Павло КАРПЮК: «Своїми справами прагну підтвердити авторитет нашого роду»

2 (3)Напевно, ніщо так не цінується в житті, як тепло родинного вогнища й улюблена робота. Кажуть, хто несе через життя ці речі – щасливий, бо має від природи добру вдачу, відкриту до людей душу. Відомий у районі фермер та підприємець Павло Карпюк називає себе щасливим. У нього підростає син, є улюблена робота і багато вірних друзів. Він навчений з відповідальністю ставитися до тих, хто його оточує, потребує підтримки чи допомоги.
Нерідко можна почути: на землі ні до чого не доробишся. Але Павло Карпюк каже: це залежить від того, як працювати. Лише той факт, що за чотири роки він з нуля створив фермерське господарство, яке нині успішно розвивається, говорить про його вміння досягати поставлених цілей. Павло Карпюк добре обізнаний і з проблемами місцевого самоврядування, адже майже п’ять років є депутатом районної ради від ВО «Свобода». Молодий, енергійний, виважений, його ім’я давно не потребує реклами. Він полишив бізнес і пішов працювати у Володимир-Волинську районну раду заступником голови райради.
– Ви вперше стали депутатом Володимир-Волинської районної ради, вигравши на мажоритарному окрузі. Не секрет, що у політику дехто йде, аби лобіювати інтереси власного бізнесу. Що спонукало Вас вийти на політичну арену?
– Якщо ти не цікавишся політикою, то політика зацікавиться тобою. Не скажу, що я до 2010 року не цікавився політичними процесами. Вони не додавали настрою, ейфорія від перемоги Помаранчевої революції розвіялася, як тільки почалися чвари між Ющенком і Тимошенко. Саме ці дві людини довели: якщо громадяни держави перестають контролювати владу, то влада перестає рахуватися з думкою людей. Не потрібно бути байдужим і, вкинувши в урну виборчий бюлетень, всю відповідальність за країну перекладати на політиків.
Я не йшов у політику, щоб лобіювати якісь бізнесові інтереси. У 2010 році, коли відбувались вибори до місцевих рад, бізнесу на території Володимир-Волинського району в мене не було. Народився я в селі Зоря, великий вплив на формування мого світогляду мав уже покійний дід Павло. Він був людиною землі, хліборобом, довгий час очолював зорянський колгосп і зумів мені передати оту споконвічну українську любов до праці на землі. В честь діда мене й назвали. Не секрет, що я був його улюбленим внуком. Пам’ятаю, як у дитинстві дід частенько брав мене з собою на роботу, я їздив з ним полями. Він брав мене в кабіну комбайна – і ми разом збирали врожай пшениці. Дід тоді любив казати: «Хто на землі сидить, той не боїться впасти».
Тож на вибори я йшов, аби підтвердити авторитет діда, родини, нашого роду. Життя так повернуло, що мешканці Зорі довірили мені представляти їхні інтереси в районній раді. Це велика відповідальність, тож хочеться залишити по собі добрі справи. Не знаю, може, це поклик дідівської крові, але я повернувся в рідне село і зайнявся сільським господарством. У 2011 році разом з рідним братом Володимиром створив фермерське господарство. Для мене були важливі не так масштаби господарства, як те, що воно має бути саме там, де пройшли мої дитячі роки і дід показував мені приклад, як потрібно господарювати. Коли ми брали землю в оренду, то 80% це були землі, які десятками років не оброблялися. Тим воно й цікаво, що на моїх очах земля із зарослої бур’янами та чагарниками перетворювалась на вироблені поля. Традиційно першою культурою, яку посіяли, була пшениця. Перші врожаї не були високими – 40 центнерів з гектара. Зараз маємо до 70 центнерів з гектара, і такої врожайності ми добилися на ґрунтах далеко не найкращої якості.
Фермерське господарство зареєстроване в Зорянській сільраді, тож податки залишаються в місцевому бюджеті. Крім цього, вдалося створити робочі місця, що є важливим для сільської місцевості. У процесі розвитку господарство поліпшуватиме й інфраструктуру села.
– Що як депутат зробили для виборців свого округу?
– Процитую 35-го американського президента Джона Кеннеді: «Не запитуйте, що Ваша держава може зробити для Вас, запитуйте, що Ви можете зробити для Вашої держави». Якщо кожен із нас на своєму робочому місці зробить невелику добру справу, яка поліпшить життя інших людей, то в масштабах країни це буде відчутно. Добрі справи, зібрані воєдино, дадуть нам можливість перетворити Україну на процвітаючу державу.
За час моєї каденції вдалося відремонтувати дорогу, що напряму з’єднує село Ворчин із Володимиром-Волинським. В результаті час на доїзд до міста скоротився втричі. Ще одну з вулиць Зорянської сільради вдалося капітально відремонтувати, тож тепер це дорога, по якій можна нормально їхати, що теж є плюсом для громади.
