Тільки в бойових умовах капелан Павло Гаврилюк відчув, наскільки важлива воїнам підтримка духівника

1,1Через гріхи молодості, звідавши усі «принади» життя, майбутній священнослужитель прийшов до духовного зцілення.
Доля людська – дивна річ. Інколи вона рівна і гладенька, ніби добре натягнута струна, а інколи таке витворяє з людиною, в такі круговерті її кидає, що навіть у найжахливішому сні не присниться. Та минає час, і все знову повертається в нормальне річище, даруючи стражденній людській душі, усі радості земного буття.
Так сталося і з героєм цієї розповіді – капеланом Павлом Гаврилюком. Якби раніше, в юності хтось сказав цьому чоловікові, що він стане священником і цілителем заблукалих людських душ, він, мабуть, просто розсміявся би співбесідникові в лице. Адже той спосіб життя, який вів у молоді роки Павло, наряд чи можна назвати праведним.

«Грошей мав багато, тож було на що гульнути»

Народився хлопець у звичайній шахтарській сім’ї і був найменшим із трьох дітей. Обоє його батьків трудилися на шахті №4: батько – у вибої, мати – машиністом скіпового підіймача. І все у них було добре, аж поки глава сім’ї не знайшов собі іншу жінку й не виїхав з нею на Закарпаття. Відтоді життя родини Гаврилюків круто змінилося. Мати, намагаючись влаштувати особисте життя, почала випивати, водитися з чоловіками, в результаті чого у дітей за кілька років змінилося шість чи сім «вітчимів». Займатися вихованням синів їй було ніколи, сестра Ірина на той час уже поїхала вчитися в Москву, тож «вихователем» для хлопців стала вулиця з усіма її «принадами».
- Це був 1984-й рік, і в місті стали з’являтися перші наркотики, якими тут же захопився мій старший брат Ігор. Тоді ще мало хто знав, що це таке, але викурити цигарку з марихуаною, проковтнути таблетку або навіть уколотися і «зловити кайф», було круто й модно. Тож у 14 років я вперше випробував дію наркотичного дурману на собі. Спочатку зробив це з цікавості, а потім непомітно втягнувся. Почалися приводи в міліцію. Від тюрми мене врятувало те, що в 1988 році отримав повістку в армію. Служити мені випало у військах протиповітряної оборони під Новосибірськом. В армії я майже позбувся згубної звички, але коли через два роки повернувся додому, старший брат сколотив компанію братків, яка займалася рекетом на місцевому ринку. І все почалося спочатку: ресторани, п’янки-гулянки, доступні дівчата, наркотики, бійки, поножовщина, стрілянина…Грошей мав багато, тож було на що гульнути. А за тим – перший строк, далі – другий. А, як відомо, в’язниця – не те місце, де людина стає на путь істинний. Тому й не дивно, що в 2000-му році я потрапив у поле зору міліції втретє. Щоб відкупитися від тюрми, довелося продати квартиру і машину, але це не допомогло – строк я таки отримав, – згадує свою «розгульну» молодість чоловік.
Коли восени 2003-го року 33-річний Павло Гаврилюк, відсидівши строк, повернувся додому, матері він уже не застав у живих. Старшого брата, якого поранили під час чергової бандитської «розбірки» у селищі Жовтневому, друзі теж уже похоронили. Сестра вийшла заміж і мешкала в Ростовській області. Він залишився сам на сам зі своєю долею, нікому не потрібний, без прописки, житла і будь-якої перспективи на майбутнє. Все змінилося того дня, коли Павло, безцільно тиняючись містом, випадково зайшов у кінотеатр «Україна», на зібрання християн-п’ятидесятників.

Зцілившись сам, Павло допомагав пройти цей шлях іншим

- Там я розкаявся, віряни за мене помолилися, після чого поїхав у реабілітаційний центр в Біличах, де пробув пів року. А пройшовши курс реабілітації, став будувати стосунки з майбутньою дружиною Валентиною, яка, як і я, була наркозалежна і теж проходила реабілітацію. Через два місяці я прийняв хрещення і ми одружилися. Далі я поїхав у столицю, де вступив до семінарії «Благодать та істина», вивчившись на капелана. Закінчивши навчання, повернувся в Біличі, де став вести групу, розповідаючи підопічним Центру про віру в Бога та проповідуючи здоровий спосіб життя. Потім ми з дружиною з цією ж ціллю стали їздити по зонах, тюрмах та колоніях і запрошувати ув’язнених приїздити в реабілітаційний центр. Чоловічих центрів у нашому регіоні є декілька, а от жіночого не було. Тоді я написав проєкт на його будівництво, щоб жінки, які відбули покарання, могли знайти прихисток і повернутися в суспільство здоровими й повноцінними людьми. Згодом нам дали гроші, і ми стали шукати місце для будови. Наш пастор Володимир Грицак запропонував збудувати центр у с. Лежниця Іваничівського району. Звели ми його в 2013 році, а в 20014-му в Україні почалася війна.

