«Робота в торгівлі для мене найперше приваблива тим, що дає можливість постійно спілкуватися з людьми»

до тезкиКаже власник магазину із села Поромів підприємець Валентина Савчук, яка, обравши професію випадково, віддала їй більше сорока років життя.
Про те, що у селі Поромів Іваничівського району є магазин, який здатний задовольнити попит навіть найвибагливіших покупців не лише повним асортиментом продуктів харчування, а й багатьма господарськими товарами широкого вжитку, ми дізналися від колишнього колеги. Тому тут завжди людно, особливо перед святами. А дехто із селян заходить сюди не так за покупками, як просто поспілкуватися, адже для сільських жителів заклад торгівлі є місцем, де можна почути свіжі новини, поділися чимось своїм. Належить магазин підприємцю Валентині Савчук. Вона – цікава й неординарна особистість. Весела і привітна, з неабияким почуттям гумору Валентина Петрівна завжди всіх вислухає і при нагоді дасть корисну пораду.
Народилася дівчинка Валя у селі Печихвости Горохівського району у звичайній селянській родині. Крім неї, у батьків була ще менша на 5 років сестра. Закінчивши школу, вона дуже хотіла вивчитися на швачку, але їй не пощастило. Брат Валиної матері у той час працював у Горохові в міліції. Він і допоміг племінниці влаштуватися на роботу касиром у Горохівський сільгосптехнікум. Згодом дівчину перевели на кухню. Там вона й зустріла свого майбутнього обранця – студента агрономічного факультету Степана Савчука. Через півроку молодята відгуляли весілля.
-Чи було це кохання з першого погляду? – перепитує жінка. – Хто знає? Можливо, якби в 19 років мала той розум, що зараз, то ще б добре подумала – виходити заміж чи почекати, – жартує Валентина Петрівна. – Після весілля нам виділили кімнату в гуртожитку, а мене направили на навчання до Львівського кооперативного технікуму, де отримала спеціальність технолога із приготування їжі.
Після народження першого сина, вийшовши з декретної відпустки, Валентина Петрівна працювала в Горохові, а потім сім’я Савчуків переїхала у Поромів до Степанових батьків.
-Чоловік спочатку був у колгоспі профспілковим лідером, потім працював бригадиром, далі – агрономом. Мені ж потрібно було шукати роботу, – розповідає пані Валентина. – Спочатку свекруха, яка тоді працювала у колгоспі обліковцем, домовилася, що мене візьмуть у ресторан «Кооператор», але звільнилося місце в ось цьому магазині. Правда, односельці мене лякали, що не зможу спрацюватися із завідувачкою, яка мала досить запальний характер. Через будь-яку дрібницю жінка спалахувала, як сірник, хоча в душі була дуже доброю і щирою. Тож стосунки, які склалися між нами, були кращі, ніж між рідними сестрами. А тим часом колгосп почав розпадатися. Чоловік залишився без роботи. У Поромові у нас народився другий син, потім – дочка. Дітей потрібно було одягати й годувати, а грошей на все не вистачало. Тому, взявши патент, я пішла торгувати на базар. Відтоді минуло більше сорока років. А подобається мені робота не стільки тим, що дає можливість більш-менш забезпечити всім необхідним сім’ю, як можливістю поспілкуватися з людьми. Коли ж завідувачка магазину померла, керівництво «Коопторгу» дозволило нам взяти його в оренду з подальшим викупом. Гроші виплачували поступово. Тепер він повністю наш, але працюю я тут практично сама. Чоловік два роки тому захворів. Усі діти тепер живуть разом з нами. Найстарший син, якому зараз уже 37 років, одружився, але сімейне життя не склалося, тому почав час від часу заглядати в чарку. Другий син ще не одружений, працює у Нововолинську в «Алюглазі». Дочка вийшла заміж відразу після школи, але чоловік її став заводити романи на стороні та розпускати руки, тому дійшло до розлучення. Працювала вона у психоневрологічному відділенні, але там почалися скорочення. До того ж і робота така, що доводилося постійно мати справу з наркоманами та алкоголіками, тому дочка розрахувалася. Деякий час вона їздила в Польщу, де познайомилася з чоловіком, але поїхати до нього не могла, бо зять лише тепер погодився дати дозвіл на виїзд їхньої спільної дитини, хоча сам уже давно має іншу у сім’ю. В мене двоє онуків: у сина – хлопчик, у дочки – дівчинка. Анастасійці зараз вісім років, а Максим навчається у четвертому класі. Можливо, Настя й замінить мене колись на цьому посту, бо їй теж подобається торгувати – має до цього талант. Коли буває в магазині, то вміє краще припросити людей щось купити, ніж я. Чи є в мене якесь хобі, крім торгівлі? Колись любила вишивати, люблю працювати на землі та щось вирощувати в теплиці, але на це не вистачає часу. Тепер доводиться тут навіть ночувати, бо вже двічі магазин обікрали. Ось так і живемо, – зазначає моя співрозмовниця, закінчуючи розмову.
Ксеня Лучко, с. Поромів, Іваничівський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>