«Лише той, хто від народження став в’язнем вузької бочки, зрозуміє, яке то щастя – жити на повну силу»

19060111_1247993161976790_3010432352175751447_nКаже художник Вадим Мартинюк, про долю якого можна написати сценарій до фільму.
Життя людське здатне іноді витворяти такі дива і кидати людину в такі  непередбачувані крутовири, що ніколи не знаєш, чим усе закінчиться. Хіба міг колись подумати 27-річний щасливий батько і чоловік Вадим Мартинюк, приречений  від народження найріднішою людиною на жахливі страждання, біль і повільну смерть у будинку для престарілих, знати, як круто зміниться його життя і який подарунок готує йому доля. Нещасний хлопчина із села Омелько  Ківецівського району, голодне й холодне дитинство якого пройшло спочатку у вузькій бочці, а потім в інвалідному візку, навіть у найрайдужніших думках не міг уявити, що зуміє колись реалізувати свій талант і стане успішним художником, картини якого за три дні розкуповуватимуть не лише в Україні, а й у Каліфорнії (США), та що він особисто не раз побуває в Америці. А про те, що, не лише зуміє стати неординарною особистістю, але й знайде своє вірне кохання і відчує ні з чим не зрівняну  радість батьківства, хлопець тоді  не смів навіть і мріяти.
-Кому потрібен нещасний інвалід, який ніколи не зможе встати з інвалідного візка? –зі зневірою в голосі сказав мені п’ятнадцятирічний  Вадим, коли ми вперше зустрілися більше 10-ти років тому в домі його названих батьків –Олени та Василя Матвіюків, де вже проживали дві його менші сестрички – Таня та Іванка. – Я вже й так, скільки житиму, стільки дякуватиму нашому Спасителю за те, що він послав нам із сестрами цих чудових людей – наших названих батьків, які вирвали мене з того пекла,  з оточення таких же нещасних, як і я сам, завжди голодних  і худих  маленьких калік – заляканих піддослідних кроликів у клітці, з якими вихователі поводилися, як наглядачі гестапо. Та найгірше було те, що в інтернаті, як і в армії, панувала дідівщина: старші глумилися  і знущалися над меншими, забираючи  в них все, що можна було покласти в рот чи надягти на себе. Щоб утекти від  усього цього, я сідав на ліжку і малював. Ось тільки картини виходили чорні і дуже похмурі. Жахала мене й подальша перспектива – сірі, повні відчаю та безнадії дні у будинку для престарілих і повільне, виснажливе чекання смерті, -  згадує минуле Вадим.
Нагадаємо, що в інвалідний візок його посадила рідна мати, яка після народження сина, аби той не заважав її п’яним розвагам, на п’ять довгих  років зробила його в’язнем вузької бочки, що замінила малюкові дитячий манеж. Правда,  на відміну від манежу, місця для руху в бочці  у нього не було, тому кістки  хлопця деформувалися, м’язи атрофувалися, і він на все життя став інвалідом. Додайте сюди ще голод, холод, відсутність вітамінів, свіжого повітря та повну байдужість найріднішої людини, і стане зрозуміло, чому з пам’яті Вадима майже стерлися роки дитинства. Після сина в родині  Алли та Віктора Мартинюків народилися ще двоє дівчаток, які, як і їхній старший брат, теж змушені були жити впроголодь у брудній і холодній хаті. І хтозна, як би склалася подальша доля цих дітей, якби не сусіди, які помітивши їхні страждання, забили на сполох і повідомили про все соціальну службу. Обох Мартинюків лишили батьківських прав, а брата і сестер  на довгі роки розділили: Таню  та Іванку забрали в дитячий будинок, а Вадима – у спеціалізований інтернат для інвалідів. Знову вони зустрілися вже в родині своїх названих батьків, які спочатку взяли до себе обох сестричок, а потім розшукали у Дніпропетровську і їхнього брата. Після всього того, що довелося пережити, дім родини Матвіюків, видався хлопцеві раєм.
