Поспішаю познайомитися з цією жінкою, високим професіоналізмом і душевною добротою якої захоплюються всі, хто її знає. І це не просто слова. Понад сорок років життя Антоніна Митрофанівна віддала благородній справі – лікуванню людей. І хоча вона вже десять років на заслуженому відпочинку, односельчани добре пам’ятають, як кваліфіковано і вчасно фельдшерка надавала їм медичну допомогу.

У чистенько прибраному затишному будиночку мене зустрічає привітна господиня, вбрана у домашню сукню і в’язану безрукавку. У цей зимовий надзвичайно холодний день від неї повіяло домашнім теплом і якимось неймовірним спокоєм. Прожитим рокам не вдалося стерти красу з її обличчя із добрими  розумними очима. Це і є Антоніна Митрофанівна Хомюк. Жінка запрошує мене до кімнати, де неквапливо починається наша розмова.

«Нас застерігали, що на заході не дуже люблять східняків…»
 Розговорилися про вибір професії. Жінка поринає спогадами у дитинство і пригадує свого першого вчителя Якова Шаповала, який сіяв розумне, добре, вічне у школі її рідного села Вільшанка, що на Сумщині. Тоді у неї, маленької допитливої дівчинки, яка дуже любила вчитися, з’явилася перша мрія – стати вчителем. Але життя внесло свої корективи. Пізніше, коли важко захворів батько і півроку був прикутим до ліжка, Антоніна вирішила здобути медичну освіту, аби допомагати людям долати хвороби. На щастя, тато одужав, але донька не змінила наміченого курсу.
 Дівчина, закінчивши школу майже на «відмінно», з однією четвіркою, мала чудовий потенціал для вступу у медінститут.
-Поїхала у Харків. На вступних іспитах найбільше хвилювалася перед твором, але написала його добре, - розповідає Антоніна Митрофанівна. – А от у своїх знаннях з хімії була впевнена і дійсно добре відповіла на всі запитання. Члени комісії мене навіть похвалили, але поставили… «задовільно». Цей факт мене так розхвилював, що я забрала документи, повернулася додому і влаштувалася працювати санітаркою у лікарню.
У Харкові не пощастило, тож на наступний рік Антоніна Митрофанівна зробила другу спробу до опанування омріяної професії. Цього разу – у Сумському медучилищі. Але знову невдача – не пройшла за конкурсом. Тоді на запрошення подруги поїхала у Донецьк, де впродовж декількох місяців трудилася на будівництві шахти.
Щасливим став для цілеспрямованої і наполегливої дівчини 1957-й, коли вона таки стала студенткою Сумського медичного училища, яке за два роки закінчила з червоним дипломом. У неї була можливість залишитися працювати на батьківщині, але за настановою батька вирішила відпрацювати обов’язкові три роки за місцем розподілу. Так Антоніна Митрофанівна потрапила на Волинь.
-Нас було семеро дівчат, що мали працювати у Володимир-Волинському районі. Коли їхали, нас застерігали, що на заході не дуже люблять східняків, і казали, що умови життя тут просто жахливі. На щастя, все це виявилося вигадкою. Чотирьох із нас направили працювати у дільничну лікарню с.Яковичі.
Моя співрозмовниця розповідає, що місцеві мешканці зустріли молодих спеціалістів дуже тепло, поставилися з розумінням і турботою, тож враження були вельми приємними. Для дівчат винайняли кімнату у приватному будинку, жителі села пригощали  їх пиріжками, запрошували на сніданки. Так розпочалося  нове самостійне життя.
І хоча на чужині Антоніні велося добре, надзвичайно подобалася робота фельдшера, вона дуже сумувала за рідною Сумщиною і після належного терміну планувала повернутися додому. Тим більше, що троє її коліжанок через різні обставини невдовзі роз’їхалися. Але не так сталося, як гадалося…

 З милим рай і в курені…
Як тільки Антоніна освоїлася на новому місці, в  рідне село повернувся  з армії гарний веселий хлопець Петро Хомюк. Дівчина одразу звернула на нього увагу, а познайомилися вони на вечірці, влаштованій молоддю на свято Жовтневої революції. Рік зустрічалися, а наступної осені закохані одружилися. Склалася пара протилежностей: вона – спокійна і серйозна, і він – запальний весельчак, душа будь-якої компанії, заводний та енергійний. Вони гармонійно доповнювали одне одного, а об’єднували їх загальні риси – доброта, любов до життя і людей.
-Розписувалися ми у сільраді, - продовжує розповідь Антоніна Митрофанівна.  –  За реєстрацію шлюбу треба було заплатити півтора карбованці, а Петро не взяв із собою грошей. Розрахувалася я, після того жартували, що купила собі чоловіка за рубль п’ятдесят. І ще стався тоді один курйоз. Нам не видали свідоцтва про шлюб, сказали, що немає бланків. Потрібні папірці з’явилися тільки під Новий рік, і в документі помилково вказали, що ми одружилися не в листопаді 1961-го, а 1 січня 1962 року. Цей день і став офіційною датою народження нашої сім’ї.
Після одруження Антоніна переїхала жити, як каже, у «шевченківську» хату чоловіка. Старенька будівля складалася із сіней, невеличкої кухні, де готували і собі, і худобі, та однієї кімнати із земляною долівкою. Крім молодих, у помешканні тулилися мама Петра та бабуся.
-Коли у гості приїхала моя родичка із Сумщини, - пригадує моя героїня, - вона вжахнулася від тих умов, у яких нам доводилося жити. Але, незважаючи ні на що, ми почувалися такими щасливими разом. А згодом у нас народилася донечка Лариса.

