У кожного з них була граната для себе, клятва не здаватися в полон і не дати ворогові поглумитися над пораненим побратимом…

фото1 до кіборга20-го січня минула друга річниця від дня загибелі захисників Донецького аеропорту – легендарних кіборгів, чий подвиг став символом мужності і незламності вірних синів України. Одним із цих героїв був командир 1-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади десантників, «Народний Герой України», кавалер ордена «За мужність» та багатьох інших нагород 39-річний нововолинець Вадим Демчук.
-Таким сином, як Вадим, може гордитися кожен батько. Чесний, працьовитий, відданий та люблячий, він мав золоті руки, був витривалим і тренованим, захоплювався мистецтвом рукопашного бою та міг постояти за себе в будь-якій ситуації, – згадує капітан запасу альпійського спецназу Володимир Демчук, ділячись спогадами про сина.
Народився Вадим 27-го вересня 1975 року. Після закінчення ЗОШ №8 (нині гімназія) став учнем ВПУ №1, де здобув професію машиніста електровоза. По закінченню училища юнак проходив строкову військову службу в роті спецпризначення Нацгвардії України. Після армії, не знайшовши роботи за фахом, відправився на заробітки у Словаччину, потім – у Чехію, де працював на будівництві та робив ремонт.
Коли на сході розгорілося полум’я неоголошеної війни, Вадим повернувся на Батьківщину й відразу пішов у військкомат. Там йому спочатку відмовили, але вже наступного дня вручили повістку. До речі, раніше бажання піти в армію висловив і сам Володимир Іванович, але у військкоматі сказали, мовляв, 60 років – не той вік, аби йти на військову службу. Вадима ж направили у 80-ту десантну бригаду, звідки їхній спецпідрозділ після чотиримісячної дуже серйозної фізичної та психологічної підготовки під наглядом спеців із «Французького легіону» в Яворові відправився на схід.
-Ми з дружиною і нареченою сина Оксаною (дівчина мешкає в Ковелі – ред.) їздили його провідувати, – розповідає батько кіборга – Перед відправкою в Костянтинівку, Донецької області, куди син із побратимами поїхав 5 жовтня, 27 вересня, у свій день народження, він два дні пробув удома. Йому виповнилося 38 років…
Потім був січень 2015 року – трагічний фінал оборони ДАПу…
13-го січня 7-ма рота 3-го батальйону, в якому служив Вадим, опинилася у новому терміналі в повному оточенні чеченців, російського спецназу та бойовиків. У захисників ДАПу закінчувалися набої, а ворог все бив і бив по них з усіх видів зброї, перетворюючи будівлю на руїни. З кожною хвилиною бійців ставало все менше – багато хлопців загинуло, а майже кожен із живих був поранений чи контужений.
Того дня командир відділення штурмового спецназу сержант Вадим Демчук із 22-ма десантниками з боєм прорвалися на допомогу побратимам.
«Туди йшли добровольці, які чудово розуміли, куди вони йдуть. Будь-яка секунда могла стати для кожного останньою. Але там були друзі, які вже багато днів і ночей без сну та відпочинку у лютий мороз на холодному бетоні цілодобово відбивали атаки ворога, встеляючи місцевість перед терміналом горами трупів», – згадує легендарний командир розвідників 81-ї десантно-штурмової бригади майор Андрій Гречанов (позивний «Рахман»).
Уже за кілька годин десантники повністю очистили новий термінал від бойовиків і могли повертатися на базу, але отримали наказ залишитися для оборони.

«Десантники своїх у біді не залишають»

