Хто з нас не пам’ятає свого прощання зі школою, коли перед тим, як вирушити у самостійне плавання по житейському морю, востаннє зустрічали разом вранішню зорю і обіцяли одне одному щороку збиратися на традиційні зустрічі однокласників. Але спливали роки, і за щоденними турботами про хліб насущний ми якось забували про ці обіцянки, виправдовуючи себе браком часу або ж невідкладними сімейними чи професійними справами.

І чим далі віддалялися шкільні літа, тим більше стиралися з нашої пам’яті обличчя колишніх друзів і вчителів. Та все це зовсім не стосується випускників 1971 року зі школи №2. Відклавши всі справи, ось уже впродовж сорока років колишній 10-Б майже у повному складі (за винятком тих, хто помер) 20 серпня збирається біля фонтанів поблизу четвертої школи на побачення з юністю та своїм улюбленим учителем і класним керівником Катериною Сачук, яка нещодавно відсвяткувала свій 80-літній ювілей.
На Волинь  Катерина Сергіївна, уродженка Бєлгородського району Курської області, приїхала у далекому 1948 році, а в 1957-му  разом із чоловіком вони стали мешканцями молодого шахтарського міста, яке лише починало будуватися. Чоловік влаштувався працювати в шахту, а молода вчителька російської мови та літератури розпочала свій нелегкий трудовий шлях на педагогічній ниві у школі №2. За 40 років вона випустила у світ чотири покоління молодих соколят, вкладаючи в їхні голови зерна мудрості, навчаючи їх добра і справедливості. Випуск, про який ідеться в цій розповіді, був у неї другим.
-У цьому класі навчалося 34 учні, - розповідає вчителька. – Клас називали “олімпійським”, тому що завжди були переможцями як у спорті, так і в різноманітних учнівських конкурсах і турнірах. Не скажу, що всі вони спочатку були такими вже й слухняними та чемними. Всяке бувало – і бешкетували на уроках, і вікна били, і двійки одержували. Особливо “відзначилися”, навчаючись у п’ятому класі. Інколи вчителі навіть відмовлялися йти до них на урок. А щоб їм не ставили двійок, щоденники, як призналися мені вже тепер, ховали за вішалками у шкільній роздягальні. Взяти хоча б нинішнього тренера з баскетболу у ДЮСШ Анатолія Корнієвського. Раніше хлопець навчався у третій школі. І коли зайшла мова про його переведення до нас, вчителі заперечували, бо і вчився погано, й бешкетував, але був хорошим спортсменом, і тому за нього заступився весь мій клас. Правда, якихось серйозних казусів не було. З часом я знайшла з ними спільну мову, і вони стали довіряти мені свої таємниці. Якщо хтось потрапляв ненароком у халепу чи робив якусь шкоду, відразу ж зізнавався. Можливо, тому, що я постійно возила їх у подорожі (в Ленінград, на Закарпаття, в Київ і т.д.) і проводила з ними більше часу, ніж із власними сином та донькою. Син не раз через це ображався. Чоловік мене розумів і тому ніколи не заперечував. Я і досі підтримую теплі стосунки з їхніми батьками.
-Катерино Сергіївно, а ви знаєте, як склалася доля ваших колишніх учнів далі?
 -Звичайно. Майже половина з них живе і працює тут, у Нововолинську: Степан Довгонюк – директор “ПриватБанку”, Тетяна Попова(Калинюк) – головний технолог місцевого хлібозаводу, Лілія Міщук (у дівоцтві Подоляк) – директор магазину “Фуршет”, Світлана  Просопчук (організатор зустрічей) торгує на ринку лікарськими травами. До речі, відразу ж після школи три пари моїх учнів – Толя Корнієвський і Оля Білецька, Коля Яремчук і Ліда Лебідь та Володя Міщук і Ліля Подоляк одружилися. Щодо інших із цього класу, то Віктор Рябко (колишній військовий, а тепер пенсіонер) і Геннадій Губкін (директор заводу) мешкають у Києві Там же проживають і Таня Смалій (домогосподарка) та Василь Андрашко (будівельник). Віктор Кирилюк працює провізором у Львові, Олександр Федря – суддя обласного Апеляційного суду, Леонід Волошин плавав геодезистом на суднах в Одесі, Валя Мартинюк (пенсіонерка, працювала на ткацькій фабриці) мешкає у Тернополі, Женя Червінька – у Луцьку. Рідні називають її “швидкою допомогою”, бо завжди  виручає всіх із біди.
 Та ні відстань, ні зайнятість, ні родини не заважають колишнім однокласникам прибути на призначене місце зустрічі і на цілий день зануритися у спогади про шкільні роки, згадати хвилиною мовчання померлих друзів і подарувати квіти своїй другій мамі – Катерині Сергіївні.
 -Ви знаєте, я не могла стримати сліз, коли на моє 80-річчя  у двері постукав посильний і передав мені велику двоярусну корзину з різноманітними екзотичними фруктами, яких я раніше навіть і не бачила, вітальну адресу та диск,  де мої учні записали пісню “Вчителько моя” та всі фотографії з наших зустрічей, - згадує вчителька.