Ні, це не те село, про яке співав Ігор Скляр: «На недельку, до второго я уеду в Комарово…» Проте село Комарове Ратнівського району також заслуговує на те, щоб ми, українці, співали про нього шлягери. Іноземці, які сюди приїжджають, вважають, що немає місця, чарівнішого на землі!

«ЄВРОПА» В ОКРЕМО ВЗЯТІЙ САДИБІ
Аби приваблювати приїжд-жих, ратнівчанин Юрій Корінчук облаштував вольєр на території своєї садиби у цьому селі. І впустив до нього дике порося, яке виміняв у місцевих мисливців на домашню живність. Господар власноруч вигодував його молоком із пляшечки. Вася (так звати кабанця) дуже ручний, потішає людей. Фотосесії із ним проводили німці, канадці, туристи з Києва.

Тут місце райської краси. І «Європа» в окремо взятій садибі. Розбудував її пан Юрій поблизу річки Прип’ять.
У жодному зоопарку такого не побачиш. Вася дає себе погладити, охоче бере їжу навіть із рук незнайомців. Коли господар випускає кабанця з вольєру, він бігає наввипередки з песиком, качається з ним по землі. Іноді до них приєднується лелека, який поселився тут. Він голосно шипить і дзьобає Васю, коли той надто вередує. Бузько також любить погратися – закидає голову догори та клацає дзьобом або ж підстрибує, неначе танцюючи вальс. Він вправно ловить рибу на льоту, коли таку смакоту дістає від господаря. Двір, де є гніздо лелеки, вважається щасливим, – він приносить щастя та багату долю.
Прибігають сюди поласувати зайці, білки, лисеня. Спочатку вони дуже боялися песика, а тепер сміливішими стали. Господар спеціально прив’язує його на якийсь час, аби звірят ніхто не сполохав. Нас дуже розсмішила дитина, яка прийшла з вулиці і здивовано закліпала оченятами:
– Заєць мені сказав, що хоче морквину.
Юрій приніс з городу кілька морквин і поклав їх у годівницю. А в коритце, яке стояло біля паркану, нарізав сирого м’яса, яке купив песику.
– Сюди приходить трапезувати лисичка, – пояснив господар. – Я підгодовую звірів, аби вони далеко не відходили, а трималися садиби. Мої гості отримують неймовірні враження, коли зіткнуться з лисицею, зайцем, білкою, лелекою чи бобрами. Останні також прижилися досить добре. Я переконаний, що вони допоможуть усунути негативні наслідки меліорації – повернуть ті болотно-водні угіддя, які були колись осушені.

На своїй ділянці Юрій викопав величезний ставок. Рівень води у ньому такий же, як у річці. Посидиш годину-другу з вудкою на березі, наловиш чимало карасиків. І вже буде з чого зготувати смачнючу юшку.
Господар створив ще один «домашній» водний об’єкт. Він насипав невеликий горбик землі, обклав його природним камінням, зробив жолоб, у якому намостив гаті. Підключив воду і… зашуміли, запінилися міні-водоспади. Більш динамічний і романтичний елемент декору важко собі уявити. Він прекрасно вписався в ландшафт.
Ще одна принада садиби – оглядова вежа під шатром листяних дерев. Звідси відкривається чудовий вид на околицю села та Прип’ять. Крикнеш, а небо довго повторює, наче передражнює хтось, заховавшись високо-високо. Рано-вранці унизу тихо, сили вітру не відчуєш. А зійдеш крутими східцями на вежу - і в ту ж мить завмреш, дослухаючись, як співають верхівки дерев.
Садиба має два котеджі, які оздоблені деревом. На терасі можна милуватися зірками та водночас приймати гідромасажну ванну. Воду у ній нагріває сонце або ж котел, в якому спалюються дрова. Попаритися можна у комфортній фінській сауні.

У СЕЛІ ТУРИСТИ ВЧАТЬСЯ ПЕКТИ ХЛІБ, ХОДЯТЬ НА РАНКОВЕ ДОЇННЯ КОРІВ
Жартуючи, Юрій каже, що у нього «обживається» Європа та Північна Америка. Сюди їдуть на відпочинок іноземці, які втратили на своїй Батьківщині можливість жити у гармонії з природою. Найчастіше зупиняються туристи з Німеччини, зокрема, жителі Франкфурта-на-Майні, Дрездена, Берліна та інших міст цієї країни. З багатьма з них Юрій знайомий давно – упродовж п’ятнадцяти років він возив у Німеччину побутові товари на продаж. Перейняв зарубіжний досвід господарювання на приватних садибах і тепер щороку запрошує до себе у село на уїк-енди колишніх іноземних партнерів.
«Прописалися» у поліській глибинці також канадці, які мають так зване «радянське» коріння. Вони кажуть, що не розуміють, навіщо українці їздять відпочивати в Єгипет чи Туреччину за шалені гроші, якщо тут можна отримати справжню райську насолоду.
– Іноземці зізнаються, що їх приваблює наша чарівна природа та екологічно чисті продукти, – розповідає Юрій. – Багато страв готуємо для них із домашньої городини, яку вирощуємо без застосування будь-яких хімічних засобів. Наших зарубіжних гостей дуже цікавить традиційна українська кухня – домашня ковбаса, вареники з домашнім сиром та вишнею, борщ, козацький куліш, юшка, печеня. Усіх без винятку туристів я воджу до 73-річної жительки села Тетяни Кузьмич на ранкове чи вечірнє доїння корови. Тому вони мають можливість попити найсвіжішого і найсмачнішого молока, скуштувати домашнього сиру чи сметани...
Якось німці попросилися у гості до господині, яка місила тісто. Вона вчила їх пекти домашній хліб. Туристи навіть виліпили для себе буханці та булочки й поставили їх в гарячу піч. І тоді вже всі разом чекали, поки спечуться вироби з тіста. Німці миттю розмели випічку, хоч до цього хліба майже не їли.

Іноземці люблять ходити до лісу по гриби, збирають суниці та чорниці. Їм Юрій пропонує різноманітні забави – полювання, риболовлю. Основа  розважальної програми – водні екскурсії катером по Прип’яті до пам’ятних та природних місць. Туристів нерідко звідси довозять аж до Національного природного парку «Прип’ять-Стохід», який створено для збереження унікальних куточків Волинського Полісся. Іноземці у захваті від побаченого, кажуть, що таких боліт у Європі вже нема. 70-річний Еріх із Франкфурта-на-Майні ходив берегом Прип’яті і фотографував рослини, а окремі екземпляри брав у пробірку – для гербарію. Виявляється, в жодній європейській країні він не бачив такого розмаїття рослин і квітів. І тому був дуже здивований.
У верхньоприп’ятсь-кому регіоні, починаючи від села Комарове і закінчуючи кордоном Волині і Рівненщини у Любешівському районі, гніздиться прудка очеретянка, яка занесена до Європейського Червоного списку. Дехто їде сюди заради того, щоб поспостерігати за цією пташкою.
Незабутнє враження на туристів справляє також водна мандрівка на Святе озеро, яке сполучається з Прип’яттю. Їм розповідають легенду про трьохсотлітню порослу від старості черепашками й мохом щуку, яка рве перемети й сіті. І ніхто її не може впіймати – нерівне, з підводними ямами дно створює чудові умови для втечі риби...
Повернувшись до задушливого міста, шукаю причину, щоб знову потрапити до цього села.