«П’ятого вересня 2015 року – трагічний день, про який ніхто не згадує»

Фото 1Для учасника АТО Петра Гаврилюка вересневі події біля Луганської ТЕС стали незабутніми.
Волноваха, Іловайськ, Дебальцеве, Савур-Могила, Щастя, Мар’їнка – ці та інші назви східноукраїнських міст стали героїчними сторінками новітньої історії України, які написані болем і розпачем нашого багатостраждального народу. Але чимало сторінок залишаються недописаними. Багато подвигів – замовчуваними, а багато солдатських доль – невідомими.
Петро Гаврилюк – професійний військовий. Народився у 1958 році у Володимирі-Волинському, після строкової служби в армії закінчив школу прапорщиків у Грузії, де служив деякий час, затим проходив службу у Литві, після цього – у десантно-штурмовому батальйоні у рідному Володимирі. Заслужений відпочинок перервала війна на сході України. Щойно у 2014 році вийшов наказ, який дозволяв добровільну службу у війську особам до 60-ти років, Петро Гаврилюк негайно записався добровольцем. Він не відчував ніякого страху, а лише гордість за те, що має ще можливість і сили служити Вітчизні. Місцем нелегкої служби стала Луганська ТЕС, яка знаходиться біля відомого міста Щастя. Труба ТЕС – найвища точка на місцевості, на яку можна забратися. Завдяки нашим солдатам на вершечку труби замайорів Державний прапор України. Побачивши український стяг, еленерівці відкрили оскаженілий вогонь. Населення в місті Щастя ставилося до українських вояків по-різному. Одні не стримували своєї ненависті, обзиваючи українських солдат чужинцями і «бандитами», інші – готові були стати на коліна, благаючи захистити їх від агресорів. Наші захисники постійно надавали місцевим людям гуманітарну допомогу, в першу чергу дбали про маленьких дітей.
Тут народилася солдатська дружба, яка переросла у побратимство. Загибель кожного побратима наші вояки сприймали як особисте горе. Тож можна лише уявити, що відчували вони, коли поруч гинули не одиниці, а десятки, сотні? Третього вересня загинув ковельчанин Володимир Киян – друг Петра Гаврилюка. В цей день Петро Михайлович неодмінно йде до храму, щоб пом’янути загиблого товариша. А 5 вересня – це особливий день, який не забудеться ніколи. Цього дня батальйон потрапив в оточення, з якого пробивався зі значними втратами. Декілька побратимів загинули. Багато потрапили в полон і до сьогоднішнього дня їхня доля невідома.
Фото 3Як же тепер, повернувшись зі сходу, оцінює ситуацію ветеран АТО? Своїми роздумами Петро Михайлович ділиться щиро і відверто:
-Ця війна давно б закінчилася, якби не зв’язували руки нашим військовим. Оті всякі мирні переговори тільки знищують людей. Тоді в зоні АТО найбільше вражала бездіяльність вищого командування. Деякою мірою її можна прирівняти до зради. Не можна судити всіх, але вищі військові начальники віддавали безглузді накази, які заводили молодших командирів у глухий кут і нерідко паралізували діяльність частин. Це було боляче. Уявіть, що інколи годинами доводилося шукати командирів, які невідомо куди відлучалися. Потрібно негайно приймати рішення, а командира немає на місці. Просимо вогневої підтримки, а у відповідь чуємо: «Чекайте». Доводилося чекати по три години, які перетворювалися на вічність. Так, було б смішно, якби не так гірко, бо це безглуздя призводило до загибелі людей.
Петро Михайлович з болем говорить про те, що з Донбасу витягуються всі багатства цього краю. Все йде в Росію. Зупинити війну, на його думку, можна лише перемовинами на державному рівні.
А в пам’яті знову і знову зринає червоне від вибухів нічне небо, важкий сморід від пороху, вирви від вибухів, що сягали вище колін, пошкоджена техніка, зруйновані будинки, розгублені та похмурі обличчя місцевих жителів. Перед очима полонений – молодий хлюпик, який відбував покарання за вживання наркотиків. Його випустили із в’язниці і дали в руки автомат. За що і за кого воює, він і сам сказати не може. Інший полонений плаксиво викрикує: «А что мне оставалось делать?» І це вони «захищають» свою невизнану республіку. Через них гинуть наші хлопці та мирні жителі.
Фото 2-Я довго обмірковував, чи варто виносити свої спогади і роздуми на людський суд, – зізнається Петро Гаврилюк, – але у ці вересневі дні вирішив, що все-таки варто. Нам нема чого таїти і чого боятися. Ми гордимося своєю долею. 5 вересня 2015 року – трагічний день, про який ніхто не згадує. Для нас цей день став незабутнім. Це день нашої пам’яті. Я із вдячністю бережу малюнок голуба миру, який прислала мені другокласниця Ангелінка з Луцька. Це голос всіх наших діток, які хочуть жити в мирі.
На запитання про те, чи готовий Петро Михайлович ще раз іти на схід, він з гордістю відповів, що вже отримав сповіщення з військкомату і ще раз опинитися серед захисників Батьківщини вважатиме за честь. «Я знову готовий повернутися у Щастя, щоб захищати наше з вами українське щастя».
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>