У Микуличах
 Невдовзі молодого перспективного фельдшера перевели у ФАП с.Микуличі, так сім’я Хомюків змінила місце проживання. Поселилися у невеличкому приміщенні при медичному закладі.
Крім Антоніни Митрофанівни, у ФАПі працювала ще акушерка на півставки, тож основна турбота про здоров’я місцевого населення лягла на тендітні плечі нової фельдшерки. Працювати жінці доводилося у складних, а іноді екстремальних умовах. Микуличі вже тоді були великим і розкиданим селом, але із невпорядкованими ґрунтовими дорогами і фактично без зв’язку. Телефони були лише на бригаді та вдома у Хомюків, бо на той час Петро Варламович, звільнившись з Ківерцівського буденерго, де працював раніше,  влаштувався лінійним електромонтером по селах у Володимир-Волинський райвузол зв’язку.
Звичайно, особливо багато роботи у медиків в осінню негоду, зимові холоди  та під час весняних повеней. Прихопивши сумку з необхідним набором медикаментів, за будь-якої погоди Антоніна Митрофанівна поспішала до хворих, рятуючи людям життя.
Прошу жінку пригадати декілька надскладних випадків зі своєї практики, і вона розповідає.
-Якось у Микуличах в осінню пору психічно неврівноважений чоловік перерізав собі косою горло. Почалася сильна кровотеча, час йшов на хвилини. Потрібна була термінова госпіталізація. Транспорту ніякого не було, довелося шукати колгоспну машину. По дорозі до Володимира, аби уникнути крововтрати, тримала рушника, прикриваючи рану. На щастя, встигли доїхати вчасно і пораненому врятували життя.
- А одного разу прийшлося приймати пологи вдома. Було це навесні. Перейми у породіллі розпочалися вночі, а її чоловік був трактористом і на той час працював у полі. Вдома залишився лише її батько, який розгубився від несподіванки і замість того, щоб негайно звернутися по медичну допомогу, побіг шукати зятя. Коли я дізналася, везти жінку у пологовий було вже пізно, тож сама прийняла новонародженого, перев’язала пуповину і тільки після цього маму з дитиною доправили у місто.
- І ще один випадок, пов’язаний з пологами. Якось у 70-ті роки пізно ввечері прибігає до мене кум і повідомляє, що його жінка народжує. Я привела її до себе додому у надії викликати швидку допомогу. І, як на зло, жоден з телефонів у селі не працював. Тоді мій Петро сів на велосипед, поїхав на трасу, заліз на стовп, під’єднався до міжміської телефонної лінії і так викликав підмогу. І того разу все закінчилося благополучно.
Антоніна Митрофанівна вийшла на пенсію у 1991 році, а й досі із вдячністю згадують її оперативну роботу і високий професіоналізм односельчани. «Таких людей як Антоніна Митрофанівна Хомюк більше немає. Напишіть, будь ласка, про неї», - просить її односельчанка, начальник  поштового відділення Мирослава Сапіга. Такої ж думки про цю незвичайну жінку і завідуюча клубом с.Микуличі Антоніна Захарчук.

Золоте весілля
 Подружжя Хомюків виростило  двох доньок. Старша Лариса разом із сім’єю проживає у Володимирі, а молодша Ольга зі своєю родиною мешкає у с.Березовичі. Діти подарували батькам четверо онуків, а ті в свою чергу – трьох правнуків. Часто збирається разом велика дружна родина у затишному батьківському будинку, зведеному Хомюками ще у 1970-му році.
-Приїжджають, аби допомогти по господарству, поспілкуватися, а більшого щастя нам і не потрібно, - в один голос кажуть Антоніна Митрофанівна та Петро Варламович. – А нещодавно, першого січня, діти влаштували нам справжній сюрприз. У 50-ту річницю нашого спільного життя  вони замовили в одному із затишних барів Володимира гарну вечірку, приїхали і забрали нас на святкування. Ми ж планували це відзначити трішечки пізніше. А на згадку про золоте весілля подарували нам дві ювілейні медалі та фігурку двох голубів. Це так зворушливо!

«Моцно добрі вони люди…»
Моя розповідь про це чудове подружжя буде неповною, якщо я не розповім про самотню людину, яка давно знайшла свій прихисток у гостинному домі Хомюків і стала повноправним членом їхньої родини. Це 90-річна Анастасія Макарівна Жвавець.
 Ця зовсім чужа їм жінка проживала у с.Нехвороща з чоловіком. Дітей у них не було. У 1978 році бабуся залишилася сама і ще двадцять літ проживала наодинці в селі, аж поки не забрав її до себе у Микуличі  племінник. Але через три роки щось у них не зладилося, і Анастасія Макарівна хотіла піти у будинок для престарілих, який тоді функціонував у сусідніх Березовичах. Проте на той час вільних місць не було, і бабусю забрали до себе на літо Хомюки. У серпні жінка поїхала у Володимир доглядати за своєю хворою сестрою, а коли та померла, повернулася назад.
 Уже восени колишній сільський голова Лідія Рудчик повідомила Антоніні  Митрофанівні, що їх гостю чекають у стаціонарному відділенні територіального центру.
-Як же не хотілося її віддавати, адже ми звикли до Анастасії Макарівни, - каже пані Антоніна. -  Разом з тим повинні були розповісти їй новину. Словом, розказали як є і запропонували залишитися. Вона погодилася, і відтоді ми разом.
 У старенької сколіоз, який зігнув її навпіл, та поганий зір через катаракту. Але ж вона живе у родині медика і завжди впевнена, що їй вчасно нададуть медичну допомогу, подбають про неї.
-Мені тут добре. Антоніна з Петром глядять мене, як малу дитину. Моцно добрі вони люди, - ділиться зі мною бабуся.