Суничний сезон, або Так уже в нас повелося…

e7b69e335aefc5fc0411356bbb1bfa9cУперше за довгий час вона прокинулась радісна, з передчуттям чогось дуже хорошого, що має відбутися. Ще не зовсім розуміючи, на що чекає, глянула за вікно. Почав голубіти день, і вона пригадала, що сьогодні має їхати на дачу, а звідти – на поле. А там – простір, зелень, квіти і, можливо, вже дозрівають суниці.
Уже декілька років поспіль з настанням червневої пори і сонячної погоди вона їздить туди. І щоразу чекає цього, як великого свята.
Швиденько одягнулася, снідати не обов’язково, навіть не треба, бо перші суниці, наче причастя, краще скуштувати, не ївши зранку.
Не лякало, що буде повнісінький, як завжди, автобус, аби лише втиснутися в нього. Кошик з банками приготований звечора. Сонця ще немає, але день обіцяє бути гарним. Не забути б косинку і легкі штани. Відповідне взуття чекає на дачі.
Людей дійсно зібралося дуже багато. Цим першим рейсом одні їхали на дачні ділянки – саме час полоти бур’яни, інші, як і вона, – по суниці. Дарма, що треба вистояти в тисняві більше півгодини, дихати нічим, що хтось топчеться по ногах. Усе дарма. Її думки вже там, на пагорбі за ліском.
Швидко перевдягнулася, взяла пляшку з водою – і вперед. Стежина серед високої трави і бур’яну, що заполонив колись родюче поле, ще не втоптана, через те ноги обережно намацують надійну твердь та ні на мить не зупиняються. Вранішня щедра роса швидко змочує одяг, взуття, але це не біда. Сонце висушить скоро, тільки вийти б з високої трави на простір.
Нарешті схил. Ще треба обережно пройти мимо заростів отруйного борщівника, який заполонив узлісся, перейти занедбану дорогу – і вона опиниться коло заповітного пагорба.
Усе тут, як і чекала, як уявляла. Природа після довгої зими знову ожила і буйно зазеленіла. Похилий пагорб, скільки бачать очі, заріс травою, подекуди кущами, берізками. Праворуч лісок. Трава перемішана з квітами. Тут ромашки і голубі дзвіночки, нечуй-вітер волохатий, сизий полин і кущиста материнка, звіробій. Подекуди рожевіють зірочки центурії. І поміж усієї цієї краси диво-галявинки суниць. Сезон дозрівання лише починається, тому поряд з червоними ягідками зоріє їхній білий цвіт.
Зійшовши на пагорб, вона вгамовує віддих, зупиняється, зводить очі до неба, що щедро синіє і золотіє. Не знає, чому більше рада: багатій красі землі чи високості неба, в якому виспівують жайворонки і ще якісь невідомі їй пташки, які повільно, ніби сп’янілі від тепла, сонця і чистого неба, перелітають над полем від ліска і назад. А пагорб уже оживає людьми. То тут, то там чути жіночі й дитячі голоси, перегукування. Збирання суниць почалося.
Прямуючи звичним маршрутом, не оминаючи галявин з ягодами, вона підсвідомо розуміє, що щось не так. Ноги постійно спотикаються через незрозумілі ритвини, яких раніше не було. Трава тут виросла погано, проглядаються скиби землі. Вона нарешті починає розуміти, що поле пооране, але не так, як слід, а лише для того, щоб по ньому не ходили. Або ж без розуму, невідомо навіщо. Зустрічає жінок, які також нічого не розуміють. Проте час не стоїть на місці. І обережно, аби не зламати чи вивихнути ногу, вона йде туди, де кущі, і дурень на тракторі там не орав.
Трава тут вища і суниць менше, але вони крупніші, ніж у відкритому полі. Запахи дурманять голову, язик пригадує смак спілих суниць. Але спочатку треба хоч трохи зібрати у банку, а тоді вже можна і до рота. Руки роблять своє, а у вільній голові крутяться думки і спогади про те, як у таку ж пору багато-багато літ тому батьки водили її та обох менших братів збирати позюмки. Так у селі, в якому вони, переселенці, жили у той час, називали суниці. Брали відро-дійницю, а кожному з дітей давали мале, розмальоване картинками з казок відерце. Ягід було так багато, що навіть найменший братик збирав ледь не повне. А які смачні вони були із свіжовидоєним молоком!
Ягідка до ягідки – і вже перша банка майже повна. Скоро буде наповнюватися друга, а, може, й третя. Думка зосереджена на назві ягід. Суниці – це тому, що треба нагинатися ниць, тобто низько до землі. Те ж саме з назвою позюмки – може, з польської чи білоруської взяте слово. А зємляніка – з російської. Суть назви та сама: до землі низько припадати, якщо хочеш зірвати солодку пахучу ягідку. Народ скаже, як зав’яже.