Інколи ідеї, що можна зробити, пропонують інші. Так спортивний тренер Іван Гомза запропонував відновити стадіон у селі Зоря. Він не функціонував років двадцять, на ньому росли чагарники й випасали худобу. Довелося переорювати поле, засівати його спеціальною травою і купувати спортивний інвентар. Навіть землевпорядників викликали, аби ті вивели чіткі розміри футбольного поля. Вже три роки, як діти мають змогу грати у футбол та займатися іншими видами спорту на повноцінному стадіоні.
Робити добро набагато приємніше й важливіше, ніж його отримувати. Я й подарунки люблю більше дарувати, ніж отримувати. На прохання мешканців Ворчина долучився до будівництва каплички, постійно допомагаю церкві в селі Зоря. Отець Віталій, настоятель місцевого храму, – людина багатогранна. Він – справжній духовний наставник, з якого потрібно брати приклад, не стоїть осторонь ні проблем села, ні бід України. На Майдані він був у моменти найбільшого протистояння…
На початку нашого знайомства він показав мені відео, як відбуваються водохресні купання на ставку у Ворчині. Я був вражений! Посеред ставу вирізана ополонка, люди по льоду йдуть і занурюються у воду. Мені спало на думку зробити все це більш організовано й окультурити став. І так уже чотири роки поспіль у Ворчині відбуваються водохресні купання, які цього року стали наймасовішими, адже на них приїздили люди навіть із сусідніх районів.
Деякі депутати райради кажуть, нібито я занадто лобіюю інтереси Зорянської сільської ради. Якоюсь мірою так, оскільки це – мої виборці. Кожен депутат має знати, що діється в його окрузі, що треба будувати, ремонтувати, в яку родину прийшло горе і кому треба допомогти. Але зараз, коли обійняв посаду заступника голови райради, я не роблю винятків, бо треба зважати на інтереси району, а не одного округу.
Посеред бюджетного року спільно з депутатами обласної ради від ВО «Свобода» нам вдалося залучити з обласного бюджету 320 тисяч гривень на заміну вікон у двох школах району. Частина цих коштів надійшла на заміну вікон і в Зорянську школу.
– Як Ви заробили свої перші гроші?
– Як усі дітлахи, перші гроші заробив, колядуючи. Разом із братом вивчили колядку, дуже хвилювалися, адже мали колядувати дідові, а він був головою колгоспу. В радянські часи такі речі не віталися, і, якби хтось доніс, дід міг отримати на горіхи від компартійного керівництва. Пам’ятаю, що він тоді дав нам по 25 карбованців. Це була така фантастично велика сума, що навіть не знав, на що її витратити!
У буремні 90-ті роки багато мешканців Володимира-Волинського їздили до сусідньої Польщі й займалися прикордонною торгівлею. Я, оцінивши всі «за» і «проти», теж прийняв рішення займатися перевезеннями до Польщі. Не є таємницею, що більшість теперішніх підприємців міста саме в Польщі й заробили стартовий капітал для започаткування бізнесу в Україні.
– Чи важко було залишати бізнес і йти на посаду заступника голови райради, адже бізнес – це зовсім інші прибутки, ніж на державній службі?
– Я не ставив перед собою завдання зайняти посаду. Але у вирі подій Революції гідності так склалося, що й вибору не було: можна було зробити революцію, подолати режим – і стати осторонь. Схожий приклад в історії ми вже мали. Люди звершили Помаранчеву революцію – і подумали, що на цьому їхня місія закінчилася. Таких помилок не маємо більше повторити.
Влада не потрібна була мені, щоб працевлаштуватись. Я – людина бізнесу, і в бізнесі мені було комфортно. Але настав час брати на себе відповідальність. У січні 2014 року Володимир-Волинська районна рада висловила недовіру й голові ради, і голові адміністрації. Потрібно було комусь мати мужність очолити владу в районі – і рухатись далі. Якби ми тоді не перемогли бандитський режим Януковича, я б сьогодні не інтерв’ю давав, а відбував би, мабуть, чималий термін у в’язниці.
Як людина практичної дії, не люблю демагогії, мабуть, це залишилося від бізнесу. Звик приймати рішення швидко, адже від оперативності прийняття рішень залежить результат. Намагаюся впроваджувати таку практику і в районній раді, не створювати видимість роботи, а вирішувати проблему, приймати рішення оперативно, адже від цього залежить, наскільки швидко район отримає економічну чи якісь інші вигоди.
– Відкриєте завісу над тим, які відносини у депутатів райради поза сесіями?
– Намагаюся підтримувати робочі стосунки з усіма депутатами. Депутатський корпус – це одна велика сім’я району. Кожен депутат представляє свою громаду, і до кожного потрібно дослухатися, враховувати його думку. Як заступник голови районної ради, не можу ділити депутатів на друзів чи ворогів. Спілкуюся з усіма. Не завжди легко вдається приймати одне консолідоване рішення. Депутати є різні, але тим і цікаво працювати, щоб серед багатьох думок знайти ту, яка підійде якщо не усім, то переважній більшості.
– Як керівник у роботі якому методу надаєте перевагу – батога чи пряника?
