Вона плаче, коли дивиться чуттєві мелодрами, і коли тренер на змагання саму відправляє – теж плаче. Сльози – єдина слабкість, що залишила собі з інгредієнтів тонкої жіночої натури. Сильну, витривалу дівчину притаманні слабкій статі страхи можуть хіба розсмішити. Жаби, павуки, миші, висота? Наді страшно тільки в очікуванні початку бою.

Тиждень тому Надя Морозюк повернулася у свою Хобултову абсолютною переможницею зі змагань у Вінниці. Наступного дня – життя відновило ритм, незмінний уже два роки: господарство, школа, тренування, хатня робота, домашні завдання. Про те, що у Вінниці вона стала чемпіонкою України з боксу серед дівчат, нагадує грамота і медаль на жовто-блакитній стрічці.
Тренери кажуть, Надина перемога на чемпіонаті – це можливість отримати «майстра» і «квиток» в Європу у складі збірної України. А Надя планує закінчити школу, вступити у технікум чи інститут фізкультурного напрямку, подальше майбутнє бачить неодмінно у професійному боксі. Десь там, колись, у якійсь перерві між боями має притулитися сім’я і діти – все так далеко та невідомо, чітко визначено тільки місце для боксу – все життя.
Дівчина боксує два роки. «Її природа створювала спеціально для боксу, - сміється тренер Віктор Адамчук, - відмінна фізична форма, вона щодня легко долає 10 кілометрів обов’язкового бігу, а рівень її боксерської підготовки дивує тренерів із великих міст України».
Маститим тренерам із міст-мільйонників непросто було усвідомити, що сильна суперниця для їхніх вихованок Надя Морозюк тренується у  спортклубі «Сокіл» невеликого волинського села. Але вони не бачили, що «Соколом» гордо йменується пристосований під спортзал перший поверх сільського дитячого садочка. Сам садочок – в аварійному стані, а на стінах «спортзалу» трисантиметровий шар паморозі. Мінімальний запас інвентарю і скромний ремонт за власні кошти руками організаторів та вихованців клубу – класичний набір негараздів малобюджетних секцій, гуртків та клубів. Із  позитиву – лише віддані тренери та сільська молодь, яка стабільно відвідує тренування.
«Ми своїх дітей не кидаємо», - твердо запевняє Віктор Адамчук, коли мова йде про подальше навчання після школи. А могли б – і небо прихилили б  дітям. У селі вони й так дорослішають рано, хотіли б тренери хоч майбутнє дітям влаштувати, наскільки дозволять можливості. За співпрацю у цьому напрямку Віктор Адамчук, Микола Пилипчук, Ярослав Кондисюк та Андрій Смоляр (організатори спортклубу «Сокіл») щиро вдячні колегам із володимир-волинського боксерського клубу «Любарт». У них, міських, більше контактів, запрошень на змагання – постійно якась поїздка хобултівським «соколам» перепаде. Інвентарем «любартівці» поділяться – теж добре. Вдячні за підтримку Оксані Бігун, голові районного спорткомітету, голові РДА Валентину Скубі і особливо – знаменитим у боксерському світі тренерам «Любарта» Сергію Тимо-щуку, Андрію Сохацькому та гуру володимирського боксу Володимиру Подзізею.
…Надю важко фотографувати. За звичкою вона спрямовує в об’єктив погляд з-під лоба. Наче чекає нападу. Досі за межами рингу дівчина своє вміння не застосовувала. Ровесники дружелюбно налаштовані до чемпіонки, і це не зумовлено її боксерськими досягненнями. Навпаки, натхненні успіхами Надії, майже всі друзі почали відвідувати «Сокіл». Але образити чемпіонку можна, якщо назвати бокс суто чоловічим видом спорту. Вона особисто вбачає у ньому дуже багато саме жіночих елементів і називає бокс красивим. Оту красу, правда, словами не пояснити, особливо батькам. І осягнення моменту перемоги, що не за бали далася, а нокаутом, якими фразами передати? «Я нікого й нічого не боюся, - каже чемпіонка, - окрім тих хвилин, що безкінечно тягнуться перед початком бою. Чекання гірше за перший  крок на ринг».
Тренери розповідають про неодноразові випадки втечі боксерок просто із змагань: мало фізичної підготовки, потрібна ще й сильна психологічна.
Удар гонга, ринг, суперниця. Страх розчинений у небутті, все, що оточувало досі, зникло, в чітких та послідовних думках головне - «Бий перша». Це ціна перемоги.