Проживши у журналістиці і разом з нею добрячу купу літ, для себе я зрозуміла, що ніщо мене в ній так не тішило, як зустрічі з людьми. Скільки їх було! По-своєму цікавих і неповторних, з «родзиночкою». Вони в мене «світилися» на сторінках газет, а я потім світилася від радості зустрічі з ними і відчуття виконаного професійного обов’язку...

 Ось  і сьогодні, розшукавши в нетрях Інтернету сторінку зовсім незнайомої мені людини, вдивляюся в її обличчя, прагну зрозуміти, хто стоїть за портретом. Через фотографії,  які  розміщені на сторінці, намагаюсь пізнати його внутрішній світ.
З портрета дивиться, здається, аж надто серйозний чоловік. У вишиваній сорочці і мусульманській шапочці, поки що не можу зрозуміти такого  контрастного поєднання одягу, він виглядає дуже поважно і недоступно. З досвіду знаю, що перше враження оманливе. Ще надіюсь на телефон. Голос у трубці завжди натякне, що на мене очікує при зустрічі. А от фотографії, зроблені власником Інтернет-сторінки, кажуть, що це - людина творча, з художнім смаком, яка вміє спіймати мить у фотооб’єктив саме тоді, коли вона вже визріла і готова постати у всій красі перед глядачем. «Оце мені подобається, і це, і ось це!» - не можу приховати захвату.

Ну що ж, пора набирати телефонний номер... Прислухаюся до голосу у трубці: хм... чоловік легко йде на контакт, голос молодий, привабливий, без металевих ноток, які властиві деяким пихатим керівникам, ми домовилися про зустріч...
На столі керів-ника ТзОВ «Волиньпаливо», депутата міської ради Андрія Качки лежать книги про Україну, місто Володимир-Волинський і рідне село Матусів, що на Черкащині, а зовсім поруч, під рукою – тлумачний словник сучасної української мови. Я знову дивуюся, бо така спеціальна література - рідкість у користуванні нашого начальства.
Нитка розмови снується навколо фотографій і мистецтва фотографа, Андрій Миколайович гарною українською розповідає про місця, де він бував і робив ці знімки, з особливим теплом пригадує Крим і Бахчисарайський район. Я ще не знала тоді, чому ці місця стали для нього рідними, але – все за порядком.
-Щоб зробити хороші знімки, - зауважує господар кабінету, - потрібно мати талант, а я його не маю, от ви б подивилися на фотографії мого меншого сина Дмитра, вони на декілька порядків стоять вище! Він у мене серйозний фотограф, у нього є смак.
Мені хотілося заперечити, що скромність – добре, хоча в даному випадку - це зайве, але раптом зрозуміла, що для Андрія Миколайовича його сини - втілення того, чого він не досяг у своєму житті, особлива гордість і втіха. Тарас працює в Міністерстві юстиції, першим заступником директора департаменту з питань адаптації законодавства, у свій час був запрошений на роботу в уряд Польщі й успішно трудився там, автор декількох книг, одружений. Дмитро теж працює в Києві – вчителем центру розвитку освіти, удвох із дружиною подарували дідусеві Андрію та бабусі Ользі онука Максима.
За  мить я вже знала, що мій співрозмовник – підполковник у відставці, хоча успішно закінчив Київський політехнічний інститут. Увесь випуск призвали в армію, Андрій там і залишився...
-Я не хотів іти в державний проектний інститут на 120 рублів, будував в армії кар’єру, нікому не йшов по головах, але був молодим, упевненим у собі, все вдавалося. Тепер я розумію, що не так склалося, це не потрібно було мені, але армія, разом з тим, - найрозсудливі-ший, найпорядніший період у моєму житті. Там не було манівців, дволикості, які притаманні життю цивільному.
-Що для вас фотографія, і чому саме вона? - повертаємося до основної теми.
-Це хвороба, - мовив не задумуючись, - єдина моя хвороба, я фотографую усім, що потрапляє в руки. Перший фотоапарат «Ікофлекс» мені подарував дядько Олександр, як демобілізувався з Німеччини, у 2-му чи 3-му класі. До  теперішнього часу в моїх руках було 27 фотоапаратів. Найдужче люблю фотографувати дітей, пейзажі. Вдосконалювати свою майстерність мені завжди допомагали книги. У п’ятнадцять років я вже навчився робити кольорові фотографії.
Знімки вражають цікавим ракурсом зйомки, вмінням ніби у звичному  побачити особливе, тонким відчуттям прекрасного і любов’ю до всього, що потрапляє в об’єктив його фотоапарата. І, у зв’язку з цим, можна було б по-новому перефразувати відомий вислів про друга: «Скажи мені, які ти фотографії робиш, а я тобі скажу, хто ти». На сто відсотків впевнена, що не може зла людина спіймати душевний кадр.
- Чи організовували виставки своїх творінь? Треба ж, щоб їх бачили люди...
- Ні, виставок не було, хоча мені не раз пропонували. Я не вважав за потрібне... Що там показувати?
Мені здалося, що за цією фіранкою скромності Андрія Миколайовича ховається ще й боязнь, яка властива людям творчим, не впевненим у собі, вони бояться виставити власне «я» на суд глядача. «А куди там мені? Є набагато кращі за мене! А якщо засміють? А якщо  не зрозуміють? Краще не висуватись і зберегти своє обличчя!» - такі відмовки найчастіше спадають їм на думку.

