XII Міжнародний фестиваль «Поліське літо з фольклором» перетворив Луцьк на концертний майданчик. Самодіяльні артисти з Індонезії, Іспанії, Польщі, Сербії, Туреччини, Росії, Білорусі виступали просто неба на вулицях, майданах і на стадіоні міста. Його жителі та гості перебували у стані гармонії і любові – любові до ближнього, до себе, до усього світу.
Про «підводну» екскурсію і «бар-матрьошку»
Упродовж шістнадцяти ро-ків до Луцька з’їжджаються творчі колективи з кількох континентів – кожного разу інші (відбувається свого роду ротація). За цей час свої доробки показали самодіяльні артисти шістдесяти країн Європи, Азії, Африки, Америки. Директор фестивалю Юрій Войнаровський мріє про те, щоб у Луцьку виступили колективи з усіх держав світу. Завдяки цьому дійству Україну у 1996 році прийняли до міжнародної ради організацій фестивалів фольклору та традиційних мистецтв (CIOFF), що діє при ЮНЕСКО. Створено Українську національну секцію CIOFF, штаб-квартира якої працює у Луцьку.
Нинішній фестиваль вписав свою сторінку в історію міжнаціональних стосунків – у Волинському краєзнавчому музеї вперше відкрилася виставка «Поліське літо з фольклором: минуле і сьогодення». На ній зібрано майже 500 експонатів – фотографії, афіші, буклети, національні прапорці, народні костюми, музичні інструменти. Значну частину експонатів презентував Юрій Войнаровський. Під час відкриття виставки він подарував сувенір-іграшку – українську підводу з усіма необхідними деталями: дишлем, драбинками, ручицею, затулами, передніми і задніми розворами. І висловив побажання, щоб екскурсія на підводі стала для гостей справжнім феєрверком вражень.
Слова Юрія Войнаровського перекладалися з української на національні мови учасників фестивалю. І при цьому виникло ускладнення. Індонезієць підійшов до перекладача і закліпав очима: мовляв, що робити? Буде підводна екскурсія, а він не взяв з дому ласти для плавання.
Не певен, що цю ситуацію можна вважати найкомічнішою. Пам’ятаю, як у 1996 році приїжджали у Луцьк чукчі з Росії. Організатори фестивалю оторопіли, коли ті кинулися шукати перекладача з англійської мови. Виявилося, що нею чукчі володіють добре, а російською – не дуже.
Іграшка-підвода стала символом фестивалю. Свого часу в управлінні культури виконкому Луцької міської ради проводилося обговорення конструкції сувеніру-воза, який виготовив народний умілець з села Журавники Горохівського району Руслан Войнаровський. Я ніяк не міг зрозуміти, для чого два невеличкі отвори в «сидінні» їздового.
–Перший – для «чекушки» горілки «Поліська», другий – для склянки-гранчака, – пояснив Юрій Войнаровський.
Учасники «оглядин» поставили вимогу умільцю – власник сувеніру повинен мати можливість дишлем вибирати напрям руху. До відомого вже антуражу воза «сторони» погодилися додати снопики соломи та сіна. Отримуючи такий сувенір, іноземці вчаться виголошувати тости «на дишло», «на колеса», «на коня». А дехто з них нерідко відважується затягнути: «Що то за хазяїн, що то за свиня, що не дає пити гостям «на коня».
На свій національний рівень перенесли цю ідею учасники народного ансамблю пісні і танцю «Іскорка» із села Ленінська Іскра Кіровської області Російської Федерації. Організаторам фестивалю вони подарували «бар-матрьошку». Розкривши її, керівник колективу Михайло Распопін показав пляшку. І наголосив, що у Кіровській області горілку виготовляють із пшениці. Колектив «Нікола Тесла» (Сербія, м.Белград) також підніс «алкогольний» подарунок, презентувавши ракію-сливовицю (цей напій виробляють дистиляцією продуктів бродіння фруктів). Самодіяльні артисти з університету «Трісакті» (Індонезія, м.Джакарта) передали на виставку карту своєї країни, виткану на полотні, та картину із зображенням національної символіки.
Іноземці співали «Волинь моя» і танцювали польку
Гурт «Трісакті» подарував лучанам справжню феєрію. Вони любо-мило ходили за артистами на кожен концертний майданчик, адже індонезійські танці – це просто казка: майже акробатичні номери з віялами, ритм і експресія, вистава й церемонія. У хвилини відпочинку в готелі «Світязь» (там була чудова акустика) індонезійці розучували українську народну пісню «Горіла сосна, палала» або ж ішли навприсядки, намагаючись опанувати елементи українського гопака. До речі, на фестиваль вони прибули з гастрольного турне по Європі – виступали в Італії, Німеччині, Франції і Швейцарії. На зустріч з фольклористами своєї країни приїхала у Луцьк посол Індонезії в Україні пані Нінін Сунингсих Рохадиат.
Вправно витинали закаблуками «дрібушечки» та «вибиванці» артисти колективу «Нікола Тесла». Виступ гурту «Костржанє» (Польща, м. Стрегом) увібрав традиції та звичаї Жешова, Любліна, Пжеворська.
Колектив «Елай-Алай» – це символ Іспанії, окремий світ, у якого є своя мова – мова серця. Він показав мистецтво, у якому поєднуються танець, спів, музичний акомпанемент і речитатив. Цей колектив створено у 1962 році. Він був учасником багатьох фольклорних фестивалів у Бельгії, Болгарії, Чехії, Великобританії та в інших країнах.
Справжнісінький майстер-клас провели турецькі фольклористи. «Іскорка» подарувала глядачам українські народні пісні
«Розпрягайте, хлопці, коні», «Ой на горі два дубки».
Делегації усіх колективів взяли участь в акції «Українська вишивка». На зведених репетиціях вони розучили пісню «Волинь моя» і танець «Волинська полька». Керівник дитячого зразкового ансамблю «Волиняночка» Олег Козачук звертав увагу на відпрацювання зарубіжними фольклористами таких елементів танцю, як крутки і присядки, а керівник духового оркестру Анатолій Вихованець розписував оркестрові поголоски для гостей. Він зізнався, як свого часу працював на «Поліському літі» із зарубіжними музикантами, які не знали нот. Щоправда, вони мали ідеальний слух і, почувши мелодію, безпомилково її відтворювали.
Усі учасники фестивалю проживали у готелі «Світязь», харчувалися у ресторані. Індонезійці-мусульмани не їли до заходу сонця: у них саме розпочався священний місяць – Рамадан. На вечерю мешканцям Джакарти пропонували найбільше пісної їжі. Одного разу вони купили на ринку багато кавунів, персиків, груш, винограду, майонезу і приготували чудовий фруктовий салат. Навіть довелося виносити на вулицю довгі столи, щоб його могли скуштувати усі поселенці готелю.
Іспанці пригощали своїм вином. Я бачив, як вони його пили з українцями. Після кількох келихів іспанці заспівали «Пісню про Сіда». Натомість наші затягнули: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…». І дві пісні злилися в одну мелодію.
Це був справжній діалог культур, які нам слід іще відкривати й відкривати...