фото 2 до кіборга-13-го січня Вадим зателефонував мені і сказав: «Сьогодні ми прориваємося в аеропорт». Я знав уже, що там діється, тому запитав: «Ти розумієш, що це може бути дорога в один кінець?» На це він відповів: «Батя, а як у такій ситуації вчинив би ти сам?» Я промовчав. «Там гинуть наші хлопці, а десантники своїх у біді не залишають», – після паузи сказав син. 14-го січня о пів на шосту ранку прийшла СМС: «Ми в аеропорту». У ті дні Вадим дзвонив лише мені. Ми розмовляли хвилину-півтори, не більше. І щоразу я чув звуки вибухів і пострілів, хоча по телебаченню повідомляли, що в аеропорту спокійно. 15-го січня син ніби попрощався: «Батя, нас кинули, і дороги назад, мабуть, уже точно не буде. В живих залишилося менше 50-ти бійців, на кожного – по два магазини патронів і по дві гранати, одна – для себе». Я порадив йому прориватися групою до своїх, але він відповів, що наказу залишати аеропорт не було. Наступного дня голос Вадима в трубці був значно бадьорішим. Він повідомив, що до них прорвалася підмога. Як я потім дізнався, це були 13-ро бійців старшого лейтенанта Івана Зубкова, з яким ми й досі підтримуємо зв’язок. Так само, як і Вадим, він – з мобілізованих, але закінчував військове училище. Більше ніякої допомоги не було. Хлопці тримали кругову оборону на першому поверсі терміналу і відбивалися як могли. Та сили були надто не рівні: внизу чеченці, а в руїнах верхнього поверху засів гірський альпійський спецпідрозділ російської регулярної армії «Едельвейс». І мені це особливо болить, бо у свій час служив у цьому підрозділі і я, але тоді він називався «Вимпел», – із болем згадує Володимир Іванович. – 19-го січня після першого вибуху Вадим мені зателефонував сам: «Я вцілів». Саме тоді його й накрило вибуховою хвилею і пошкодило хребет. Хлопці пізніше розповідали, що син півдня потім оговтувався. А 20-го січня бійці викликали вогонь нашої артилерії на себе. Тоді Вадим сказав мені, що вони отримали наказ залишити аеропорт і прориватися до своїх. Прорив призначили на 18.00, але о 15.15 прогримів другий вибух – бойовики підірвали підвал, а зверху пустили газ. Більшість наших хлопців опинилися під завалами, декого викинуло вибуховою хвилею назовні. Дізнавшись про все це з теленовин, я почав набирати номер сина, але виклик не йшов. Коли в новинах почали казати, що хлопців, яких витягли з-під завалів, узяли в полон, згадав слова сина: «Батя, в кожного з нас у нагрудній кишені лежить граната для себе. Про полон навіть і мови не може бути». Згодом я дізнався, що Вадим зі Стасом Стовбаном дали один одному клятву: якщо хтось із них буде важко поранений, другий має його застрелити. 21-го січня мені зателефонували з військової частини: «Троє поранених у полоні. Серед них начебто є і ваш Вадим». Удень і вночі ми шукали відео на сепаратистських сайтах. На одному з них упізнали 23-річного Станіслава з Івано-Франківщини. З групи Вадима в живих залишився лише він. Коли він вийшов на зв’язок, я запитав його: «Де Вадим?» «Його немає зі мною», – почув у відповідь.
Після вибуху нового терміналу про долю Вадима Демчука кілька місяців нічого не було відомо. Він вважався зниклим безвісти. Повернувшись із госпіталю, Станіслав, якому ампутували ногу спочатку в полоні, а потім зробили ще одну операцію і поставили протез у Києві (зараз юнак знову воює на сході), розповів Володимиру Івановичу про подробиці того бою. Не маючи підтримки від своїх, кіборги погодилися на пропозицію бойовиків про тимчасове перемир’я і «зелений коридор», аби підібрати тіла загиблих та поранених. Але як з’ясувалося, це було помилкою: підібравши своїх, бойовики відкрили вогонь, коли це почали робити українці. Батько кіборга неодноразово зустрічався і з бійцями 7-ї роти, які вдячні Вадимові за врятоване життя, в надії хоч щось дізнатися про долю сина. Зустрічався він і з «Рахманом», який бачив Вадима 20-го січня в бою. «Коли ми, прорвавшись в аеропорт, перед тим наскочивши на мінне поле, евакуйовували поранених, на злітну смугу вийшов лише один боєць. Не знаю ні імені його, ні прізвища, лише позивний – «Дим». Незважаючи на важку контузію, він з кулеметом прикривав евакуацію поранених, хоч і сам ледь тримався на ногах», – розповідав майор.
-І я зрозумів, що це був мій Вадим…

«Держава забула і про самих Героїв, і про їхні сім’ї»

фото 3 до кіборга-У червні нам повідомили про те, що нібито ідентифіковано тіло сина. Я кілька разів їздив у Дніпро, морги були забиті тілами наших хлопців, – розповідає батько. – Зробив ДНК-аналіз. Мої дані збіглися з даними хлопчини, який загинув у жовтні, кинувшись грудьми на гранату. Тому ми з дружиною здали аналіз повторно. Коли результати знову збіглися, я поїхав на впізнання тіла. Але не відразу повірив, що це Вадим. Деяка схожість із сином була, але в описі вказано: волосся світле, а він же був темним. Тіло було жахливо побите, обличчя – суцільна рана, а за вухом – отвір від кулі. Ми забрали його й похоронили, але я й досі не впевнений, що це наш син. До того ж нам сказали, якщо не заберемо, його поховають у Дніпрі.
У Володимира Івановича є ще двоє молодших синів – Андрій та Віталій. Обоє вже мають сім’ї. Дізнавшись про смерть брата, вони обидва рвалися на війну, щоб помститися, але батько пригрозив: «Тоді і я піду разом з вами. Хто з мамою залишиться?» Вадим був найстаршим, але одружитися не встиг, хоча все йшло до весілля. Його наречена Оксана постійно провідує батьків Вадима. Вони ставляться до неї, як до дочки.
-Я часто згадую виступ головнокомандувача Порошенка, який, високо оцінивши героїзм і мужність кіборгів, обіцяв, що їхній подвиг не буде забутий, що держава потурбується про їхні родини. Але мушу визнати: про сім’ї загиблих хлопців держава забула. Їх у міру сил і можливостей підтримують волонтери (сам Володимир Іванович теж уже кілька років допомагає армійцям – ред.). Після загибелі Вадима мені додали до пенсії 615 гривень за втрату годувальника і відразу ж відняли цю суму з моєї пенсії по інвалідності. За нагороди сина не отримав ні копійки. А їх у нього чимало: орден «За мужність», орден «За оборону Донецького аеропорту», орден «Ніхто, крім нас» від Героя України генерал-майора Андрія Ковальчука, дві церковні нагороди, кілька медалей. Та найціннішою для мене є відзнака «Народний Герой України», – демонструє нагороди сина мій співрозмовник. – Я писав листи міністру соцполітики, отримав обіцянку розібратися, але… І справа ж не в грошах, а у ставленні до наших Героїв.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>