-Я другий рік поспіль відчуваю потребу розповісти свою історію людям. Завжди – напередодні великого християнського свята. Байдуже, що говоритимуть про мене сусіди, знайомі. Байдуже, в порівнянні з усвідомленням того, що гіркота мого життєвого шляху стане комусь дорогою до Бога.

Це Інна Шульган. Дружина, мама. Чотири поклітинкованих аркуші учнівського зошита густо списані дрібним почерком – її падіння, сором, приниження. Жінці вже не соромно згадувати отих вісім років минулого, пофарбованого в чорний колір. Навпаки, щаслива зараз, вона хоче вголос говорити про своє зцілення, ділитися щастям навіть із тими, хто тоді відмовлявся підтримати її кількома гривнями: «Вони знали – я їх все одно проп’ю».
Щаслива й безтурботна дівчинка росла на ідеалах комунізму. Непорушна віра у світле майбутнє впевнено ввела Інну в доросле життя і залишила на порозі. Кожен крок уперед супроводжувався новими розчаруваннями. Забезпечена сім’я в один день стала бідною – інфляція. Замість любові й злагоди, між батьками оселилися злість і сварки, тато почав випивати. Утім  заощаджень ще вистачило на гучне доньчине весілля. Рівно через рік Інна з чоловіком розлучилася. Невдовзі знову вибирала: син-одинак заможних батьків чи молодший на три роки хлопчина без копійки за душею. Багатство й кохання... Як довго вона вірила у правильність свого вибору: до чого розкіш, статки, якщо з коханим і в наметі рай? Їхній з Сергієм шлюб справді  називався щасливим... але кілька років. Побут червоточиною оселився у розквіті почуттів, кохання почало захлинатися постійним браком грошей, відсутністю власного житла.
-Сергієві батьки запропонували переїхати нам до них на  Закарпаття. Більше місто – більші можливості. І справді, почали торгувати на ринку, з’явилися гроші, та тільки щастя приходити не поспішало. У мене склалися жахливі стосунки зі свекрами. Воювали. Здається, вони не могли пробачити, що прийшла в життя їхнього сина. Помічала, як з кожним днем ставала все більш дратівливою, агресивною. Колись із подивом помітила: мене давно покинув хороший настрій. А раніше був постійним. Куди мала йти по розраду? Чужі люди, чужим став чоловік, мама далеко… Гострі кути реальності згладжував тільки алкоголь. Вино, пиво – і ніби не все так погано. Та приходив новий день, а з ним – розчарування, усвідомлення власної наївності, розпач, що досі не подорослішала. Вже не пам’ятаю, коли пустилася ота тріщина в душі. Зі склянкою в руках так і дійшла чіткого усвідомлення – я ненавиджу життя.
«Як тривога – то до Бога». Чи в хмільному оптимізмі, чи в похмільній безнадії вихованої комунпартією атеїстки десь заворушилася думка про Бога. «Господи, як що Ти є, прошу, допоможи мені», - перша примітивна молитва алкоголіка. Що в тій церкві? Жінка раптом відчула бажання вірити. Як це – відчувати чиюсь любов над собою, любити, кого ніколи не бачила, боятися, стримуватися і мати порятунок у житті? Інна стала вірною православною прихожанкою. З чоловіком їздили у Почаївську лавру, швидко вивчила молитви, коли перехреститися, де й для чого ставити свічку, яку ікону цілувати першою. Вважала себе віруючою людиною, разом з тим не покидало відчуття гріховності й непоправності прожитого. Даремно сповідалася, даремно «відчитували» священики.
Надія на зміни до кращого прийшла з народженням донечки. «Все обов’язково буде інакше», - сподівалися з Сергієм. Наважилися на повністю самостійне життя, знайшли окрему квартиру, і почалося... «світле майбуття» у тривалих запоях.
-На диво, рятувати нас із чоловіком взялася свекруха. Вона ворогом для мене була. А тут: возила нас церквами, монастирями різними, ліки від алкоголізму аж в Росії замовляла. Як же від них було погано! В Почаєві купили «Акафіст» від зловживання алкоголем. Два тижні читала сорок сторінок старослов’янською по сорок разів за вечір. Ні слова не розуміла, але надіялася, що допоможе. Знайомі казали, що нам пороблено. Я охоче вірила. Як інакше пояснити недієвість всього, за що хапалася? І відчувала ж – не така я, не можу бути такою, інша я! Схоже було, наче виконувала чужу волю, не свою, немов зсередини хтось чужий мною керував. Ненавиділа саму себе, водночас постійні супутники: страх, зневіра відступали тільки на короткий час – поки пляшка стояла повна. Боялася спати, було страшно жити.
