У нього кожне плавання завершувалося однаково: він лежав у своєму розкішному будинку на килимі, а довкола нього гроші: розкидані банкноти лежали на підлозі, меблях, звисали з люстри, купюри солідного номіналу були всюди, від них рябіло в очах, а він умиротворено споглядав це волаюче багатство і думав: «Господи, яка ж я щаслива людина». Моряки у Радянському Союзі мали не те щоб солідну зарплату: щоразу після закордонного плавання вони отримували по 7 – 8 тисяч карбованців. А оскільки бували у цілому світі, у всіх морях та океанах, то з повним правом кожен з них, і він також, міг вважати себе дуже багатою людиною. І дозволяв собі геть усе, що хотів: звів величезний будинок, забезпечив себе всіма можливими матеріальними цінностями, про які тільки могла мріяти людина, але ніколи, навіть у критичних градусах гарячки він не припускав, що на схилі літ вбереться у... чернечу рясу. Далі – класика жанру, або «шерше ля фам». З мільярдера зробити мільйонера, або успішну людину буквально підвести під монастир може тільки жінка. Знайшлася така і для нього, вона постійно приходила та все торочила: монастир, монастир. Він сміявся спочатку, відмахувався, нарешті ховався, та вона влізла у його життя з тим монастирем і забрала йому спокій. «Дивлюся – вже мені щось не те, я не маю спокою, я не маю ради, не можу спати. Боровся кілька років, думав, брав ті книжки, читав і ставив назад, але вийшло так, що таки пішов у монахи. Як сказав мамі, що йду в монастир, вона реготала так, як досі ще ніколи не чув: «Ти!!! В Монастир? Та ти, заразо, хочеш розвалити той монастир та потім людям гроші платити?» Через багато років, перед смертю, мама подякувала мені за тодішнє моє несподіване рішення», - розповідає отець Симеон (Чмола), проповідник Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ).
Нещодавно він гостював у чернечої братії монастиря Святого Йосафата, що у Володимирі-Волинському. Урочистому богослужінню додавала знаковості дата візиту – рівно десять років тому отця Симеона було призначено настоятелем храму святого Йосафата. Несподівані труднощі обмежили термін його очільництва монастиря, через шість місяців кірха мала нового ігумена, а отець Симеон відтоді жодного разу не бачив володимирської обителі, тому зараз його переповнюють враження. Священик охоче ділиться ними, а світське уявлення про «веселого монаха», такого собі кумедного жартівника, любителя смачно поїсти та добре випити з романів Вальтера Скотта, ламається на друзки, бо почуття гумору отцю Симеону Бог вділив щедро «з верхом».
- Коли я вперше побачив той монастир, тую церкву, думав, що попав у якусь тюрягу на Колимі, – згадує отець Симеон. - Паркана не було – де хто хотів, туди ходив, якісь наркомани прийшли просити їсти, а я сам вже три дні голодний. Думав відволіктися якоюсь програмою - той телевізор нічого не показує. Дахи течуть, підлога у церкві гнила, як став, то дошка піді мною проломилася, а там два метри висоти під землею, якби, думаю, впав, то ніхто б тут і не знайшов мене. Тоді-то я злякався: як маю тут виживати - не маю ні копійочки, ніхто не помагає. І так фактично усі шість місяців, доки тут жив, а потім знайшлися люди, через яких мене просто викинули. Напевно тому, що маю різкий характер, не вмію бути з одними хорошим, з іншими – поганим. Всі парафіяни однакові, чи то цар, чи лауреат Нобелівської премії – байдуже. В листопаді прийшов вінець моїм потерпанням. На день вшанування пам’яті святого Йосафата у монастир з’їхалося близько 200 священнослужителів. Перед тим два дні я тут всюди листя позгрібав, траву скосив, все прибрав чисто, зранку встаю – а сніг лежить: «Господи, - кажу, - що ж Ти наробив! Я так тяжко нагарувався, а Ти сніг дав». Після святкового обіду мене й сплавили.
Чесно кажучи, я в монастирі нічого не робив, бо не мав за що. Зібрана в неділю таця мала 42 гривні, найбільше 70 і то все. Якось парафіяни попросилися щось мені сказати. О, думаю, що ж вони мені скажуть. А вони: «Отче, ми б хотіли, щоб гроші, які даємо на церкву, залишалися у храмі». Прекрасно! Які ви розумні люди. Я думав, то Арістотель був розумний, Платон, Сократ, Соломон, але ви за них всіх розумніші: ну, а я як буду жити? Хто буде платив мені за газ, телефон, воду, світло? Ще пса мав, дали мені такого, що йому їжу спеціально готувати треба. Я зварю борщ, їм й кажу, який то-то файний борщ. Даю собаці, а він не їсть. Ах ти, сволоч песяча, монах тобі зварив обід, а ти носом крутиш?! Три дні не годував, то потім пес жер все.
Нині я побачив її разючі зміни. Вразила навіть не оновлена будівля монастиря, її легко можна відремонтувати, коли є гроші. Сьогодні здивувало побачене: маса народу на богослужінні, діти, молодь. Гарна церква, гарний монастир, я так і сказав парафіянам: «Люди, кращого ігумена, як отець Терентій, нема і не буде». А самому стало шкода, що не я зміг цього добитися. Втім, якби залишився тут, думаю великих змін би не було. Тримався б наміченої лінії, до всіх би ставився однаково – без улюбленців. Думаю, що людям, котрі мене не сприймали, було б дуже важко. Але зізнаюся, я побував у багатьох монастирях і тільки тут відчув особливий спокій. Вперше в житті відчув пекучий жаль – що залишив обитель святого Йосафата, що не скористався моментом прожити решту своїх днів тут, та найбільший жаль маю за цим недооціненим раніше спокоєм.
Натомість мирське життя залишило отцю Симеону дорогоцінний спадок - його береже вірність життєрадісний погляд на сірі будні і одне точне переконання: «Мене часто питають, чи я коли сумую, тоді всім кажу, як будете мене хоронити, то я ще раз встану з того ліжечка, пожартую, засміюся і отоді вже мене зразу кришкою накривайте. Такий я веселий і тепер, точно знаю, по-справжньому щасливий».
