Щира і повна вражень оповідь про те, як колективи підприємства «Лаверна» і редакції газети «Місто вечірнє» подорожували по казковій країні, яка називається Закарпаттям.День перший
Карпатські вершини виступають на горизонті вже на під’їзді до міста Стрий Львівської області, і звідси, ніби пірнаєш у казку, завершення якої - за декілька кілометрів, біля кордону зі Словаччиною та Угорщиною.
Скелясті гори вулканічного походження, вкриті оксамитовими лісами, осяяні сонцем верховини і долини, клаптики земельних наділів жовтого і світло-зеленого кольорів, сіножаті з гостроверхими копичками сіна, і гарнесенькі, ніби намальовані, будиночки бойків і лемків, а чим ближче до західного кордону, то - оселі німців, угорців, словаків, чехів, середньовічні замки, гірські річки і бурхливі водоспади - ось далеко не повна замальовка з натури, яка всю мандрівку супроводжувала нас, готових на повні груди всотувати чарівну карпатську красу, набиратися вражень та емоцій.
Перша зупинка мандрівників - у Прикарпатті, в національному природному парку «Сколівські Бескиди», і огляд бурхливого водоспаду, води якого з гуркотом несуться із вершин гір. Видовище зачаровує красою і наче володіє якоюсь магнетичною дією, з ним не хочеться розлучатися.
Через Верецький перевал, з висоти якого відкриваються краєвиди, які варті кисті не одного знаного художника, ми потрапили в благодатний край гір і сонячної виноградної лози - Закарпаття. Це єдина область України, розташована за Карпатами по відношенню до інших областей.
Площа сучасного Закарпаття складає 12, 8 тис. кв.км., або 2,1 відсотка загальної площі України. Єдина з областей, яка межує з чотирма країнами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Відстань від Ужгорода до столиць дев’яти європейських країн коротша за відстань до Києва, яка складає близько 800км.
Другою зупинкою на нашому туристичному маршруті стало підніжжя Карпат, від якого веде дорога до гірського озера Синевир. Озеро розташоване біля гори Озірна на висоті 989 м. Воно утворилося в післяльодовиковий період у результаті потужного зсуву гірських порід, які перегородили вузьку долину річки. По середині водного плеса - невеличкий острівок, наче зіниця ока. І тому озеро має ще і другу назву - Морське око. Захищене з усіх сторін лісистими горами і пухнастими смереками - Синевир заворожує кожного прибулого, який піднімається сюди приблизно на кілометрову висоту, вслухаючись в хлюпотіння води, яка спадає з гірських вершин через каскади перепон, які тягнуться обабіч дороги, що веде до водної перлини
За легендою назва озера походить від імен закоханих - дівчини на ім’я Синь і юнака Вира.
Перший туристичний день завершився прогулянкою до величного водоспаду Шипот та мандрівкою канатною дорогою до карпатських верховин.
День другий
Цікавості спека - не завада, або Вперед угору!
Другий день нашої подорожі був насиченим цікавими екскурсіями по Закарпаттю. Побували у старовинному замку Шенборнів, розташованому на території нинішнього санаторію «Карпати». Нікого не залишила байдужими вражаюча краса навколишнього величного парку з рослинами, завезеними з різних країн світу. Серед багатьох інших насаджень тут прижилися і квітнуть різнокольорові мальви, росте японська сакура, екзотичне тюльпанове дерево тощо. А ще цей парк приваблює туристів тим, що в ньому знаходиться джерело молодості і краси, про чудодійну силу води якого ходять легенди.
Багато з історії середньовічного Закарпаття нам розповіли й інші замки, найбільш значним серед яких є мукачівський замок Паланок. Його назва в перекладі з німецької означає «огорожа», а назва міста Мукачеве походить від слова «мýка», що невід’ємно пов’язана з історією будівництва цієї споруди, яка існувала вже у IX-X ст. У стародавні часи камінь для замку видобували у каменоломнях Карпатських гір, спускали його з висоти, на підводах перевозили у місто, а потім знову піднімали на височінь - і це дійсно було пекельно важкою працею. Протягом століть замок перебував у власності угорських феодалів, потім ним володів подільський князь Федір Корятович, сестра якого відома як матір угорського короля Жигмонда. За його хазяйнування замок добудовувався і став могутньою фортецею. Наступними його власниками була трансильванська династія князів Ракоці, яка у XVII - поч. XVIII ст. перетворила Мукачеве на столицю князівства та центр боротьби проти австрійської монархії. Згодом споруду захопили повстанці, а після поразки визвольної війни фортеця перейшла у власність австрійського імператора Карла ІІІ, який згодом подарував її графу Францу Шенборну. З часом замок втратив свою оборонну роль і в різні роки був арсеналом, в’язницею, казармою, а зараз це надзвичайно цікавий музей, що приваблює туристів з багатьох країн. Могутня споруда розташована на високому пагорбі, що взагалі є характерною особливістю закарпатських замків. І хоча вгору пішки підніматися дуже важко, надто коли температура повітря перевалює позначку +40, туристів тут дуже багато, адже є на що подивитися, можна дізнатися багато цікавих історичних подробиць, ще й на місці придбати оригінальні місцеві сувеніри, що продаються на кожному кроці.
Цього ж дня нам пощастило помилуватися красою Ужгородського замку та познайомитися з експонатами музею, створеного всередині споруди, побувати у Невицькому замку ХІІІ ст., розташованому в 12 км від Ужгорода на висоті 125 м над долиною річки Уж. За легендою, його збудувала жорстока княжна на ім’я Поган-дівча. Споруда була зруйнована у ХVІІ ст. князем Дьєрдом Ракоці і на даний час від неї лишилися лише стіни, проте вони зберігають цілісність екстер’єру споруди та таємниці пристрастей, які вирували тут в давнину.
