Ви бачили весілля без короваю?! Що? Не вірите, що таке можливе? Я також не вірив, поки не потрапив у село Боровне Камінь-Каширського району. На весіллях тут короваї не ділять, бо їх взагалі не печуть! Селяни вважають це зайвим клопотом. Навіть з давніх-давен хитру відмовку придумали: «А у нас весільний коровай свиня з’їла». Безпрецедентне явище…

А тут, виявляється, найбільш правильне весілля
Боровне – звичайнісіньке поліське село, яке розкинулося на березі річки Стохід. 220 дворів, 838 жителів. Хати пахнуть якщо не варениками та ковбасою, то таранею і пирогами. Люди тут усі свої зусилля зосереджують довкола сіна, риби, дров, ягід, врожаю – усього того, що можна здобути на городі, у річці та  лісі.

Щоправда, цьому селу пощастило трохи більше, ніж іншим віддаленим населеним пунктам району, адже воно притулилося за дванадцять кілометрів від автодороги «Луцьк-Любешів». З нею село недавно з’єднали асфальтом. Тож світ сюди пробився: селяни мають можливість прямим рейсом маршрутки потрапити до обласного центру. 
Кажуть, що назва села походить від слова «бір» (сосновий ліс). Зоддалік поодинокі стрункі сосни між хатами виглядають, як напнуті щогли. Здається, усе село тихесенько пливе собі по хвилях. Краса неймовірна!
Починаючи з 2000-го року, у Боровному на рушничок щастя ставало по кілька пар. А цього року – весільний міні-бум: уже взяли дев’ять шлюбів! Я ходив від хати до хати, щоб натрапити на коровайницю. Думав, господині засміють на пень. Від них тільки й чув, що «го-го-го!» та «га-га-га!» Одна молодичка, пересмикнувши своїми золотими бровами, мені навіть проспівала: «Моя піч регоче, короваю не хоче!»

– В усі часи – віддалені від нас і не дуже – на весіллях у селі короваї не ділять, бо їх взагалі не печуть! – розповіла секретар Боровненської сільської ради Віра Йосипівна Марценюк. – Чому? Ніхто достеменно не знає. Від бабусі і мами я почула, що у нас весільний коровай свиня з’їла. Звідки в селі взялася така поговірка – ніхто не може пояснити. Пам’ятаю, як одного разу, років 30-35 тому, родина нареченого з Локачинського району привезла до нас на весілля коровай і староста ділив його між гостями. За столами у шатрі сиділо кілька сотень людей, тож церемонія затягнулася до глибокої ночі. Ми не розуміли, чому звучало одне і те ж: гей-гоп за Івана, гей-гоп за Степана, гей-гоп за Одарку, гей-гоп за іншого Івана. Так можна збожеволіти. Сиділи на своєму місці, як на голках, і опускали очі. Я не могла дочекатися, поки усе це закінчиться. Звісно, разом з усіма скуштувала коровай. Ох і смачнючим він був! Ням-ням-ням. Що правда, то правда.

Як же завершується весілля, яке обходиться без короваю? Віра Йосипівна пояснила: зазвичай молода обтанцьовує дружок, свекруха знімає з неї вельон, а опісля зав’язує хустку на голові невістки. Усі гості сідають за столи: відбувається прощальна вечеря.
– Я переконана, що у нашому селі люди справляють весілля найкраще і найправильніше, – додала Віра Йосипівна. – Ми благословляємо молоде подружжя на довге і щасливе родинне життя звичайним хлібом – паляницею. І ні в кого немає ані тіні комплексу меншовартості. Це ж добре відчувається. Односельчани на весіллі люблять і потанцювати, і поспівати. Вважають, що церемонія поділу короваю стала б їм на заваді.

– Життя показує, що наші весільні традиції дуже сильні, тому не уриваються, – зауважив сільський голова Михайло Іванович Оліферчук. – Куди не поїду, майже скрізь про них допитуються. Про коровай я вперше почув, коли мені було 25 років. Колишня однокласниця виходила заміж за жителя села Черче нашого ж району. На весіллі родина молодого заспівала пісню про коровай. Мене вона дуже зворушила. Проте побачити тоді коровай не пощастило: його не привезли до нас на весілля.   
Не подумайте, що жителі села мало обізнані з таїнством випікання короваю.