Уже повернувшись у Володимир-Волинський, сім’я Шульган шукала порятунок у рецептах народної медицини, що ледь не закінчилося трагедією. Під час чергових посиденьок з оковитою Сергій кинувся на Інну з сокирою. Дивом зупинив «Отче наш», який стала читати дружина, в страху смерті впавши навколішки.
Жінка працювала, додатково брала додому прання, але родина практично голодувала. Батьки по черзі страхали Інну. Бачили, що вмовляння відмовитися від оковитої самій даремні, казали: «Ти не донька нам. Ми відмовляємося від тебе». Апогеєм перемоги «зеленого змія» став приїзд свекрів, які прибули забрати онуків у постійно п’яної мами. Але та впала «ворогу»-свекрусі в ноги: «Залиште дітей! З ними заберете моє життя». Батьки були переконані: Сергій та Інна п’ють через нестерпний характер одне одного. Незабаром помер її батько. До всіх страхів додався ще й страх смерті, а раніше, зізнається, кілька разів намагалася накласти на себе руки.
-Якось Сергій сказав, що маємо запрошення в гості до родичів. Обурилася тоді, сказала: «До штундів не піду. Маю свою віру!» Та, по довгих вмовляннях, погодилася. Жінку звали Людмилою. Вона довго мені щось розповідала, пояснювала, читала Біблію. Я нічого не розуміла. Вона запропонувала помолитися, просто повторити за нею слова, запросити Бога у своє життя. Щось сталося тоді, легка душа, наче окрилена, надихала мене радістю. Серце, напевно, покаялося давно, бракувало тільки молитви. Перше диво помітила за кілька днів після відвідин: ми з чоловіком розмовляли чистою, без матюків, мовою. За звичкою ще приходили наміри перехилити чарчину, однак бажання не було абсолютно. З’явилася сила сказати тверде «ні» друзям, котрі пропонували випити. Незбагненним способом у дім приходили гроші, якраз тоді, коли їсти було зовсім нічого.
 Сімейне життя теж налагодилося. Раніше Інна не бачила сенсу псувати нерви собі й Сергієві, тепер не уявляє себе з кимсь іншим. З Богом, каже,  вони простили одне одному. Їхньому подружньому життю вже шістнадцять років.
Встигла перед смертю навернутися до віри П’ятидесятників Іннина мама, віруючою стала свекруха Єлизавета. Тепер вона – найближчий друг невістці.
 «Банальна історія, гідна сторінок баптистського журналу», - скаже читач. Та щасливий він, коли не довелося відчути на собі пекучий погляд осудливих очей, не відмітити з гіркотою, як сірість власного життя кислотою роз’їла коло, здавалося, відданих друзів, коли не прокинувся з усвідомленням того, що у світі не залишилося жодної людини, якій ти потрібен, і чимраз впевненіше долають сумніви, чи потрібен ти Богу?
-Не я віру змінила – віра змінила мене. Часто чую: «Молодці, змогли себе взяти в руки». Я посміхаюся. У цьому нема моєї ані найменшої заслуги, добре пам’ятаю марні спроби змінити життя самим. Це Господь прийшов у моє серце. Великим щастям стане для мене порятунок хоча б однієї людини, яка прочитає мою розповідь. Хотіла б, щоб моя відвертість припинила її страждання. Бажаю отримати в цьому році всім спасіння, радість, благодать та любов.
Щасливі Інна, Сергій, двоє дітей. А кому відома конкретна формула людського щастя? У кожного вона – своя. І така теж.

Та сама молитва:
«Отець Небесний, я приходжу до Тебе в молитві, прошу Тебе, прости всі мої гріхи. Я вірю, що Ісус Христос є Сином Божим. Я вірю, що Він помер на хресті за мої гріхи. Ісусе Христе, я запрошую тебе в моє серце, увійди в нього, увійди в моє життя, я віддаю його в Твої руки. Прошу Тебе допомогти мені вірити в Тебе, любити Тебе, жити й ніколи більше не грішити. Дякую Тобі за те, що Ти мене чуєш. Амінь».   

...Наблизилось одне з найбільших свят усього людства, Різдво Христове – день народження мого Спасителя Ісуса Христа.
Вже не один раз у мене було пробудження, через газету розповісти історію свого життя, адже колись через подібне свідоцтво у мене з’явилася надія, хоч і дуже слабка на той час. Та після довгих пошуків істини, сім років тому, і в моєму серці народився Ісус.
