«У Горичеві багато чого можна змінити на краще, аби лише мешканці дбали про своє село»

Фото 1Так вважає підполковник запасу Василь Пендюр, який мешкає у Горичеві.
Горичів – порівняно невелике село. Стелиться воно пологими горбами, наче мереживом, прикрашене лісами та садками. Саме сюди на початку 2000-х доля привела Василя Пендюра, який вирішив придбати сільський будиночок і не помітив, як зріднився з Горичевом та його мешканцями.
Народився Василь Пендюр на Чернігівщині 1937 року. Вся його біографія пов’язана з армією. Закінчивши Тюменське військово-інженерне училище, служив у Білорусі, Прибалтиці, в Росії, у Тамбові, а в 1980 році був переведений до Володимира-Волинського. Тут у 1984 році в чині підполковника вийшов у запас. Та минув час, і Василь Петрович разом із дружиною вирішили придбати дачу в сільській місцевості та вибрали хатину в Горичеві. Сільське життя сподобалось колишньому військовому, поступово здружився з місцевими людьми, зріднився з ними, їхні турботи сприймав як свої. Та все ж реалії не радували. Зміни, що відбувалися в селі, кращого не обіцяли.
-Насамперед тривожить дорога. Вимощена зі щебеню ще хто зна коли, вона вже давно втратила своє значення. По такій дорозі не тільки транспорту важко пересуватися, а й дітям небезпечно навіть на велосипедах кататися. Ось нещодавно дівчинка каталась, а шматок щебеню в колесо потрапив. Дитина впала, пошкодила ногу, – розповідає Василь Петрович. – А куди дітям діватися у вільний час? Дитячих майданчиків немає, дитячого центру – тим більше. А в селі близько 40 дітей. Приміщення клубу не тільки пустує, а й запущене до краю.
Повільно підходимо до сільського клубу. Приміщення досить непогане, сучасне, але занедбаність впадає у вічі. У внутрішніх приміщеннях гуляють протяги. Звисає зі стін оббита штукатурка. Одне з приміщень перетворене на стихійний туалет.
-А тут же можна було б створити дитячий садок. В селі є молитовний дім. Господарі два рази на рік відкривають недільну школу. Чому б не дати їм тут кімнату? – продовжує Василь Пендюр. – Приїздили сюди і помічник нардепа, і місцеві обранці, всі лише обіцяли, а обіцяного вже п’ять років чекаємо.
В одному з крил клубу розташований медичний пункт. Тут також протікав дах, але зробили ремонт фактично власними силами. Фельдшер приїздить з міста.
Микола і Євгенія Матвійчуки все життя прожили в Горичеві. Всі сили віддали рідному селу, а сьогодні гірка образа пече серце, що в село рідко привозять хліб і магазин на межі закриття.
У Горичеві проживають багатодітні сім’ї, є чимало інвалідів. Особливо зворушила зустріч з інвалідом І групи Григорієм Кислюком. Ледве спинаючись на вражені хворобою ноги, чоловік гнав з паші троє корів.
-Я 28 років працював у колгоспі, – каже чоловік, – підвозив корми худобі на фермі.
-Як? – не стримую здивування. – Так важко трудились, будучи інвалідом І групи?
-А що залишалось робити? Потрібно було годувати сім’ю.
І нині, на старості років, ця хвора людина не знає спокою, допомагає як може своїй родині. Що ж відбувається? Чому працюють хворі старі люди? Чому ніде гратися дітям? Адже село – житниця країни, і люди тут повинні жити гідно й багато.
-Несправедливість на кожному кроці, – каже жінка, яка не забажала представитися. – Нікому ми не потрібні. Хіба так можна, щоб у Зимному кожну стежку асфальтом виклали, а у нас наче гірші люди живуть?
Так, нерівність вражає, і заасфальтоване Зимне мимоволі викликає обурення жителів інших сіл. Але справа не тільки в тому, що влада несправедливо ставиться до людей, поділивши їх на кращих і гірших. Приїхавши на запрошення Василя Пендюра до Горичева, кореспондент очікувала зустрічі з багатьма людьми села. Однак майже всі уникали розмови, пославшись на зайнятість.
-Люди, як і раніше, бояться казати правду вголос, – робить висновок Василь Петрович. – Чи це пережиток «совківської» ідеології залишився у свідомості, чи дійсно за 26 років незалежності нічого не змінилося? Як у вуличних розмовах, то, здається, готові розтерзати владу, а тільки хтось приїде – мовчать. Ми все очікуємо, що хтось щось зробить для нас, тому і мовчимо. А мовчати не треба. Мовчання – наш ворог. У Горичеваі багато чого можна змінити на краще, аби тільки люди дбали про своє село. Сюди може повернутися повнокровне життя з дискотеками, з дитячими майданчиками, з вечорницями та посиденьками. Болить душа за дітей, тому не мовчу. Не розумію, чому мовчать люди?
Так, чому люди мовчать? Над цим питанням роздумувала весь зворотній шлях до Володимира-Волинського. Губилася у версіях, але відповіді так і не знайшла. Ясно, що села вмирають на очах, тліють у бездоріжжі, серед зруйнованих закладів культури та торгівлі. І щемить серце, що такі села, як Горичів, можуть незабаром зникнути з карти України.
Антоніна Булавіна, с. Горичів, Володимир-Волинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>