Скарбом душі своєї Тетяна Скіць вважає власну поезію

Поетеса з учасниками заходу “Поезія душі моєї”.

Поетеса з учасниками заходу “Поезія душі моєї”.

Понад 70 віршів написала колишня бібліотекарка, мешканка села Верба, Тетяна Скіць, а ще виховала чудових дітей, якими пишається.

Хіба може бути пісня без поезії? І взагалі, як розуміти слова “народна пісня”? Чи замислювалися ми хоч раз над цим. Пісня стає народною, коли її співають в народі, люблять, сприймають душею і передають з покоління в покоління. Але автором слів весь народ бути не може. Значить, був конкретний поет, про якого забули, ім’я якого загубилося в плині віків. Саме про це почали розмову з Тетяною Дмитрівною Скіць, мешканкою села Верба, яку земляки по праву вважають своєю поетесою. В минулому бібліотекар, пані Тетяна знає ціну як літературному слову, так і народній творчості.
Народилася Тетяна Дмитрівна у селі Верба в 1950 році в родині колгоспників. Середню школу закінчувала у селі Овадне, навчалася в одному класі з Петром Даниловичем Саганюком. Отримавши атестат, вступила до Володимир-Волинського педагогічного училища. Збулася мрія виховувати маленьких діток і згодом стала працювати в гарнізонному дитячому садочку. У 1968 р. Тетяна Чуйко ( дівоче прізвище) вийшла заміж за свого односельця, військовослужбовця Віктора Скіця. Уже 50 років вони йдуть по життю однією стежиною, вже відсвяткували золоте весілля. У подружжя народилося двійко дітей – син Андрій і донька Тетяна. Та обставини склалися так, що повернутися на роботу вихователя Тетяна Дмитрівна не мала змоги. У 1975 році вона обійняла посаду бібліотекаря в селі Охнівка. Життя серед книг залишило відбиток у душі жінки. А останні роки трудової діяльності була головою ревізійної комісії місцевого колгоспу. З цієї посади вийшла на заслужений відпочинок.
- Я присвятила своє життя дітям, – ділиться Тетяна Дмитрівна. – Вони – моя гордість. Я безмежно щаслива, що маю таких чудових дітей.
А пишатися дійсно є ким. Син Андрій має дві вищі освіти, працює в правоохоронних органах, закінчив аспірантуру, кандидат філософських наук. Донька Тетяна – начальник Володимир-Волинського міськрайонного відділу з питань пробації, підполковник внутрішньої служби. Бабуся і дідусь тішаться трьома внуками. Найстарший онук Андрій працює в Оваднівському ліцеї.
Та є у душі Тетяни Дмитрівни ще один скарб, яким вона дуже дорожить, але скромно відкриває тільки дуже близьким людям. Це – поезія.
- Писати вірші я почала ще в дитинстві, – пригадує пані Тетяна. – Звичайно, це були наївні дитячі віршики, а тому я їх не зберегла. Працюючи в дитячому садочку, на кожну букву і на кожну цифру складала куплети, аби дітки краще запам’ятовували. Потім довго не писала і знову муза прилетіла до мене на наше з чоловіком золоте весілля. Дуже вдячна дітям, що підтримали мене у моєму новому творчому злеті.
Більше 70 віршів написала Тетяна Дмитрівна. У її творчості переважає близька серцю тематика: рідне село, світлі спогади про батьків, героїзм воїнів АТО тощо. Джерелом рідного краю називає поетеса рідну Вербу. Зворушливо звучить вірш про матусин хліб: “Як часто сниться він і сняться руки материнські”. Непокоять поетесу і роздуми про сутність людини, про неспокійне сьогодення, про майбутні покоління. “ Чому так важко бути людиною?”, “Поле можна перейти, а життя не повернути”, “Невже немає нічого ціннішого, ніж бабло?” – звертається у своїх віршах жінка до наших сучасників.

Тетяна Дмитрівна з сином Андрієм.

Тетяна Дмитрівна з сином Андрієм.

Друкуватися Тетяна Дмитрівна не бажає, бо пише для душі, а не заради популярності. Якщо з приводу якоїсь нагоди звертаються люди, не відмовляє, залюбки присвятить поетичні рядки ювіляру чи молодому подружжю. Читає свої твори під час виступів художньої самодіяльності. І в той же час вважає, що поезія – це така глибина, яку до кінця осягнути не можна. А тому, коли з ініціативи працівників культури та освіти в селі Верба вирішили вшанувати свою поетесу і організувати вечір її творчості “Поезія душі моєї”, Тетяна Дмитрівна навіть розгубилася. Боялася, що люди не зрозуміють її, не сприймуть так, як їй цього хотілося. Та побоювання були марними. Зала будинку культури ледве вмістила односельців та гостей, які щиро вітали свою поетесу. Свідченням любові і поваги були розкішні букети квітів.
- Поезія – це особливий скарб у моїй душі. Люблю вишивати, читати книги. А сама думаю про те, як змінився світ. Не ті книги, не ті пісні. Змінилися моральні цінності. Болить серце, що в селах закриваються клуби, бібліотеки. Здається, що якась зла сила прагне, щоб нація розучилася думати, аналізувати, пам’ятати і творити.
Слухаючи роздуми Тетяни Дмитрівни, я сама думала про інше. Жінка пише такі чудові вірші. Чи пам’ятатимуть про неї? Чи читатимуть її твори? Чи ім’я цієї сільської поетеси не згубиться в лабіринтах часу і чи не назвуть колись вірші цієї жінки узагальнюючим словом “народні”? Хай так не трапиться… Цінуймо наші народні таланти, бережімо їх… Вони – оті перлинки, з яких складається духовний скарб нашої нації.
Антоніна Булавіна, с. Верба, Володимир-Волинський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>