«Душ Шарко» на Ужі
А як приємно охолодитися у неймовірну спеку, спустившись з Невицького замку на річку Уж, улюблене місце відпочинку місцевих жителів! І якою несподіванкою було для нашої групи отримати насолоду, схожу на душ Шарко, що подарувала сама природа! На неглибокій річці зі швидкою течією і кам’янистим дном утворився невисокий водоспад. Якщо потрапити під тисячі його бризк, не потрібно масажного салону: відчуття просто фантастичні!
А ви обідали в «Деці у нотаря»?
Кажуть, що прийшовши в "Децу у нотаря", незвичайний ресторан –музей етнографічного спрямування, що є справжньою окрасою Ужгорода, турист плаче тричі. Перший раз - з жалю, чому він не побував тут раніше. Вдруге, коли забув узяти із собою фотоапарат. А втретє - від болю, що так швидко потрібно повертатися додому. Тут водночас і скуштуєш смачних національних страв не лише української, а й угорської кухні, і дізнаєшся про всі характерні особливості Ужгорода й Закарпаття в цілому. І все це робиться легко, непомітно, а головне - як весело! З дотепними гумористичними висловами у корчмі зустрічаєшся всюди – і читаючи таблички, які одночасно є елементами оформлення інтер’єру в національному стилі, і в меню, і навіть у… туалеті.
Назва закладу з русинської говірки перекладається як "Сто грамів у нотаріуса" і в цьому є історичне підґрунтя. Будинок, де розмістився ресторан, збудували угорці в 1940 році, і знаходився тут так званий "нотарський уряд", який займався планомірною мадяризацією місцевого населення. Відтак у цьому будинку совдепівські структури міняли одна одну, поки будинок не прийшов в аварійний стан. Подейкують, що у навколишньому парку жив великий королівський олень, а коли будівля стала нежилою, тварину з’їли.
Нині в ресторані — 500 посадочних місць. За годину легко й граціозно обслуговуються 100-150 відвідувачів. Тут красиво і зручно, ніхто не дихає тобі в потилицю, збудовані тини і альтанки створюють враження перебування на пікніку десь на природі.
День третій
Всього 20 гривень, і… можна побачити главу Секретаріату без штанів
Кажуть, колись у Береговому лікувалися від букету хвороб та доводили до певної кондиції власну фізичну міць-потенцію найвищі державні мужі нашої славної неньки-України і не тільки. Тепер же термічні купальні відкриті для всіх, у кого є гроші. Тож, помітивши раптом поруч себе у теплій зеленій водиці басейну, приміром…Віктора Балогу, ніхто вже, мабуть, й оком не зморгне. Подейкують, що він викупив поблизу Мукачевого чималі площі виноградників. Що ж, «уболівання за народ» - заняття не з дешевих.
Аби спробувати на собі цілющу силу термальної купальні, сплачуємо вказану суму й занурюємося в тепло кременистої, азотно-вуглекислої, хлористо-натрієвої води високої мінералізації, де температура влітку, восени й навіть узимку не опускається нижче + 26-36 градусів за Цельсієм. Вода потрапляє сюди з багатьох глибинних гейзерів (вони утворились на місці давніх вулканів) і лікує від 76-ти хвороб. За годину перебування в басейні дорослому треба викласти 20 гривень, за дитину - 10. Щоправда, роздягальні та душові, м`яко кажучи, такі собі – «совкові». За зберігання цінностей адміністрація відповідальності не несе, тому ще в автобусі екскурсовод радить не спокушати долю й не брати з собою фотокамери, гроші та ювелірні прикраси, як і не ховати їх у плавки чи бюстгальтери. І не дай, Господь, вам звернутися за консультацією до незнайомого «медика», який у згаданому місці за відповідну плату представиться не тільки доктором наук, але й академіком.
«Вино моє, а гроші ваші, тож вибирайте на свій смак…».
Аби спробувати на смак справжнє карпатське вино, повертаємося до с. Середнє, що на півдорозі між Ужгородом та Мукачевом. Там, у затінку виноградної лози, біля розкладок із вином і дарами садів та лісів розмістилися троє місцевих жителів. Нас із жартівливими примовками запрошує до себе на дегустацію пані Марія. За півторалітрову пляшку вина просить 30 гривень, а за трилітрову банка сушених грибів – 250. «Так це ж майже задарма, он сусід 300 просить»,- сміється.
Спробуйте тільки не заплатити…
Повертаючись додому, зупиняємося «Біля коня» на Верецькому перевалі, аби перекусити та придбати сувеніри. Поруч торгових яток із різними недешевими виробами місцевих умільців – кафе, а за ним – скульптурна група: молода пара гуцулів в національному вбранні та кінь. Неподалік табличка з написом: «Плата за фото на коні або біля нього – 3 гривні». З іншого боку яток, прив’язаний коротким ланцюгом, лежить великий кудлатий пес, який тільки ліниво повертає голову, доки ми його фотографуємо. «Мабуть, він наздоганяє тих, хто не заплатив 3-х гривень за в’їзд на територію Закарпаття, оскільки інших «митників» поблизу не видно», - висловлює припущення, хтось із наших туристів, сідаючи в автобус, який вирушає на Волинь.
Ми попрощалися з чарівним краєм, де сонце цілує лозу, де манять мандрівників доли й верховини, оксамитові ліси й дивовижні гори. Там живуть милі люди й чарівники-мольфари, про які складено так багато казок...Ми попрощалися, щоб колись повернутися ще.
