«Те, що згоріла хата, не найстрашніше. Головне, що живі і здорові мої діти»

фото 4Коли до людини приходить лихо, здається, що вже втрачено все. Але якщо поруч дорогі та близькі люди, починаєш розуміти, що найдорожче залишилось, і саме воно є найбільшою цінністю. Біда, яка несподівано спіткала Світлану Нагорную, мешканку нашого міста, не зламала жінку. Могло б статися непоправне… У вогні, який зруйнував будинок, могла загинути донька Надійка. У тяжку хвилину на допомогу прийшли друзі, знайомі й у першу чергу – дорогі сусіди. Можливо, це нагорода за ті шляхетні справи, які робила у своєму житті Світлана Степанівна. А тому жінка, не зважаючи ні на що, почувається  щасливою, бо поруч ті, кого вона щиро любить, без кого не уявляє свого життя. «А хату я відбудую», – твердо переконана Світлана Нагорная.
Мешканка нашого міста Світлана Нагорная, яку спіткала біда, змінила життєві цінності і відчула, наскільки важлива підтримка добрих людей.
Як кажуть в народі, всі ми ходимо під Богом, і кожного з нас у будь-яку хвилину може спіткати біда. Саме тоді ми починаємо по-справжньому розуміти, що значать у нашому житті рідні, друзі, сусіди і просто добрі люди.
Лихо спіткало Світлану Нагорную саме у той час, коли господині вдома не було. Тієї ночі в хаті перебувала донька Надійка. Непередбачено замкнула стара проводка. Пожежа охопила верх будівлі, і тільки завдяки цьому Надії вдалося врятуватися та  викликати пожежників. Але вогонь наробив стільки біди, що жити в будинку стало неможливо. Довелося звернутися по допомогу до небайдужих людей. З цією метою і прийшла до редакції Світлана Степанівна, та, як виявилося, про цю жінку є що розповісти.
Народилася Світлана Степанівна 8 вересня 1964 року у Володимирі-Волинському в робітничій родині. Навчалася у 1-й міській школі, а затим здобула фах агронома-виноградаря у місті Вознесенську Миколаївської області. Хвороба матері спричинила зміну планів, і Світлана після 1-го курсу перевелася на навчання у Горохівський технікум. Трудову діяльність вона розпочала у знаменитому тоді колгоспі «Комсомолець» у Березовичах. Дівчині подобалася робота, тим більше, що у колгоспі зводилися будинки для спеціалістів. Але молодість є молодість, жадає змін. І за запрошенням двоюрідної сестри Світлана переїхала знову на Миколаївщину до міста Очакова, яке стоїть на лимані Південного Бугу. На той час Світлана вже була одруженою, а тому їй надали будиночок як переселенці. Та сімейне життя дало тріщину, і з маленьким синочком жінка знову повернулася до материнської хати. Це був час, коли після розвалу СРСР у суспільстві відбувалися складні процеси. Довелося шукати роботу, і Світлана Степанівна погодилася працювати офіціанткою у полку, дислокованому в селі Жовтневе, а потім перейшла на військову службу. Служила вона авіаційним механіком, мала справу з ремонтом вертольотів. За спогадами жінки, це була міцна частина, в якій Світлана Нагорная служила до її розформування. В тій частині зустріла людину, яку покохала, однак трагічні обставини розлучили закоханих навіки. Довелося жінці проходити службу і на Львівщині у місті Рава-Руська. Спогади про це місто залишилися найкращі.
Фото 1Життя ускладнилося після розформування частини. 10 років колишніх військовослужбовців не забезпечували пайками. Ті, хто встиг звільнитися раніше, ще через суд отримали свої пайки, але Світлана Степанівна звільнилася у 2009 році, коли вже важко було щось довести.
-Я втратила біля 100 тисяч гривень, – з гіркотою каже жінка. – Тепер би цих грошей мені вистачило на ремонт будинку. Цю хату мама моя будувала сама. Мені легше тим, що коло мене діти. Син Віталій працює в охороні військової частини. Донька Надія поруч зі мною. Підтримує нас і майбутня дружина Віталія Ірина. Ця жінка дійсно показує приклад справжньої і надійної подруги життя, яку не лякають труднощі. Вона готова розділити їх з нашою сім’єю.
Чи то почуття обов’язку, властиве людині, чиє життя пов’язане з військовою службою, чи просто любляче жіноче серце керували Світланою Нагорною, але в тривожний час, коли над Україною нависла небезпека, вона всіма силами підтримувала жінок і матерів, чиї сини перебували на Донбасі.
-Ми зібрали понад 250 підписів до Президента з вимогою припинити війну, знайти шляхи мирного розв’язання ситуації, – пригадує пані Світлана. – Всіма силами підтримували нашу бригаду. Мене обрали головою ради громадської організації «Жінки за майбутнє дітей України». Ми проводили конкурси для дітей-сиріт, дітей із малозабезпечених та багатодітних сімей. Переможці їздили в Артек. Також ми зібрали кошти на хіміотерапію дитині, яка хворіла на рак, а батько воював на сході. На жаль, цього року дитини не стало. Великим болем у моєму серці стала загибель людей, під командуванням яких я служила: Василя Спасьонова, Віктора Хмелецького. Це були справжні офіцери, чудові шляхетні люди. Мій племінник Руслан Юрчук був заступником і другом Віктора Хмелецького.
Звичайно, були хвилини, коли жінкам хотілося опустити руки, особливо тоді, коли доводилося зіткнутися з цинізмом. Як можна зрозуміти жінку, яка кидає в обличчя жорстокі слова: «Мій воював. Хай повоюють і ваші!» І якою незбагненною філософією горя наповнені слова матері, з якими вона звертається до подруги по нещастю: «Ти щаслива, бо поховала сина тут, на рідній землі, а я навіть не знаю, де могила мого сина». В таких ситуаціях починаєш розуміти, що у кожного свій вимір добра і зла, щастя і горя, патріотизму і егоїзму. Ось чому Світлана Степанівна не розуміє, як можна ненавидіти людей тільки за те, що вони розмовляють іншою мовою, мають свої мрії про майбутнє, по-своєму люблять рідну землю.
Світлана Нагорная і сьогодні дбає про людей. Разом з товаришами підтримує тих, кому важко. В полі її діяльності Любов Гапонюк, яка проживає в жахливих умовах у селищі цукрового заводу, багатодітна родина Поліщуків, яка потребує коштів на лікування дитини, зовсім одинокий Микола Литвинчук.
Господь ніколи не забуває тих, хто виявляє непідкупну турботу про ближнього. І коли у них самих трапляються хвилини горя та розпачу, знаходяться люди, які  приходять на допомогу.
Найпершими відгукнулися на горе родини Нагорних їхні чудові сусіди – Тарас і Світлана Козаки. Вони надали постраждалим сусідам своє житло і тепер дружно проживають разом. На біду жінки відгукнувся міський голова Петро Саганюк, виділив кошти, обіцяв посприяти з ремонтом покрівлі. Люди, які поруч, допомогли накрити жахливі пошкодження на даху, щоб у будинок не потрапляла вода, а це могло спричинити обвал стін. Допомагають добрі люди і фінансово.
-Я низько вклоняюся всім, хто у ці важкі хвилини поруч зі мною, хто прийшов на допомогу. Я завжди молитимуся за вас, люди добрі, проситиму у Бога здоров’я і щастя вашим родинам, спокою в оселях і миру на землі. Те, що згоріла хата,  – не найбільше горе. Головне, що живі і здорові мої діти. А хату я відбудую.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>