– Я брала участь у проведенні коровайного обряду у селі Городок Маневицького району, – розповідає Віра Йосипівна. – Там перед весіллям не пустили мого чоловіка до коровайниць. Мені пояснили, що це ритуал суто жіночий. Я з несподіванки сплеснула руками, коли побачила, скільки продуктів заготовили для коровайниць. Перед ними стояла бочка з борошном, кошики з яйцями, відро з маслом, банки з домашньою сметаною… Звечора жінки вчиняли опару, перший раз підчиняли до півночі, другий – через кілька годин. Коли вже там спати? Потім до тіста додавали сметану, яйця, цукор. І чекали, аби воно підійшло. Під час роботи над короваєм усі співали, молитви читали. Обряд чудовий, проте він вимагає надто багато зусиль. Навряд чи це виправдано.
На розмові з Вірою Йоси-півною я не випадково акцентую увагу: з кінця 70-х років минулого століття вона проводить реєстрацію шлюбів. Добре знає місцеві звичаї і горою стоїть за те, щоб односельчани не відривалися від свого кореня.
«Свинку-золоту щетинку» підсунули… предки
На центральній вулиці поблизу оселі 75-річної Марини Андріївни Ліщук я побачив весільне шатро. Тому завернув до неї. Господиня саме готувалася місити тісто. Вона не стала розмовляти зі мною біля миски з опарою – вийшла на вулицю.
– Збираюся пекти хліб, а він не любить, щоб у хаті гомоніли, – пояснила Марина Андріївна, – бо то гріх великий. Скажеш щось не те – тісто не підійде. Магазинний хліб набридає, хочеться домашнього. Смакуватиму випічкою разом з синами та невісткою.
Господиня хвалиться, що недавно оженила старшого сина Віталія. Він взяв за дружину жительку селища Маневичі. Весілля вдалося на славу – на ньому гуляло не менше 150 чоловік. Столи ломилися від частувань. 
– Чи пекла я коровай?! – жінка знітилася, дивуючись і трохи аж лякаючись несподіваного запитання. – Звичайно, що ні. У нас немає «коровайного» закону. Кілька короваїв привезла сестра молодої з Маневич. Їх занесли у церкву для батюшки та хористів. Вважаю, що нашому селу пощастило, адже саме у ньому знайшлася свинка, яка настановила людей на зміну звичаїв. Мабуть, то була «свинка-золота щетинка»…

– Маєте на увазі домашню тварину, яка з’їла весільний коровай?
– Еге ж!
– Хто ж вам її підсунув?!
– Предки! Хто ж іще? Вдома я завжди доглядаю за свинкою, як за малою дитиною. Хіба що памперс їй не одягаю – це трохи зайве.
– Якої породи ваша свинка?
– Ще не розібралася, чи вона чорна з білими латками, чи біла з чорними латками…

Пам’ятають бабусі, як дівками були
Через дорогу на подвір’ї у холодочку сиділи бабусі – Юхимка Пилипівна Мороз та Марія Єрофеївна Мороз. Подруги – не розлий вода, одні з найстаріших мешканок села. Першій – 86 років, другій – 85. Вони гостинно посунулися на лаві, даючи мені місце у затінку. Дізнавшись, що хочу довідатися, чим колись частували гостей на весіллях у Боровному, бабусі відразу загомоніли навперебій.
– Після війни люди жили дуже бідно, – зітхнула Марія Єрофеївна. – Тоді на весільні столи виставляли картоплю в мундирах, гомачку (сир, розтертий зі сметаною), голички (картопляні пиріжки, запечені у печі), вареники, пироги, сало. Пили самогонку – житнівку. Гуляли, поки вона не кінчиться. І не впивалися, як тепер. Перед весіллям з бочками закваски по лісах ховалися, щоб «участковий» не знайшов.
– Я розписалася з хлопцем, який був молодшим за мене, – обізвалася Юхимка Пилипівна. – Не одна дівка сохнула за ним. Аби у суперниць відбити бажання до кінця життя навіть дивитися на мого чоловіка, я на весіллі під букетом схрестила обидва вказівні пальці і нишком показала їм «фігуру». Мій вчинок ледве не перейшов у спадок сучасним нареченим…
– Не може бути! – вигукнула Марія Єрофеївна. – Я щось такого не пригадую.
– Бо я вперше про це розповідаю, – сказала Юхимка Пилипівна.
Бабусям я поставив запитання: невже їм ніколи не хотілося спекти коровай?
– Ми не знали, що це таке! – знову відгукнулася Юхимка Пилипівна. – Я з чотирнадцяти років тяжко працювала у колгоспі. Восьмеро дітей народила – лише п’ятеро вижили. Не була ні на лікарняному, ні в декреті. Таке було життя – хай Бог милує!
Коли я фотографував бабусь, вони подивилися на себе у дзеркальце, усміхнулися і зобов’язали мене привезти їм знімки. Висновок напрошувався сам собою: звичаї – звичаями, а жінки залшаються жінками завжди...