Переселенка з Донбасу Ольга Сафонова мріє здобути середню освіту та професію, щоб самостійно заробляти на життя

изображение_viber_2019-11-11_11-35-40Для здійснення мрії 33-річній жінці з інвалідністю потрібна допомога педагогів, щоб скласти іспити за весь курс навчання в школі, адже через життєві обставини вона не мала можливості відвідувати начальний заклад.

Оля народилася в місті Стаханов (нині – Кадіївка), що на Луганщині. Мати дівчини працювала на заводі токарем, батько був водієм. Та доньці не було ще навіть і двох років, коли він залишив сім’ю і знайшов собі іншу жінку. Тож тепер в Ольги по лінії батька є брати і сестри, з якими той не вважав за потрібне знайомити старшу доньку. Не може вона сказати й того, чи була хворою від народження – діагноз ДЦП їй поставили вже у три роки. Через якийсь час мати вийшла заміж удруге, але родинне щастя не склалося, вітчим їх теж покинув. І Оля знову залишилася лише з мамою. Мешкали вони в будинку барачного типу на чотири сім’ї. Жили вони дуже бідно, грошей постійно не вистачало. До того ж через невдале особисте життя і матеріальні проблеми мати все частіше стала зазирати в чарку. А, як кажуть у народі, прийшла біда – відчиняй ворота. Одного дня, побувавши в міській поліклініці, мати повернулася додому в розпачі, і плачучи, повідомила доньці, що медики виявили в неї рак шлунка. Відтоді всі домашні проблеми і клопоти, а також догляд за хворою матір’ю лягли на плечі Олі. Пересуваючись по хаті в інвалідному візку, вона призвичаїлася варити їжу, прати, прибирати та виконувати іншу домашню роботу. Звичайно, раз на тиждень до них навідувалися соціальні працівники, які допомагали Ользі переодягати маму, змінювали їй постіль, приносили з магазину продукти.
А 17 квітня 2014 року в Кадіївці розпочалися перші сепаратистські погроми. А потім відбувся славнозвісний «референдум», після якого місто захопили «казаки» Павла Дрьомова. Той відмовлявся коритися луганському керівництву, погрожуючи навіть компроматом ватажку «ЛНР» Ігорю Плотницькому, за що його в грудні 2015 року підірвали у власному джипі самі ж бойовики. Після цього влада мінялася ще кілька разів, аж поки Кадіївка не стала звичайним депресивним містом в окупації. Практично всі 19 шахт з об’єднання «Стахановвугілля» зупинилися, обладнання з них вивезли в Росію, а більшу частину самих копалень, не дивлячись на екологічні проблеми, просто затопили. Майже перестали працювати також і два найбільші у місті заводи – вагонобудівний і завод феросплавів, найцінніше обладнання з яких та готову продукцію теж привласнили окупанти.
- Перестали гріти батареї, адже Кадіївку ще до початку війни повністю перевели на автономне опалення. Холод і нестерпні умови життя, яке стало більш схоже на доживання, а також безробіття, мародерство, проблеми з комуналкою призвели до того, що за роки війни з міста виїхала більша частина населення. Залишилося менше третини жителів, серед яких переважали одинокі пенсіонери, немічні й лежачі, які не мали можливості кудись виїхати як фізично, так і фінансово, – розповідає Ольга. – У мене теж не було можливості виїхати якомога далі від війни, оскільки мала на руках тяжкохвору маму. До того ж, не було куди та за що Їхати. Пенсійної допомоги – близько 3200 рублів (≈1311 гривень), яку виплачувала нам окупаційна влада, ледь-ледь вистачало, щоб не померти з голоду й заплатити за послуги. Ми дуже бідували. Трохи нам допомагала православна церква, куди я стала ходити ще в 17 років. Всі інші храми з приходом війни закрили. На Волинь приїхала місяць тому, оскільки вже не могла самостійно доглядати маму, бо в неї з’явилися вже метастази в легенях. Виникли також проблеми з грошима та лікуванням, адже хворіти там було дуже страшно, бо всі хороші фахівці повиїжджали. Допомогла мені з переїздом тепер моя найкраща подруга Анна Мартиненко, яка приїхала в наше місто до родичів. У церкві їй розповіли мою історію, і вона дуже перейнялася моєю долею. Тож потім вони з чоловіком приїхали до кордону і через «ДНР» переправили мене на потяг, який привіз на Волинь. Церква оплатила для мене оренду пів будиночка у Благодатному, де є газ, вода, світло й туалет. Один-два рази на тиждень до мене приходить соцпрацівник, але в основному я намагаюся справитися з побутом сама. У реабілітаційний центр привіз мене чоловік Ані. Вони обоє, попри власні проблеми, щоранку по черзі допомагають мені добиратися сюди. Ніякої допомоги я поки що тут не отримую, бо ще не оформила усіх документів – не можуть знайти мою пенсійну справу. На щастя, мені вдалося зберегти український паспорт, медичні картки та пенсійне посвідчення про першу групу інвалідності. Тому, думаю, що найближчим часом отримуватиму пенсію, причому за всі роки, прожиті в окупації, яку обіцяють виплатити з часом. Окрім того, я оформляю допомогу за батька, який багато років працював у шахті, і переселенські. А зараз живу поки що за власні заощадження, які мені ще до війни друзі подарували на телефон, а я їх не витратила. Мама не захотіла переїжджати сюди і залишилася там. До неї також приходить соціальний працівник, а також представники Церкви.
изображение_viber_2019-11-11_12-05-31Оля розповіла, що найкращими розвагами для неї є вишивка та малювання, а колись вона навіть захоплювалася фотографією. Навчившись у дитинстві від матері читати й писати, вона, читаючи українські книги, самостійно вивчила мову, якою розмовляє досить непогано. А от писати українською мовою, як каже сама Ольга, — для неї ціла катастрофа. Найбільша її мрія – здобути професію, щоб самостійно заробляти на життя. Та для цього їй потрібно скласти іспити за середню школу. Найняти репетиторів Олі досить складно, адже на це потрібні гроші. Тому жінка дуже просить відгукнутися небайдужих педагогів, аби ті допомоги їй підготуватися до екзаменів.
- Так сталося, що після того, як нас покинув батько, мама стала дуже сильно пити, тому вирішила, що школа мені не потрібна. Просто сама навчила мене писати й читати, і на тому на моїй освіті було поставлено крапку, — пояснює моя співрозмовниця. Переїхати в Нововолинськ я теж не можу, бо квартири тут дуже дорогі. На даний момент 1000 грн за оренду платить за мене Церква, але коли мені почнуть надходити виплати, доведеться робити це самій. На безкоштовне житло я не розраховую. Згідно з законодавством, я зараз маю право лише на поточні виплати.
До речі, в реабілітаційному центрі Оля познайомилася з 20-річним «візочником» Миколою Ребіцким, який став їй хорошим другом і дуже можливо, що у недалекому майбутньому вони поєднають свої долі і разом долатимуть життєві перешкоди.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Конкурс журналістських матеріалів «Поспішаймо творити добро!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>