Подорожник. Асоціації з рослинністю зайві. Відтепер – це філософія мандрів, тривалістю в життя. Робота, дім, обов’язки – буденність вміло приховує в пересічному (здавалось би) обивателі шаленого мандрівника. Та в думках постійно зріє той дикий для розуміння багатьох імпульс, який одного дня відриває від повсякденності, вкидає у кофр штани і пару кросівок і за два тижні намотує на колеса потужного байка клубок кілометрів. Юра Іваненко, байкер волинського клубу «Winds», не мав наміру переплюнути рекорд відомих жульвернівських персонажів Паспарту та його господаря, тому побачив усього вісім країн, але за… чотирнадцять днів.
Попутник у Юри з’явився всього за три дні до подорожі. Усі, кому доти пропонував приєднатися, чули в маршруті слово «Чечня», крутили пальцем біля скроні й називали байкера хворим. Вельми задоволений зі своєї «хвороби», він тішиться з того, що під час мандрівок накопичує незрівнянно більше вражень, ніж ті, хто звик до відпочинку «з усіма зручностями»: «Унікальність моєї подорожі - у дорогах, щодня нових, досі мною не їжджених. Це зустрічі з людьми, яких не знав. Це драйв, коли на автозаправці розмовляєш з якимсь працівником, він бачить номери й питає, звідки ти. Я розповідаю йому, як їхав, а він за голову береться. Не кажу вже, якою диковинкою в Абхазії, Дагестані чи Таджикистані є українські номери».
Каспійське, Чорне, Середземне і Мармурове – за чотири моря поїхав Юра, щоб відпочити по-справжньому: «Який відпочинок любить наше общєство? Поїхати на 7 днів в Єгіпєт, побачити єгіптян, наїстися того, що «всьо включено», упасти в басейн, бо даже дойти до моря впадло. Більшість, хто туди їздить, моря не бачить, в басейні біля готелю плюхається. А потім та людина приїздить додому і розповідає, як класно відпочив в Єгіпті, бо асортимент на «шведському столі» був суперовий». Як справжній мандрівник, він у кожному місті знайомився з історичними пам’ятками, але цінним надбанням стали враження від реальності. Небаченою колекцією ексклюзивів Юра щедро ділиться з охочими слухати його, а це – захоплююче та смішно до болю у вилицях.
День перший – російський шашлик з українською винахідливістю
У Ростові-на-Дону на Юру чекав попутник, одесит Сергій. З ним він попередньо списався через Інтернет, відтак перший нічліг спіткав байкерів у Ставрополі: «Просто біля готелю нас перехопила жіночка і запропонувала аж за цілу тисячу кацапських рублів ночівлю у приватному будинку. Показала нам кімнати й пішла собі. Ми попереджали: збираємося смажити шашлик, та вона забула дати нам шампури. Її забудькуватість нас не цікавила. Ми дістали решітку з духовки, але ж тільки у хахлів все продумано, а москалі економлять – там між залізними прутами величезний проміжок. Прийшлося наламати якоїсь проволки і переплести, щоб м'ясо не провалювалося. Жінка повернулася й каже, що пізно згадала про шампури, мовляв, я собі думаю, як то ви шашлик зробите. А він у нас класний такий, ми на ринку купили зелені до нього, бринзи. Господині теж посмакував, укупі з українською винахідливістю».
Небесні посланці України у «Грозній дивізії»
«Наступного дня ми зустрілися з чеченським байкерським клубом «Грозная дивизия» і разом поперли в Грозний. Серед тих чеченів був мужик-байкер, який не бачив свого сина 14 років. Чогось розійшовся з жінкою ще під час першої Чеченської кампанії. Наважився тепер їх побачити, а пам’ятав тільки адресу тещі. Йому додавало впевненості, що ми аж з України приїхали, щоб його підтримати (так собі думав). У тещі попросив номер телефону дружини. На зустріч приїхали всенькою бандою, жінка спочатку підходити не захотіла, а потім побачила, що ми нормальні рахіти – підійшла. Коротше – відновилися у них стосунки, ми стали мостом дружби. Той байкер так і казав: якби не ми, українці, він би не побачив близьких.
