«Не розумію, за що тепер у війні, якої нібито й немає, кладе голови цвіт нашої нації»

до ветеранв 19 Василь БрусницькийДивується ветеран Другої світової війни 91-річний Василь Брусницький із Нововолинська, який дійшов фронтовими дорогами до Будапешта, будував шляхи і шахти, шукав нафту в Узбекистані й Азербайджані.
Василеві минав сімнадцятий, коли на початку 1943 року він потрапив на фронт. Народився юнак в одному із сіл поблизу містечка Валуйки Білгородської області. Перед тим, як потрапити в діючу армію, майже рік воював у партизанах: ходив у розвідку і знищував фашистські ешелони, які вдень і вночі прямували на схід.
-Коли у червні 1943-го наше містечко звільнили радянські війська, ми всім загоном, який організував колишній учасник Громадянської війни, з боями вирушили разом з армійцями до Харкова. Після звільнення міста від німців нас переодягли у військову форму, видали автомати та інше спорядження і направили у 38-й зенінтно-прожекторний батальйон, де було багато дівчат віком від 17-ти до 22-х років. Нарівні з чоловіками вони несли важку армійську службу: слідкували за небом, ловили у промені прожекторів фашистські літаки і вели їх, доки за справу не бралися зенітники. Я був зв’язківцем – передавав отримані дані про ворожі літаки і накази у штаби та командирам зенітних підрозділів. Неодноразово потрапляв під артобстріли і бомбардування. Часто бувало, що ми, одягнені у благенькі шинелі та взуті у черевики з обмотками, по кілька годин мерзли в окопах, голодували, оскільки на день солдатам видавали по дві американські галети та два невеликі шматочки цукру. Якось, коли на нас налетіли «Мессершмітти», із п’яти моїх товаришів у живих дивом залишився я один. Від Харкова, пройшовши всю Україну, Румунію і Чехію, ми дійшли до кордону з Угорщиною. А вже звідти наше відділення зв’язківців відкликали і направили у Крим, де в лютому 1945 року відбувалася знаменита Ялтинська (Кримська) конференція глав трьох держав – Йосифа Сталіна, Уїнстона Черчілля та Франкліна Рузвельта, які домовлялися про відкриття другого фронту. Лівадійський палац, де проходили офіційні зустрічі й засідання, був також і резиденцією президента США. Делегація Великобританії розмістилася у Воронцовському палаці в Алупці, а Сталін зі своїм почтом обрав Юсуповський палац у Кореїзі, неподалік від Ялти. В наше завдання входило налагодження зв’язку між ними і передача важливих документів та наказів. Так що я на власні очі бачив Сталіна, Молотова, Черчілля і Рузвельта. Біля кожної резиденції було дуже багато охорони, працювала строга пропускна система. Поруч зі мною теж постійно знаходився особистий охоронець, адже доводилося передавати документи надзвичайної секретності та ваги. Після закінчення конференції нас повезли у Сімферополь, де ми сіли у вагони і знову поїхали на передову. Частина, в якій я воював, тоді дійшла вже до Будапешта. В дорозі вагони розбомбили німецькі літаки, багато моїх друзів загинуло. Мені ж пощастило – не дістав жодної подряпини. Наші війська стояли в Буді, а на іншому березі Дунаю – у Пешті були американці та англійці. Там ми й зустріли День Перемоги. Це було незабутнє і світле свято, яке важко описати словами. Мужні солдати, які пройшли всю війну і не раз дивилися в очі смерті, плакали від радості, обіймалися з іноземцями, як брати. До них із квітами приходили угорці та мадяри і дякували за звільнення, – згадує ветеран. – Після закінчення війни мене та ще кількох хлопців направили у школу сержантів, яка знаходилася в містечку Городок поблизу Львова, де я пробув більше року. За весь цей час лише тиждень був у відпустці. Сталося так, що у Львові майор, у якого служив ординарцем, знявши у місті квартиру, відправив мене до Харкова по свою дружину та дочку. Зваживши на моє прохання, він дозволив провідати рідних. Після цього я декілька місяців провів у родині майора, виконував різноманітні доручення, гуляв із малою. Якось під час прогулянки дівчинка впала з велосипеда, а потім поскаржилася матері, нібито я її штовхнув. Та накинулася на мене мало не з кулаками. Після цього випадку я розповів про все майорові і попросив відкомандирувати мене в частину. Він, звичайно, насварив дружину, але прохання моє виконав. Наш підрозділ допомагав відбудовувати Львів, Рівне. На початку п’ятдесятих ми потрапили у Володимир-Волинський. В армії я прослужив 7 років. Після демобілізації трохи працював у геологорозвідувальній конторі в Заріччі. Якось до нас прийшов головний інженер, розповів, що за 15-17 кілометрів біля села Будятичі мають будуватися шахти, і запросив на будівництво доріг. Зголосилося чоловік 30. Я працював на катку, будував дорогу з Володимира до Іваничів. Далі нас направили у село Хмельницьке під Берестечко. Там я й зустрів гарну дівчину Ліду, яка згодом стала моєю дружиною, подарувавши мені сина та доньку. В Берестечку мені не раз пропонували роботу в міліції, але я відмовився і знову повернувся у Нововолинськ. Спочатку працював слюсарем на третій шахті, потім – на четвертій. Під час роботи на третій потрапив в аварію, але дивом врятувався. Коли ж на початку шістдесятих у місто привезли бурову установку, бурував шахту №5, побував на Дніпропетровщині, шукав нафту в Баку та Узбекистані. Повернувшись на Волинь, знову працював слюсарем на «Бужанській», а перед виходом на пенсію, у 1989 році, – на будівництві десятої. Син Борис, закінчивши гірничо-будівельний інститут, якийсь час працював у шахті, потім – у мерії разом із Віктором Сапожніковим, був депутатом міськради. Дочка Валя трудилася на першій копальні. Обоє вони мають квартири у Нововолинську. Внук Сергій після вузу знайшов роботу та житло у Сан-Франциско, другий онук Андрій – в Атланті, а внучка – у Голландії. Маю я й правнука. Не раз зауважував онукам, як же так, що, отримавши вищу освіту в Україні, вони перебралися за кордон. Та у них є власні погляди на життя. Не зрозуміло мені як колишньому фронтовикові, за що тепер кладе голови у війні, якої нібито у нас і немає, найкращий цвіт нашої нації. Невже ми заплатили таку дорогу ціну за те, щоб наші нащадки гинули за чиїсь фабрики, заводи та мільйони під матрацами? – скрушно хитає головою Василь Матвійович.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>