Раптом підняла голову, а з-за куща вся у чорному постать і очі з-під чорної низько пов’язаної хустини. Монашка з монастиря, напевно. Також по суниці прийшла. Обличчя не усміхнене, суворе. «Мабуть, вікна келії на захід дивляться», – подумала вона, бо ж такого ранку гріх не посміхатися зустрічному. Жінка у чорному постояла хвилинку і зникла за кущами, ніби й не було її ніколи. Двоє дівчаток пройшли мимо, нагинаючись до землі та щебечучи про те, що зможуть купити за вторговані гроші, якщо вдасться назбирати багато суниць. Немало з тих, що ходять сюди щороку, як на промисел, мають з цього непоганий приробіток до пенсії, думала вона. Везуть, несуть суниці на базар. Люди знають ціну цим цілющим ягодам і купують охоче.
Зграйка дітлахів затрималась ненадовго поряд. Присіли, як птахи, поклювали і знялися далі. У них також є мета назбирати побільше, та дитяча непосидючість і радість від волі й чудового дня беруть гору – от і перебігають зі сміхом та галасом з місця на місце.
Старші жінки, а то й чоловіки, які їздять сюди не перший рік, – то інша категорія. Надибують щедро засіяні ягідні місця, присідають надовго і визбирують, витоптуючи навколо себе так, ніби тут коні качались. Іноді ще й перекушують там же. І залишають після себе таке, чого біля власного дому ніколи не зробили б. А тут можна, природа все стерпить. Боляче дивитися на осквернену красу. «Чому люди такі невдячні?» – думала вона, обходячи стороною такі місця відпочинку.
А сонце вже піднялось височенько. Пташня поступово затихає. Ховається від спеки у ліску та кущах. Мокрий одяг давно висох.
Вона завжди дивувалася, чому при такій нелегкій праці, з головою, опущеною донизу, протягом довгого часу під палючим сонцем ніколи не болить голова? Ноги – так, а голова – ніколи. Напевно, цілющі запахи трав і квітів, їхні фітонциди так благодійно впливають на організм. Аромотерапія по-науковому.
Азарт збирання поступово згасає, хочеться пити. Сідає на теплу землю. Ніколи не бачила тут ні вужів, ні гадюк. Іноді якесь жабеня стрибне у траві, і то у видолинку. Або ящірка просмикне. Тихо, мирно, лише перегук голосів. Краса і благодать. Дуже втомлені ноги просять перепочинку. І не дає спокою думка, навіщо люди так поводяться із землею. Для чого було пускати на цю красу трактор? Нищити, позбавляти людей можливості спокійно ходити. Скільки старших людей не зможуть побувати тут, бо несила ходити по такому полю.
Якийсь тип приватизував цю ділянку і, не знаючи, що з нею робити, вирішив, якщо це його, можна робити, що захоче, взяв і спаскудив. Ця людина, може, і не знає, що угіддя, ліси, луги та надра – це те, що належить усім людям. Так було споконвіку. Торгувати цим не можна, гріховно. Та ще продавати таким, у кого ні толку в голові, ні совісті у душі.
Відчуваючи, що ці думки озлоблюють, вона відганяє їх і починає спостерігати за двома бджілками, які наполегливо, але ніби граючись, злітають і тут же знову сідають на квіточки звіробою, що кущиком жовтіють поруч.
«Чому люди не такі, як бджоли?» – думає вона. Вони так співіснують зі світом, природою, що людям вчитись і вчитись у цих божих комах. А про те, як влаштоване життя рою у вулику й говорити годі. Чому люди, вінець творіння Бога, такі недосконалі в організації свого життя, порівняно з ними? Невже справді горе з розуму?
Розуміючи, що казка чудесного дня від цих думок починає тьмяніти, вона встає, оцінює свій доробок – три повні банки суниць – і повільно бреде ближче до краю поля. Якась пташина супроводжує її. Може, тому, що комахи вилітають з трави з-під ніг, а, можливо, через те, що відчуває потребу хоча б так утішити засмучену людську душу. Хто може знати?
Утомленою ходою, все рідше нахиляючись до землі, вона йде на зустріч з відпочинком та прохолодною водою на дачі. Попереду ще виснажлива поїздка у битком набитому автобусі, якщо пощастить у нього сісти, чи то пак втиснутись.
Дачники роками знемагають у тисняві, доїжджаючи до масиву в автобусах-душогубках. Чому б не зробити, як за кордоном, де людям за те, що окультурюють занедбану землю, держава платить гроші та премії.
Ще не забулось, якою була земля, де зараз дачний масив. І якою вона оазою стала після того, як дачники її виробили, засадили деревами і кущами. Полюбили її і свою працю на ній. І вже більше тридцяти років з ранньої весни і до пізньої осені їздять сюди хто як може.
Але так у нас повелося. Про турботу про людей лише багато мовиться. Невтомний жайворонок у височині виспівує свою нехитру пісню про те, що сонце сьогодні щедре, світ прекрасний і треба насолоджуватися цією дниною, а про інший день думати тоді, коли він настане. Так вготовано жити пташкам. А люди змушені жити інакше, думає вона, прямуючи до своєї дачі. Незабаром гіркота промине, досада відійде. Залишиться лише задоволення і радість від спілкування з Природою і надія на те, що через день-два знову буде зустріч із красою. Суничний сезон лише розпочався.
Лариса Прушинська, слухач факультету журналістики Університету ІІІ віку

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>