– Золотій серединці. Не може керівник бути занадто суворим і занадто м’яким. У першому випадку йому не вдасться створити і згуртувати колектив, бо з керівником, який поводиться агресивно, ніхто працювати не буде. У другому – такого керівника ніхто не поважатиме, дисципліна на роботі буде незадовільною. Намагаюся відшукати золоту серединку.
– Людина, яка займається розумовою працею, потребує психологічної розрядки… Де відпочиваєте, хто входить до кола Ваших друзів?
– Останні два роки, у зв’язку з напруженими подіями в країні, взагалі ніде не відпочивав. Хоча зазвичай у зимовий період люблю кататися на лижах. Раніше міг дозволити собі поїхати за кордон на гірськолижні курорти, тепер на це катастрофічно бракує часу. Повноцінний відпочинок у мене – тільки у мріях. Та й життя останнім часом так повернуло, що після розлучення сам виховую сина, тому плани на відпочинок будуємо разом.
Уже багато років займаюся полюванням, маю декілька мисливських собак, які виросли на моїх очах і з недосвідчених песиків стали досвідченими «мисливцями». Мені подобається виходити з ними до лісу, тоді відпочиваю морально. Люблю з вудкою посидіти на березі ставка чи річки. Свого часу окультурив два занедбаних зарослих чагарниками ставки, що в селі Ворчин. Риби в них не було, ми запустили малька, тож тепер, аби половити карася, сюди приїжджає чимало рибалок.
Щодо кола друзів, то воно – різностороннє й широке. Спілкуюся як з представниками бізнесу, так і з простими людьми. Не ділю сам і не люблю, коли інші ділять людей за певними критеріями, на бідніших та на багатших. Бог створив усіх людей рівними, тому виділяти когось одного означає обмежувати інших.
– Назвіть успіхи в житті, якими найбільше пишаєтесь.
– До своїх успіхів можу віднести те, що за неповні сорок років життя створив фірму з виробництва металопластикових вікон, яка вже вісім років дає роботу декільком десяткам людей. Фірма знана не лише в місті та районі, але й в області, вона не загубилася на ринку й після того, як мені довелося залишити бізнес. Горджуся також тим, що створив ефективне фермерське господарство. Досі люблю дивитись, як вітер гладить чуприну пшеничних ланів. Є в цьому щось магічне, коли ти кладеш зернинку в землю і з неї виростає колосся.
Але найбільший і найважливіший мій успіх – це, поза всяким сумнівом, син В’ячеслав. Це те, що не виміряєш ніякими грішми чи іншими матеріальними благами. Він ще школяр, але багато допомагає мені, в тому числі й по господарству. Збирається вступати у Львівський національний аграрний університет. Поки не поставлю його на ноги, не дам путівки в самостійне життя – мушу бути поряд. Це не дає мені можливості надовго залишати його самого, скажімо, піти в регулярні війська. А як стане Славко повнолітнім, можливо й доведеться змінити батьківський обов’язок на військовий.
– Але ж Ви й без того не цураєтеся справ, пов’язаних з війною. Вас часто бачать у військовій частині, на полігоні, й у зоні АТО не раз побували…
– Допомагати війську – обов’язок кожного свідомого українця. Кожен, хто не воює, повинен забезпечувати надійний тил нашим захисникам. З ініціативи ВО «Свобода» влітку минулого року був створений обласний комітет гуманітарного забезпечення війська, який уже надав допомоги нашим бійцям на суму понад 5 мільйонів гривень. Особисто я долучився до цієї справи ще з перших днів агресії Росії проти України. Це й поїздки з гуманітарними вантажами на схід та південь України, і адресні допомоги воїнам. На Донбасі побував тричі. Перший раз – після трагедії під Волновахою, тоді зі священиками був на полігоні Широкий Лан. Потім з народним депутатом України від ВО «Свобода» Євгеном Мельником возили одяг, взуття та продукти харчування у Березівку. А востаннє возили ліки, які районна рада придбала для потреб 51-ої окремої механізованої бригади…
Назавжди врізався в пам’ять той чорний день, коли трагічна звістка з-під Волновахи долинула до нашого села Зоря. У травні 2014 року загинув наш земляк Віталій Ліщук. Організацію похорону Героя та всі витрати, пов’язані з ним, взяло на себе створене мною фермерське господарство. Це була трагедія не лише для села, а для всього нашого району.
– Крім болю втрат, мабуть, уже судилося спізнати й гіркоту невдач…
– Дрібні невдачі підстерігають нас майже на кожному кроці. Але, на щастя, великих невдач у житті не мав. Дякую Богу за батьків, які виховали мене й досі дають цінні поради. Мабуть, саме тому, що вони є та моляться за мене, і вдається в житті чогось досягати.
– Яка найзаповітніша мрія сьогодні у Вашому житті?
– Щоб закінчилась війна і настав мир. Щоб українці перемогли російського агресора, який розв’язав цю кровопролитну війну, і ми мали переможне мирне небо над головою.
Розмовляла Ярослава Вознюк

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>