влаштувався вчителем молодших класів. Так дружна сім’я Козаків знову об’єдналася, вже у новій оселі.

Коли душа молода

По досягненні пенсійного віку пані Лідія ще сім років учителювала, та й вийшовши на заслужений відпочинок, не зачинилася у чотирьох стінах, хоча тримає господарство і має вдосталь хатньої роботи. Вона – депутат сільської ради, активна учасниця художньої самодіяльності. Наділена гарним голосом, жінка співала у хорі Льотничівського будинку культури, а нині без неї не обходиться жоден захід у районному територіальному центрі. Уже третій рік Лідія Миронівна із задоволенням відвідує заняття в Університеті третього віку, що працює при закладі.
-До нас в Університет приїжджають спеціалісти різних галузей, у тому числі лікарі та юристи. З їхньою допомогою ми дізнаємося багато цікавого про здоровий спосіб життя, отримуємо корисні юридичні консультації, знайомимося з новим у законодавстві. А крім цього, змістовно проводимо дозвілля. Уже стало доброю традицією організовувати екскурсії по визначних місцях міста, району та за його межами і, звісно, проводити культурні заходи. Цього року започаткували фестиваль, який проводився на День Незалежності і був присвячений героям АТО. Особливо приємно, що там звучали мої пісні, – ділиться пані Лідія.
Лідія Миронівна все життя пише вірші. Це захоплення прийшло ще у шкільні роки. Пригадує, що на випускному екзамені з української мови написала твір про Батьківщину віршованими рядками. Свої поезії вона присвячує Україні, рідним і знайомим з нагоди їхніх особистих свят, коханню, любові до життя. Останнім часом багато віршів написала про наших захисників, які, покинувши рідні домівки, боронять нашу країну на Донбасі. Ось один із них:

Лист коханій з АТО

Я в твоїх би очах втопився,
З вуст жагучих напився б снаги,
В ніжних косах твоїх заблудився,
Якби тут не було війни.
Над тобою блакитне небо,
Сонце ніжить тебе і п’янить,
Щохвилини молитися треба,
Щоб Бог дав для зустрічі мить,
Бо до миру ще так далеко,
Ворог лютий – він без жалю,
І чатує нас скрізь небезпека,
Та ти вір, ти чекай – я вернусь.
Якби жінка зберігала свої твори, то, мабуть, можна було б випустити не одну збірку поезій. Однак такої мети вона ніколи перед собою не ставила, бо пише не з корисливих мотивів, а від душі. На вірші Лідії Козак створено декілька пісень. Серед них «А мати ставила свічки» на музику художнього керівника Володимир-Волинського ЦПО Олександра Архіпова та «Україно моя», створена у співавторстві з чоловіком Миколою Петровичем, який написав музику і зробив аранжування. До речі, пан Микола після виходу на пенсію працював художнім керівником місцевого будинку культури, чудово грає на баяні. Коли до подружжя на подвір’я заходять сусіди, то не можуть втриматися, щоб не затанцювати під акомпанемент господаря, а господиня під час невеликих приватних вечірок сольно виконує пісні.

Сина врятував бронежилет

Лідія Миронівна з чоловіком виростила двох синів. Віталій проживає з дружиною Ольгою і сином Сашком по сусідству, у власній хаті. Має фах економіста, але займається особистим селянським господарством. А Сергій мешкає з батьками. Разом з іншими односельчанами 45-річний чоловік потрапив у першу хвилю мобілізації, пройшов пекельними стежками війни на сході й весною повернувся додому.
-Коли наші хлопці їхали на фронт, вони не мали жодних засобів захисту, – каже пані Лідія. – Тоді депутати сільради і батьки мобілізованих організували збір коштів. Відгукнулися односельчани і спонсори. На зібрані гроші закупили 24 якісні імпортні бронежилети, завезли їх на полігон у Дніпропетровськ і кожному солдату вручили особисто.
А коли Сергій повернувся додому, мама побачила на його бронежилеті дві сильні вм’ятини від ворожих куль…
Міла Сергєєва, с.Льотниче, Володимир-Волинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>