Ця гуцульська глибинка з місцевою говіркою, незрозумілою і дуже схожою на іноземну, Верховина влітку ставала справжньою українською творчою столицею.
Ще за якийсь час Верховина стала справжньою Меккою для кінематографістів. І серед вагомого доробку карпатських стрічок («Час збирати каміння», «Анничка», «Камінний хрест») справжньою Говерлою височать неперевершені параджанівські «Тіні забутих предків». А поспитайте-но якого гуцула про його національний самозахист, і дізнаєтесь, що крім бойового гопаку, є ще один вид, який базується на гуцульському чоловічому танці “Аркан”. Нині Верховина може пишатися тим, що стала знімальним майданчиком та джерелом натхнення для «Диких танців» Руслани Лижичко. Це – конкретні досягнення карпатаського краю. Про решту можна говорити безкінечно, прожити там життя й невпинно дивуватися навколишньому верховинському світу. А він такий, як несформована особистість: вже із власними інтересами, вподобаннями, звичками й прагненнями, але сформуватися в ороговілий нудний кістяк забороняє саме життя. Мінливе до нестями, до зрушення норм вашої свідомості, парадоксальне, аномальне й важке до пристосування.
Старий Купрін пожартував, назвавши Полісся відьомським краєм. Оця Гуцульщина користується найсучаснішими моделями мобільних телефонів та параболічними антенами, а горянам про весілля досі сповіщають трембіти, наречені у національних строях їдуть верхи на конях, на весіллі їм грають справжні музики на цимбалах, дудці й скрипалі Магурської школи. Той Магур помер 20 років тому. Історії, як пив у корчмі горілку, а його скрипка вигравала сама, висячи на цвяшку, не легенди про віртуозного музиканта. Це правда, як і те, що ви підніметеся на похмуру височенну гору, куди, як вам здаватиметься, досі не ступала людина, та раптом остовпієте, побачивш маленьку хатину під лісом. Яке життя може бути тут?! А там мешкатиме старий гуцул, котрий заввиграшки обійде вас на найкрутішому підоймі вгору, босоногий дідусик у гаптованому каптурі легко йтиме д’гурі і зустріне вас, сидячи на перелазі і весело попихкуючи люлькою, мружачись, буде спостерігати, як ви ледь тягнете за собою ноги і язика на плечах. Нарешті, на шаленій висоті перед вами ляже полонина із старим дерев’яним будинком, де живуть пастухи п’ять місяців на рік, де вони доять корів, варять бринзу і ведуть господарство. А ще вище на горі стоїть малесенька дерев’яна капличка з вишитими рушниками біля образів і великий почорнілий від часу хрест. Кому треба підніматися так високо, щоб помолитися? Кожному, кого застане в горах ніч, бо ви й вдень не можете позбутися відчуття, що за вами хтось пильно спостерігає, поки ви смажите шашлик. І нехай мамуна назавжди залишиться перосонажем місцевих страшилок – не приведи Господи побачити її вживу. А якщо здолати висоту Піпівана, то уночі, поблизу Білого Слона (австрійської старої обсерваторії), дідько скаже вам «Надобраніч» уголос. Містичні історії трапляються з гуцулами мало не щодня, а вони розказують їх, наче про доставку пошти в село. Й коли раптова негода шматуватиме повітря та ламатиме дерева, ви мусите осягнути власним розумом просте тому пояснення – «У Гринєві (село) відьма другий день не може вмерти». Ви мусите це зрозуміти так, як те, що сіль солона, бо там, високо у горах, нема електрики, там у хатині розганяє темряву полум’я свічки, там живуть жінки, котрі досі народжують своїх дітей вдома, бо так робила її мама, баба і то та прабаба, котра оно сидить на порозі з самокруткою в роті. А їхні чоловіки раз на два або три місяці спускаються «в долину», щоб у верховинському магазині купити цукру та крупів, вкласти два десятка кілограмів у бесаги і босоніж лісовими стежинами вертати додому. Тому-то й страждає карпатська відьма, бо йде на той світ із знаннями, а не можна – знання потрібно залишити тут, та нема кому, її за життя намагалися лишній раз не турбувати. Тутешніх чарівників звуть мольфарами, і ви б сказали, що таких людей, як Гой, просто не буває, але цей знаменитий мольфар жив ще у 50-их роках 20 століття. Дорогу до сучасного, Нечая, знайти легко, але самі гуцули, підсміюючись над «знаннями» старого, називають його живим карпатським сувеніром і не більше. Справжнього мольфара можна знайти вище в горах і він… – жінка.
Холодного осіннього ранку на ганку з’явиться босий хлопчисько: «Мама просили бисте дали два хліба», - це до господині, котра якраз наливає вам запашний чай з карпатських трав, нарізає свіжу вощину до того самого хліба, спеченого о четвертій ранку в печі. З холодильника дістає копчену оленину, за мить поруч прилаштовується миска з гуцульськими голубцями: крихітні, як пальчики, з пшоном всередині. На обід різноманіття смаколиків вражатиме більше – картопля з білими грибами (а інших тут не збирають), книші, политі домашнім маслом, бануш і форель, тушкована в сметані. Гостинні господарі присядуть за стіл, обговорюватимуть останню новину: «Ади учєра Василь видів три вовка, йшов т’хаті звечора, а тоті собі утрьох перед нього. Шос їх цего року багато. У понеділок спустилиси перед хати Тафійчукової, забили три вівці, коти утікли, а кутюга була присилена, то геть роздерли гайду». Намагаєшся підтримувати розмову, як можеш, хоч мізки «зашкалюють» - ніби не виїжджав за межі України, а почуте розумієш через слово. Хіба вгадаєш, що кутюга і гайда – то собака, гачі – штани, а славнозвісні гринджоли – санки, чічка – квітка, банувати – тужити, нанашка – хрещена мама.
І байдуже, що влітку гадюки заповзають під саму хату, вкидаєш сумки у багажник, у магнітолу – диск. Широка дорога, на тлі призахідного сонця видніються перші гори. Хрипкий голос Вакарчука підтверджує: «Я їду додому, до самого дому, де очі знайомі...» Звідки ти все знаєш, Славку?