Народилася я у радянські часи, 1975 року, в сім’ї, де батьки любили нас дітей, і одне одного. Дитинство у мене було щасливе і безтурботне. У школі нам прищеплювали любов до Батьківщини, повагу до старших. Мультики і фільми на той час вчили дружбі і патріотизму, разом з тим були й уроки атеїзму, часто малювали на виставках карикатури на антирелігійну тему. Я вірила у науку і скоріше б повірила в НЛО, ніж у Бога. Пам’ятаю в дитинстві я так гордилася і раділа, що живу саме у той час, у найпрекраснішій країні світу. Була віра в себе, в світле майбутнє, переконливість – у мене буде все якнайкраще! Було багато друзів, за найближчих була готова на все. В юності, наші подруги зустрічалися з хлопцями, дивилися не тільки на самих гарних, а ще й з якої сім’ї, чи забезпечений, то мені було смішно, тому що, у мене був девіз: «З коханим і в шалаші рай». Багато хто з хлопців проводжав додому з дискотеки, та я шукала того єдиного з яким зв’яжу свою долю.
Час ішов і чим дорослішою ставала, тим більше розчаровувалася у тому, у що так сильно вірила, мої ідеали відпадали один за одним.
Спочатку розпався Радянський Союз, інфляція з’їла заощадження батьків, які заробили гроші на майбутнє дітям. Все частіше у нашій сім’ї були скандали, батько почав випивати. Вийшовши заміж за чоловіка, якому берегла себе, після гучного весілля, рівно через рік, ми розлучилися. Лишилася одна з дитиною на руках. Пам’ять хороша річ, але… Я зустріла іншого, він був другом мого меншого брата. Мені тоді було 20, а йому 17 років. Я так його кохала, що здавалося ще так нікого і ніколи, і на все життя! Батьки і його і мої були в шоці! Хоч і був у мене вибір, я могла вийти вдруге за хлопця з багатої сім’ї, який був одинак у батьків. Але я свій вибір зробила.
Перші роки ми були щасливі, та недаремно кажуть, що бит убиває кохання. Постійна нехватка грошей, ще й жити немає де. Батьки чоловіка покликали жити до себе, на Закарпаття. Велике місто, більші можливості. Ми стали на базар. Гроші були, а щастя ні. Часті непорозуміння з свекрухою, свекром. Мені здавалося, що вони так і не змогли мені простити за свого сина. Я ставала все більш якоюсь злою, свою дратівливість почала заливати вином чи пивом. Вип’єш і легше, і вже не все й так погано. Та чим далі, тим більше розчаровувалася в своєму житті. Я зрозуміла наскільки була наївною, ніяк не можу подорослішати. Навіть не пам’ятаю коли стався цей надлом у душі, коли перестала любити життя, куди почав діватися настрій, який раніше був завжди? Я почала відчувати якусь тягу до спиртного. Якось подумала: живу за таким сценарієм, що гірше вже й не придумаєш. На той час не було з ким поговорити, кому відкритися, чуже місто, чужі люди, чоловік став чужим, мама далеко. Так я перший раз звернулася до Бога, я сказала: «Господи, якщо Ти є, прошу Тебе, допоможи мені». З того часу дивлячись як люди із вищим, ніж у мене інтелектом, вірять у Бога, захотіла зрозуміти – як це вірити. Ми з чоловіком почали ходити в церкву, декілька раз їздили у Почаїв. Я вже вивчила багато молитов, знала де й коли потрібно перехреститися, яку ікону цілувати першою, де й для чого ставити свічку. Я рахувала себе віруючою людиною. Та відчуття гріховності, непоправимості, безнадії з кожним днем. Не помогли ні сповіді, ні вичитки батюшок.
Коли народилася донька, спочатку думала – тепер все обов’язково поліпшиться. Та стало ще гірше. Почавши жити окремо на квартирі у нас з чоловіком взагалі почалися запої. На якийсь подив нас почала спасати свекруха. Вона возила нас по різним церквам, монастирям, замовляла з Росії якісь ліки від алкоголізму, поїла нас таблетками від яких було дуже погано, та все було марно. Дехто казав: «Вам пороблено». У що я і вірила, бо відчувала – це не я, не можу бути такою, я інша. Відчувала, що зовсім не маю сили волі. Таке відчуття, що хтось скрутив мене зсередини і роблю лиш те, що хоче хтось. Моїми супутниками стали страх, безнадія, ненависть до самої себе. І залишали вони мене лише на короткий час – коли я випивала щось спиртне. Постійні кошмари додали страх сну – я боялась спати, я боялась жити. Те, що робилось в душі – словами не описати. Ще вирішили звернутись до нетрадиційної медицини, після чого мій чоловік мене ледве не зарубав, зупинила його молитва «Отче наш», яку з переляку, впавши на коліна, почала промовляти. Виявила сама для себе, що боюсь смерті, хоч до того не один раз пробувала накласти на себе руки.
