«Такі, як ми, нікому не потрібні!»

DSC_0914Каже Ярослав Грищенко, який більше десяти років тому опинився на вулиці через підлий вчинок колишньої дружини.
Серед нас є багато людей, яким не пощастило. Їх називають безхатченками, жебраками, обездоленими й покинутими, а іноді дуже зверхньо – бомжами. Усі ці люди змушені побиратися на вулицях в пошуках хоча б якихось засобів для існування. Без постійного житла, нормального харчування і бодай якогось медичного забезпечення вони зазвичай закінчують своє життя неминучою смертю від загострення хвороб, алкогольної інтоксикації, гинуть у п’яних бійках чи випадкових пожежах, замерзають вночі на теплотрасі.
Володимир-Волинський також не оминула ця проблема. Щодня ми можемо, ігноруючи, проходити повз чоловіка чи жінку, які просять милостиню або просто шукають теплий куток на автостанції чи залізничному вокзалі.
Ярослав Грищенко із 2005 року бездомний. Його провини у цьому немає, запевняє чоловік. Він втратив домівку через підлий вчинок колишньої дружини. Ярослав Павлович почав їздити у Тамбов на заробітки. Дружина залишилася вдома і знайшла собі залицяльника, який у Володимирі був проїздом. Одного разу після повернення чоловіка додому, щоб спекатися його, вона написала брехливу заяву на пана Ярослава, що нібито він погрожував її вбити, ганяючись за нею з ножем. Дільничному підтвердила це її мати. Хоча більше жодного свідка не знайшлося. Коли чоловік відбував термін покарання через наклеп, вона продала його квартиру. У Ярослава Грищенка не залишилося нічого, тому він вимушений жити на вокзалі.
-Добре, що працівники вокзалу не виганяють і ставляться по-людськи, – розповідає Ярослав Павлович. – А то б не знав взагалі де подітися. Неодноразово звертався і до місцевої влади, і до працівників соціальних служб, але нічого у житті не змінилося. Лише змогли прописати у бараках на 7-му тупику, де жити неможливо. Краще вже бути на вулиці, а не поруч із п’яницями, які можуть побити.
Чоловік розповідає, хотів, щоб його влаштували у будинок пристарілих. Але це також не вдалося зробити. У пана Ярослава є двоє дітей: син мешкає у Німеччині, а дочка – у Харкові. Мабуть, їм живеться добре… А йому сказали, що можуть допомогти у цьому питанні, якщо діти зголосяться платити по 8 тисяч гривень щомісяця. Але ніхто платити не збирається. Інакше батько не жив би на вокзалі. Та й за такі гроші у Володимирі можна винайняти квартиру.
Чоловікові у місті допомогли лише лікарі. У Володимир-Волинській тоді ще районній лікарні йому неодноразово рятували життя. Пан Ярослав тричі потрапляв туди з інфарктом. Він дуже вдячний місцевим лікарям за те, що, незважаючи на його соціальний статус, не дали померти. Хоча траплялися моменти (не через солодке життя), коли Ярослав Павлович сам просив, щоб йому допомогли потрапити на той світ.
Ще пан Ярослав розповів про товариша, Володимира Хільчука, який довгий час піклується про нього.
- Володя – хороша людина. Він кожного разу, як я приходжу до нього, кормить мене, дає свіжий і чистий одяг. Також я можу у нього помитися і поголитися. Таких людей рідко зустрінеш на вулиці, – розповідає чоловік. – Але цього не скажеш про всіх. Такі, як ми, нікому не потрібні. Більшість оточуючих нас просто ігнорує або зневажає. Та й це вже добре. Аби не знущалися і не зачіпали.
Олексій Біянов, м.Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>