Наркоманія й алкоголізм – хвороба душі, яку успішно лікують

DSCN6245Про діяльність реабілітаційного центру соціального служіння «Дім Гончара» для жінок із алкогольною та наркотичною залежністю, кримінальним минулим, який працює у селі Лежниці Іванияівського району, а також тих, хто потрапив у складні життєві обставини, розповідає його засновник і наставник, військовий капелан і проповідник із церкви християн віри євангельської Павло Гаврилюк.
До того, як познайомити читачів із жінками, яким віра в Господа допомогла звільнитися від диявольського впливу наркотиків, алкоголю та криміналу, зроблю невеликий відступ. Є люди, які, лежачи на дивані,постійно пліткують й усіх судять, а є люди, які щось роблять для інших. До останніх належить уже знайомий нам військовий капелан і проповідник Павло Гаврилюк. Саме йому належить ідея створення в селі Лежниця Іваничівського району реабілітаційного центру для жінок, які потрапили у складні життєві обставини.
Як розповідає Павло, їхній заклад існує з 2014 року. Створити його допомогла голландка Аріана Спрінсма.
- Її чоловік – фермер Йоханес Яуке – декілька років орендував землю неподалік реабілітаційного центру для наркоманів у селі Біличі, де я у свій час теж проходив реабілітацію. Там ми й познайомилися, – пояснює засновник закладу. – Задум про створення такого Центру виник у мене після того, як позбувшись залежності від наркотиків і вивчившись на капелана, став із проповідницькою метою відвідувати зони. Найчастіше бував у найближчій до нас жіночій колонії в Збаражі, що на Тернопільщині. Спілкуючись там із в’язнями і допомагаючи їм, ми подумали, що булоб добре побудувати для людей реабілітаційний центр, куди б вони могли приїхати після виходу на волю, щоб відірвати їх від того середовища, в якому вони жили, перш ніж опинилися за ґратами, дати можливість назавжди покінчити з алкоголем і наркотиками. Адже більшість реабілітаційних центрів,які є у нас на Волині, – для чоловіків, а жіночих практично немає. Тож, повернувшись після чергових відвідин місць ув’язнення в Біличі, поділився своїми міркуваннями з Аріаною. І вже через місяць мені привезли гроші на реалізацію проєкту. Спочатку починали у приміщенні дев’ятиповерхівки біля «Остнастки», потім побудували двоповерховий будинок тут, у Лежниці.
За словами капелана, існує їхній заклад за рахунок допомоги і пожертв інших церков та добрих друзів з Нововолинська та ближніх сіл (Дігтів, Ласків, Суходоли), а також завдяки співпраці із Поромівською громадою, які діляться з його підопічними городиною та іншими харчами. Тут зцілюють душі і змінюють своє життя як колишні ув’язнені, так і алко- та наркозалежні, безхатченки – словом, усі ті, кого добряче побило життя. Усі вони потрапляють сюди побиті, обкрадені, покалічені, розчаровані, але з часом з Божою поміччю стають повноцінними людьми. Заклад розрахований на одночасне перебування чотирьох-п’яти жінок (при необхідності беруть ще двох-трьох), для яких тут у трьох спальнях створений домашній затишок і комфорт, тобто є все необхідне для того, щоб відчувати себе в безпеці. Правда, далеко не всі з підопічних Павла Гаврилюка зуміли стати на шлях виправлення. Буває й таке, що дехто сам покидає заклад, трохи відпочивши і «вбравшись у пір’я», а тих, хто й тут продовжує звичний спосіб життя, «просять» його залишити. От і нещодавно зробити це попросили підопічну, яка прибула сюди аж із Кам’янського, але не захотіла міняти колишні звички.

«Духовна хвороба – не ангіна, її таблетками не вилікуєш»

- Ми тут нікого і ні до чого не силуємо, просто спілкуємося, молимося, читаємо Слово Боже, обговорюємо почуте й обмінюємось думками, тобто допомагаємо своїм підопічним знайти стежку до Бога і змінитися зсередини. До проблеми наркоманії й алкоголізму підходимо не як до фізичної недуги, а як до хвороби душі. Людина сама має зрозуміти, що шлях, який вона обрала, веде або в могилу, або в тюрму. А ми лише допомагаємо їй зробити те, чого сама вона зробити не в силі. У нашій країні є багато різних установ, покликаних виправляти заблукалі душі, але вони не працюють. Жодні вмовляння, жодні добре вмотивовані аргументи і лікарі не можуть зрівнятися з вірою, з усвідомленим, твердим переконанням, що єдиний і всемогутній цілитель – це Бог, що віруючий у молитві з колін бачить краще, ніж усезнаючий філософ із найвищої точки над Землею. Все це мені добре відомо не з чужих слів, а з власного досвіду, – резюмує мій співрозмовник. – Духовна хвороба – не ангіна, її просто так не вилікуєш. Звичайно ж, тут потрібні також і зусилля самої людини, її бажання переламати себе, позбутися поганих звичок, адже Господь не може змінити людину проти її волі. Треба, щоб людина захотіла мінятися, лише тоді буде результат. Тож кожна наша клієнтка має змогу переосмислити своє життя, зрозуміти сенс свого існування і вибрати, яким шляхом їй іти далі, усвідомити, де спасіння, а де – болото. Курс реабілітації в нашому Центрі в основному триває пів року, хоча й у кожному окремому випадку буває по-різному. Дехто, вийшовши звідси, знову зривається і повертається до старих звичок.
На сьогодні в центрі проживає четверо жінок, очікують на п’яту – 80-річну бабцю, яка днями має вийти із в’язниці. Практично у кожної з них є діти, кожна пройшла нелегкий шлях до зцілення від багаторічної згубної пристрасті під назвою алкоголізм і наркоманія.