В цей час, не доживши рік до шахтарської пенсії, у 49 років помер мій тато. Я не могла у це повірити, невже його більше немає, я більше ніколи його не побачу? Біль просто розривала зсередини, реально відчувала як болить не якийсь орган мого організму, а душа. Смерть, а що далі, невже таке безглузде життя: живеш, тяжко трудишся, робиш якісь накопичення і все для того щоб ніколи з нього не взяти з собою нічого. Закопали і все…
Одного разу прийшовши з міста, чоловік сказав, що нас запросили у гості родичі, вони віруючі і хотіли б за нас помолитися. Я категорично заявила: «Не піду! Тобі потрібно, ти йди, я своєї віри не міняю!» Та після довгих вмовлянь я таки погодилася. Зайшовши туди одразу відчула якусь іншу атмосферу, ніж та, у якій я жила. Вони довго щось пояснювали, читали Біблію, я хотіла щось зрозуміти, але не змогла. І коли почали молитися, ми повторили слова молитви, суть якої попросити у Бога прощення за всі свої гріхи і запросити Його в своє життя, віддати все у Його руки. Я не розуміла, що сталося, перший раз за стільки років я відчула таку легкість і радість у душі! Що це дійсно Бог прийшов у моє життя я відчула не відразу. Перше чудо ми виявили через кілька днів, ми розмовляли навіть між собою чистою мовою без матюків, при тому не докладаючи до того ніяких зусиль. Тяга до спиртного пропала, хоч і думки приходили і багато «друзів» об’явилося які просто так пропонували випити. Але на цей раз звідкись бралась сила сказати «ні».
Тепер коли мені хтось каже «Молодці, змогли взяти себе в руки» - я посміхаюсь, бо розумію, що моєї заслуги в цьому немає. Я добре знаю, не забула, що творилося у мене всередині, і ті марні спроби змінити щось самому. І знаю – це не я така хороша, а Господь, якого я запросила у своє серце. Тьма кусочками почала відпадати, налагодилось сімейне життя. Якщо я раніше думала, що немає ніякого сенсу нам мучити одне одного, і що наша любов якась помилка, і що неможливо склеїти те, що вже давно розбилось. Та тільки з Богом ми змогли простити одне одного і почати все спочатку. І на цей раз все вийшло, ми вже 16 років разом і я не уявляю себе з кимось іншим. Тепер можу сказати з впевненістю, не я віру змінила, а віра – мене.
Якщо ти залучився (лась) від життя, лише живеш, перепробував усе, або майже усе і нічого не допомогло. Можливо ти признався сам собі, що є залежний чи у тебе тяжка хвороба, чи депресія, а може мучить якийсь гріх, чи щось інше – одним словом ти може і розумієш, що люди можливо і хочуть, та допомогти тобі не можуть. Не втрачай часу надаремно, шукаючи відповіді якої ніколи не знайдеш там, де її немає. Хай Господь тебе збереже від пошуків виходу до гадалок, віщунів, бабок, екстрасенсів. Бог набагато більше має сили, ніж вони всі разом взяті за все існування землі і почує тебе без усяких посередників, якщо ти будеш чесним перед Ним і звернешся до Господа сам.  Повір, Він – Той, хто хоче і може тобі допомогти, бо так сильно тебе любить, що залишив небо, народився як проста людина, прожив безгрішне життя і помер за тебе на хресті, взявши на Себе усі твої гріхи і провини. Людина завжди, через цю жертву має шанс почати все спочатку. Схили коліна і попробуй звернутись до Бога, відкрий Йому своє серце, розкажи про все, що так болить. Вголос промов молитву покаяння. Приблизно так: «Отець Небесний, я приходжу до Тебе в молитві, прошу Тебе, прости мені всі мої гріхи. Я вірю, що Ісус Христос є Сином Божим. Я вірю, що Він помер на хресті за мої гріхи. Ісус Христос, я запрошую Тебе у своє серце, увійди в нього, увійди в моє життя, я віддаю його в Твої руки. Прошу Тебе допомогти мені вірити в Тебе, любити Тебе, жити і більше ніколи не грішити. Дякую Тобі за те, що Ти мене чуєш. Амінь».
Виділи час і кожен день читай Євангелію (це нічого, якщо ти поки що не можеш її зрозуміти) проси, щоб Господь тобі її відкривав, поміг розуміти. Молись своїми словами в простоті серця, щоб Він тобі дав віру, надію, любов. Щоб показав вихід, конкретно розкажи свою нужду Йому, проси допомоги і ти побачиш багато Божих чудес у своєму житті. Нехай Господь благословить. З Різдвом Христовим.
Я буду дуже щаслива, якщо моя розповідь допоможе навіть якійсь одній людині, яка тепер дуже страждає. Бажаю в цьому році отримати спасіння, радість, любов, благодать.

P.S. Саме цей лист, написаний рукою Інни Шульган (текст наведено без жодних орфографічних та стилістичних змін), слугував приводом для написання статті «Ісусе, прийди в моє серце, інакше гроші все одно проп’ю…», надрукованої в газеті «Місто вечірнє» 5 січня 2012 року.