На війні по-іншому відкривається суть людського буття

фото 2 до капеланаУ серпні 2015 року Павло разом із іншими проповідниками поїхав на соціальну конференцію, яку раз у рік проводив у Херсоні завідувач відділу соціального служіння Церкви християн віри Євангельської, президент Всеукраїнської ГО «Асоціація християнських центрів реабілітації» Рустам Фатуллаєв. Від нього чоловік почув, що в районі бойових дій є потреба у священникові. Павло був одним із тих, хто зголосився стати ним. Виготовивши всі потрібні документи, на початку березня 2016 року він у якості військового капелана вирушив на схід. Перша поїздка була у загін прикордонників, який стояв під Маріуполем. Там бійці дуже зловживали спиртним. Та, пробувши на позиції тиждень і зрозумівши, що він там лишній (вояки й далі пиячили «по–чорному» й ні на що не зважали), капелан вирушив у район Красногорівки, де дислокувався 3-й батальйон 14-ї бригади.
- Їздили ми бусом, возили бійцям різноманітні продукти, які збирали у храмах та передавали волонтери (на той час я познайомився з Борисом Бабійчуком, який організовував передачу допомоги бійцям), а також передачі від родичів і земляків. Мої друзі з Америки присилали військову форму, каски, берці, бронежилети, які ми теж переправляли нашим хлопцям, адже в ті часи у всьому цьому на передовій була велика потреба. Бійці добровольчих батальйонів узагалі воювали у спортивній одежі. Жили ми у розвідників, які базувалися в колишньому меблевому магазині, де я й виконував свої безпосередні обов’язки капелана: здійснював богослужіння, ранкові молитви, як міг, підтримував вояків духовно, рятуючи від депресії і самострілів. Декого з них не дочекалася дружина, у когось трапилася якась біда вдома, а в когось просто здавали нерви через постійні ворожі обстріли і т. д. Словом, було від чого впасти у зневіру. Усе це призводило до того, що люди самі позбавляли себе життя. Пригадую випадок, коли командир розвідвзводу – прапорщик із позивним «Душман» із Рівного попросив мене освятити позицію «Скала», яка знаходилася у сірій зоні за кілометр від Красногорівки. Добравшись туди на «таблетці» (уазик з брезентовим верхом) я провів обряд освячення. Згодом, у травні, коли розвідники 14-ї ОМБр виходили з Красногорівки на ротацію, а їхнє місце зайняла10-а гірсько-штурмова бригада, командир з подивом зауважив: «Це, мабуть, від того, що з нами жили капелани, у нас навіть поранених не було в той час, як у Мар’їнці, бійці часто підривалися на розтяжках». Після відходу 14-ї бригади ми переключилися на інші підрозділи. Як і раніше, раз на місяць їздили на тиждень, попутно доставляючи хлопцям по 1,5-2 тонни продуктів. Потім, у 2017–18 роках, така потреба відпала, оскільки забезпечення армії стало значно кращим. Цього року віряни з Іспанії подарували нам машину, яку ми залишили в Костянтинівці. Доїжджаємо туди власним транспортом, а потім пересідаємо й рухаємося далі. В нашому полку, який зараз дислокується за Красногорівкою, тепер є 10 капеланів. Тому зараз на передову ми їздимо по двоє на 10 днів, постійно міняючись. Проводимо богослужіння, ранкові молитви та сповіді, оскільки серед солдатів багато самострілів.
У вільний від поїздок на схід час капелан Павло Гаврилюк теж не сидить без діла. Він організував у Центрі різноманітні гуртки для дітей за гроші, отримані з-за кордону, купує і роздає «атовцям» та їхнім сім’ям, продуктові набори.
На території Поромівської громади – 96 таких родин.
- Тож у День козацтва ми плануємо зібрати їх усіх разом, вручити подарунки, накрити стіл та організувати концерт, аби вони знали, що ми пам’ятаємо своїх Героїв, – ділиться планами капелан.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>