У Грозному хлопці нас дуже добре прийняли, напоїли, накормили ще й між собою сварилися, хто нас на ніч забере. Мав забирати президент клуба, а потім хлопчина один вперся: ні, я їх заберу. По кавказьким понятіям гість посланий Богом з неба. Вони чуть кинджали не подоставали. Домовилися, коли президент сказав: «Ти забіраєш маіх гастєй, значіт – завтра прівозіш мнє барана». Так і вирішили. А у того чечена троє дітей, квартиру недавно дали, видно, грошей нема на меблі, в міліції працює. Так вони нас з Серьогою на дивані положили, а самі з жінкою і дітьми на підлозі спали. Нармальна кухня?
Грозний відбудували. Ще 4 роки назад там була повна розруха, а зараз зводять будинки по 30 з хріном етажей з вертольотними площадками. Нас вивезли десь в 12 годин ночі на екскурсію по місту – це Лас-Вегас: все світиться, блимає, кафе, ресторани, клуби. А на ранок чечени передали нас махачкалінським пацанам».
Ціна за чай – 50 доларів!
«В Махачкалі могли б зупинитися, але глянули по часу – ще до Баку встигаємо доїхати. Перетнули азербайджанський кордон, їдемо, а у них на дорогах стоять радари, які фотографують уночі, у нас таких нема. Північ. Ми їдемо десь по 200 км. Почалися знаки, КПП стоїть, гаішник їхній, без жезла, без ні фіга, руками просто махає: «Заєзжай давай, заєзжай, дарагой, ви с дарогі, ви усталі». Поставили мотоцикли, нам вже по стакану чаю гарячого несуть, миску з цукерками, поруч столик зі стільчиками стоїть: «Садись, дарагой, атдихай». Про документи – ні слова. Випили ми чай, посиділи, виходить даішник: «Ну што, вкусний чай, атдахнулі? Давайтє документи». Всередині КПП великий монітор уже з фоткою Серьогіною. Мент мене питає, мовляв, це ти? Нє, говорю. Серьога тоже не признається. Він збільшив ту фотку аж так, що під шоломом видно колір очей. Ясно все – Серьогу сфотали. Вийшли, думаємо, як питання рєшать. Дзвоню своїм друзям-азербайджанцям, вони в Києві живуть, питаюся, скільки їхнім мєнтам хабаря давать. Там кажуть, скільки давати – не знаємо, але штрафи за перевищення десь доларів 300. Порадили дати 50 доларів. Пішов Серьога, двері залишив трохи відкриті, і я чую, як дружиннік починає кричати: «Ти што! Вай! Как ти мєня абідєл, вийді атсюда. Нє могу на тєбя смотрєть. Ти абідєл, как ти мєня абідєл!» Доклали ще стільки ж, ледве вговорили, щоб документи повернули.
В Баку друзі нашого друга носилися з нами, як з малими дітьми. У них гостинність така, мало шнурівки на черевиках тобі не зав’язують. Ще й гроші в дорогу тицьнули. Хоч я й казав, що маємо, так ні – «ти мєня счас обідішь». На Кавказі головне – нікого не образити. Наприклад, в Тбілісі ми заправляли мотоцикли, підходить чувак, питає: «Пацани, ви с України? У вас є де ночувати? Поїхали до мене, переночуєте». Де ще можлива така гостинність?»
Посиденьки на тротуарах Анкари
«Дорогою нас зустрів якийсь турок, познайомився серед ночі на трасі й запропонував провести (він на авто) до свого містечка. Там ми сиділи на тротуарі вузенької турецької вулички, пили чай і розповідали цікавим перехожим, хто ми, звідки й куди їдемо. В Анкарі наші плани змінилися, й без зупинок цілу ніч ми їхали в Анталію. Там такі різкі перепади температури, що відчуваєш буквально, як входиш у холодний потік повітря. На бортовому комп’ютері градуси «стрибали» щохвилинно: +13, +4, +10. Але о сьомій ранку наші байки влетіли в Анталію, о восьмій ми оселилися у готелі першої лінії на березі Середземного моря. Власник виявився теж байкером, тому ми мали номер «люкс», дворазове харчування всього за 27 доларів з людини. Через три дня нам стало зрозуміло: ця Турція – то наш Крим. Навіщо так далеко вивозити наші українські гроші?»
В Анталії шляхи байкерів розійшлися. Одесит Сергій помандрував далі, Юра через Бол-гарію, Румунію повернувся в Україну. Крім побаченого, привіз задум наступної поїздки. Це буде крайня точка Півночі і Норвегія. На мотоциклі, зі штанами й кросівками в кофрі та купою вільного місця у душі, щоб наскладати там безліч нових вражень.