СТОРІНКИ ВЛАСНОЇ ІСТОРІЇ
Мама у Андрія Миколайовича була уродженкою села Матусів Черкаської області, Шполянського району, українка. Її син сьогодні носить українську сорочку і щиро сумує з того, що багато чого не додав мамі за життя, він відданий українській землі, тонко відчуває її болі та муки. Тато народився в центрі теперішньої Ялти, прізвище його Качка, з наголосом на останньому складі, що з татарської означає «втікач», у ньому ніби записана стражденна доля татарського народу, який зазнав чимало гонінь від радянської влади.  Андрій Миколайович по-своєму ніжно любить кримську землю, бо він – теж її син. Красу цієї місцевості прагне донести глядачу у власних фотографіях, навіть мереживо павутиння у сріблястих росах, розіп’яте парасолькою між трав, викличе щемливу радість у небайдужої душі... Свою родину з батькового боку, так склалося життя, він розшукав аж у 2007 році.
- Я безмежно радий, що знайшов їх... - обличчя мого співрозмовника вже вкотре розплилося в чарівній, майже дитячій посмішці, яка приваблює і  вщент розбиває його, здавалося б, недоступну серйозність, і він почав демонструвати  на комп’ютері щасливі фото татарської родини.
Рідний брат маминого батька Феодосій Демиденко – священик, розстріляний радянською владою, записаний у релігійних книгах як «преподобомученик», а ще один брат, капітан царської армії, втік у Чехію, а звідти - в Канаду, де і  помер у сані єпископа. Батькового брата з родиною совіти депортували аж під Ташкент...
Помічаю, як очі Андрія Миколайовича тонуть у сивому тумані спогадів, йому болить, що так несправедливо обійшлися з його родиною, болить вчорашнє й сьогоднішнє, він і досі, незважаючи на вік, дуже чутливо сприймає людську підлість, лицемірство, хитрість і обман. В армії було простіше, цивільні ж розчарували його настільки, що він зліквідував майже усіх так званих «друзів» і залишив там одного брата по духу – тезку Андрія Ткачука з Ковеля, а душу зачинив на клямку.
Андрія Миколайовича тривожить майбутнє України і теперішній хаос, що в ній твориться.
- Ви хоч  бачите світло в кінці тунелю? - запитую.
- Повірте, я навіть тунелю не бачу! - гірко посміхнувся.
- Ви песиміст?
-Так.
Чомусь не повірила його словам, бо в моєму уявленні  песимісти – це люди, яким голубе небо видається чорним, а життя – повністю безнадійним. Глибінь душі героя цієї розповіді та його життєстверджуючі фотографії говорять про зворотнє. Просто, напевно, ми всі в Україні стомилися від нестабільності й матеріальних негараздів.