«Наш Центр для нас – це щедрий бонус від Всевишнього»

У центрі створено комфортні умови для підопічних.

У центрі створено комфортні умови для підопічних.

Щоб зрозуміти й оцінити сповна ці слова, треба знати, що сказала їх жінка, яка багато років прожила в алкогольному дурмані, але завдяки вірі та добрим людям, зуміла почати життя з нової сторінки і піднятися з самісінького дна людських пороків і тепер сама стала наставником і допомагає зробити це іншим.
Валентина Коляда – уродженка Львівщини. У центрі вона вже два роки. Допоміг їй сюди потрапити брат – пастор Церкви п’ятидесятників, який не міг більше дивитися, як губить своє життя сестра. У неї – дорослий син, якого жінка час від часу провідує.
- Я рано вийшла заміж, згодом у нас народився хлопчик. Спочатку ми з чоловіком жили добре, були щасливі, ростили сина, але потім він став заглядати в чарку. З кожним днем це бувало частіше й частіше. Я довго терпіла, а згодом, прагнучи втекти від сімейних проблем, і сама почала потроху шукати розраду у пляшці. А де пляшка, там і цигарки. Через кілька років це стало щоденною потребою, яка переросла у хронічний алкоголізм. У сім’ї почалося справжнє пекло – сварки, бійки майже щодня, приводи в міліцію, від чого найбільше страждала наша дитина, бо немає нічого гіршого, ніж те, коли обоє батьків п’ють. У години просвітлення я пробувала взятися за розум і кинути пити, але це було сильніше за мене. І якби не брат, який змусив мене приїхати сюди, не знаю, чим би це все закінчилося. Найважче було у перші дні, але, повіривши в Бога, в його силу, я змогла перебороти себе й почати життя заново. Тепер от намагаюся направити на путь істини таких же нещасних, якою ще не так давно була сама. З сином теж порозумілися і налагодили родинні стосунки. Чоловіка вже немає, алкоголь його доконав, – ділиться спогадами жінка.
Лілія Земцова потрапила до Центру із Горохівського району. Вона – мати трьох дітей, якими нині опікуються свекруха і брат, оскільки через пристрасть до алкоголю їх із чоловіком позбавили батьківських прав. Обоє, як кажуть у народі, пили по-чорному, часто влаштовували скандали і бійки. У результаті жінка втратила і власний дім, і дітей, а сама опинилася на вулиці. Є троє дітей, яких у неї вилучили через пияцтво соцслужби, позбавивши права на їхнє виховання, і у Віки Багнюк. Чоловік її теж п’є, гуляє, торгує самогоном і нещодавно так побив дружину, коли та поїхала навідати дітей, що вона приїхала сюди вся синя.

«Піднімаючи інших, людина найперше допомагає собі»

Безрадісна історія і в нововолинянки Оксани, покійний чоловік якої теж був наркозалежним, тож і вона колись у молодості, потрапивши в це середовище, теж пристрастилася до наркотиків, але вчасно зуміла зупинитися перед прірвою, з якої немає вороття.
- У мене є своє житло і вже дорослий син, якого я провідую через день, аби приготувати йому їжу та прибрати у квартирі. Чоловік помер від передозування. Під час одного з візитів до медиків я дізналася, що в мене виявлено рак другої стадії. Лежачи в лікарні, наслухалась різних історій про свою недугу. Це вибило мене з життєвої колії, і я впала в жахливу депресію, адже почувши такий діагноз, уже не думаєш про майбутнє, якого може й не бути. Самотність і порожнеча в душі гнітили. Жити так далі вже не було сили, тому я й прийшла сюди, щоб бути ближче до людей і до Бога, – ділиться наболілим жінка.
Тепер Оксана вже пороху оговтується, стала веселішою життя її почало наповнюватися змістом, і вона вже не так боїться майбутнього. Жінка теж стала наставницею й допомагає лікувати душі інших.
- У нас такий принцип: якщо не допомагатимеш стати на ноги ближньому, ніколи не піднімешся сам. Жити тільки для себе – це прокляття. Це -нереальною. Піднімаючи інших, людина найперше допомагає собі, – додає засновник закладу. – Це ми й намагаємося вкласти у голови своїм підопічним. Взимку вони вишивають, в’яжуть, лущать горіхи та зайняті іншими господарським справами. Маємо також свій город, курей. Тобто є як фізичний, так і духовний розвиток. Після реабілітації необхідна адаптація. Тому ми не залишаємо своїх клієнток, які повертаються у суспільство, а допомагаємо їм з роботою, орендуємо на деякий час для них житло, слідкуємо, щоб вони знову не піддалися спокусі і згубним пристрастям, -пояснює капелан, організувавши для мене екскурсію своїм господарством.
Валентина Савчук, с. Лежниця, Іваничівський район.

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>