-Картини, які я написав за ці роки, були вже зовсім інші – сповнені світла і щастя. Завдяки мамі Лєні, я брав участь у багатьох обласних і всеукраїнських виставках, кілька разів перемагав у конкурсах образотворчого мистецтва. Потім написав  кілька картини і відправив їх до Америки, де живуть зараз три доньки моїх прийомних батьків. Згодом із татом Василем сам  двічі побував у Каліфорнії, – згадує  художник.
Шістнадцять робіт Вадима Мартинюка, виставлених у Сакраменто, стали справжньою сенсацією. Відвідувачі за три дні розкупили картини, заплативши за них художнику більше чотирьох тисяч доларів. Але оскільки виставка була благодійною, Вадим передав гроші талановитим дітям-сиротам. А сам в супроводі названого тата відправився подорожувати Америкою. А у 2013 році  у житті Вадима сталася ще одна важлива  подія: перебуваючи в Ковелі, на щорічному з’їзді людей з обмеженими можливостями, він зустрів її – дівчину своєї мрії. 32-річна Інна Петросюк з містечка Рені Одеської області, теж прихожанка церкви п’ятидесятників, приїхала туди волонтером. І відразу ж підкорила серце Вадима. Після кількамісячного спілкування в соцмережі і обміну телефонними дзвінками вони одружилися.  Вадим переїхав жити до дружини, в якої вже був 13-річний син Денис. У цьому ж році  молоду родину Мартинюків, названих батьків і сестер Вадима запросили на передачу «Стосується кожного», де здійснилося ще одна мрія юнака: він нарешті зустрівся зі своїми біологічними батьками, яких розшукали журналісти шоу. Правда,  зустріч ця трохи розчарувала брата та сестер: Алла та Віктор Мартинюки привезли в подарунок дорослим дітям…ляльку, а молодшу доньку Іванку і взагалі не впізнали. Та незважаючи на це,  діти простили їх і були не проти з ними спілкуватися. Вадим з Інною навіть запросили їх до себе в гості, але ті так і не знайшли на це часу. А ще через кілька місяців доля подарувала молодому подружжю  найбільше щастя: вони стали батьками гарної дівчинки, яку назвали Валерією.
З тих пір минуло чотири роки. Вийшовши з декретної відпустки, Інна влаштувалася на роботу в дитсадок, куди тепер ходить і їхня донечка. Разом із чоловіком вони беруть активну участь у різних спортивних та культурних заходах, які відбуваються в Рені. Перед новорічними святами Вадим навіть посів перше місце у міському турнірі з шахів.
-Тепер я почуваюся найщасливішим чоловіком на землі і безмежно вдячний Господові за його прихильність, доброту і милість, за щастя бути поруч з коханою людиною, займатися улюбленою справою і ростити дітей, – каже Вадим, з яким ми в черговий раз зв’язалися по телефону. – Зараз нашій Лєрочці вже минуло три роки. Це  дуже жвава, весела, розумна і  досить, як на свій вік, розвинена дівчинка, в якої вже теж проявляються задатки художника. Бачачи це, ми купили їй пензликики та фарби. І тепер варто мені лише на мить відвернутися від картини, як вона тут же підходить і починає «допомагати» татові малювати,  – розповідає, сміючись, щасливий батько. – А ще Лєрочка просто обожнює свого старшого брата Дениса.  Причому, любов ця взаємна. П’ять місяців тому ми з Інною знову взяли участь у шоу «Стосується кожного», і я подарував Андрієві Данилевичу його портрет. Після передачі познайомився з хорошими людьми, які пообіцяли мені влаштувати виставку у столиці. Та поки що в мене немає достатньої кількості картин, бо минулого року я провідував своїх  названих батьків, і  разом із татом Василем ми знову побували в Америці,  де продав майже всі свої полотна. Чи спілкуємося ми зі своїми біологічними батьками, та чи знають вони про те, що стали бабусею й дідусем? Ні, за чотири роки після нашої зустрічі в студії, вони так і не знайшли можливості зустрітися з нами знову. А свою внучку, можливо, бачили хіба що на фото.
Валентина Савчук, м. Рені

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>