Не зраджу навіть тому, хто відійшов у вічність

mini_3Цю історію кохання мені розповіла моя бабуся. Героїня розповіді Ольга — це її подруга дитинства. Мальовниче село, де жили Ольга й Андрій, було всього в одну вулицю, зате довгу — кілометри два уздовж берега річки. Людям хотілося жити ближче до води, ось і будувалися в одну лінію.
Влітку народ працював від зорі до зорі. У жнива чоловіки навіть ночували в полі. Дівчата возили їм їжу прямо на польовий стан. Там Андрій і запримітив блакитнооку красуню Олю з косою до пояса. Одного разу, розливаючи борщ, вона так глянула на нього, немов обпекла, відтоді він втратив спокій. Ні дня, здавалося, не міг без неї прожити. А Олька і справді дівка була видна: роботяща, бойова. Не один хлопець до неї залицявся, не одна мати бажала б таку собі в невістки. Ось і Володька, син голови, усе увивався навколо…
Пізньої осені молодь у вихідні збиралася в клубі на танці. На танцях Андрій і зізнався Олі у своєму коханні. А вона тільки цього й чекала, бо сама була закохана в Андрія, один він був милий на всьому білому світі. І почалася в них любов, гаряча і взаємна. А потім вони, як і всі закохані пари на селі, стали чекати наступних жовтневих свят, адже раніше, ніж через рік залицянь весілля на селі не були прийняті.
Володька тоді зрозумів, що ніколи не бачити йому Олиної любові. Він заздрив Андрію й кидав на нього косі погляди. Андрій це розумів, і ще гостріше ставало його почуття до коханої. Пройшла зима, пройшла весна, а потім — літо. Ольга й Андрій раділи, що до весілля зовсім мало залишилося. У ту червневу суботу за річкою довго чувся звук гармоні й пісні дівчат. Уже далеко за північ молодь по парах поверталася додому. Андрій проводив Олю до хвіртки й довго не міг відпустити її від себе, усе притискав до себе й цілував так ніжно, так трепетно, немов прощався з нею назавжди. Андрій ішов безлюдною вулицею й думав, які ж короткі ці червневі ночі: здається, тільки зустрілися, а вже розходитися треба. Але нічого, восени одружимося, і тоді вже кохана завжди буде поруч. Повернувшись додому, з думками про Олю він і заснув.
А Ользі чомусь не спалося в ту ніч. Якась тривога оселилася в серці, але відповіді на неї вона не знаходила і тільки під самий ранок стулила очі.
А вранці… о 10 годині ранку по радіо замість музики раптом пролунав голос диктора: «Увага! Передаємо повідомлення Радянського Інформбюро! Говорять усі радіостанції Радянського Союзу! Фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну…» Люди, немов спіткнувшись, спочатку завмерли і слухали, а потім з усіх дворів побігли до контори. Там на них уже чекав голова, який повідомив, що… о четвертій годині ранку по Москві Гітлер оголосив війну. Багато хлопців вирішили добровільно йти воювати, серед них був і Андрій. Кожен день із села партія за партією відправляли чоловіків на фронт. Через місяць на селі залишилися тільки старі, жінки та підлітки. Оля знала, що Андрія, як тракториста відправили в танкову частину. Вона отримала від нього всього три листи: завжди носила їх за пазухою, ближче до серця, вони зігрівали їй душу й надавали сил. Щодня вона заглядала в очі листоноші. Але листів більше не було, на цих трьох звісточках їхнє листування обірвалося.
Ольга ніколи не вірила, що її Андрій міг загинути. Не повірила вона й тоді, коли на нього прийшла похоронка. Вона твердила собі, що це помилка. Вдень заглушала свій біль роботою, а ночами плакала в подушку: «Милий мій, рідненький, як же мені жити без тебе? Адже ми присягнулися бути разом, і що ж тепер?»
Похоронок у село прийшло багато. Уся довга двокілометрова вулиця немов вимерла. На третій рік війни в село почали повертатися покалічені чоловіки. Ось і Володька повернувся, щоправда, його лівий рукав був порожній. Ольга все молилася «Будь-який — нехай без рук, без ніг, але хай повернеться живим…» Не знала вона тоді, що її Андрій згорів у танку ще в 1942 році. Про це знав Володя, але боявся завести з Ольгою розмову. Боявся, що розтривожить її рану, і вона його зненавидить. А йому цього не хотілося. Коли він повернувся додому, зрозумів, що ще більше любить Олю. Володька відчував себе ніяково перед нею, немов він був винен у тому, що її коханий загинув. Якось увечері він зважився піти до Ольги. Довго сидів на лавочці біля будинку, боячись постукати, поки Оля не вийшла до нього сама. Розповів їй про загибель Андрія і про свою любов. Ольга вислухала його мовчки, за роки війни вона навчилася стримувати емоції, а наприкінці розмови сказала: «Володю, ти більше до мене не приходь і ніяких надій не плекай. Я вже більше нікого не полюблю. Згорів Андрій, і моя любов разом із ним згоріла. Я не зраджу йому, навіть мертвому, й буду чекати до кінця своїх днів».
Вона чекає його й досі. Уже зовсім сива, з паличкою баба Ольга приходить на їхні з Андрієм улюблені місця й розмовляє з ним: «Рідний мій, якби не війна, якими ми були б із тобою щасливими…»
Підготувала Лілія Кушнір

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>