Ви не уявляєте, який кайф я ловлю, коли поповнюю свою фотоколекцію дорожніх знаків з оригінальними географічними назвами. Нерідко вони набагато більше вражають, ніж визначні місця, до яких веде внутрішня жага пізнання. Не раз це захоплення збивало мене з пантелику і… зводило з цікавими людьми.

Дивлюся на знімки дорожніх знаків і читаю підписи до них: «Села Бухали і Ригали в Білорусі, Пеньок та Моча в Росії…» Відразу ніби потрапляю у якусь прострацію. У голові усі клепки «горять». Так що здорового глузду вам, дорогі читачі…

ПІД МІНСЬКОМ «ХОДИТЬ» ПАРИЖ, ПАЛЕСТИНА, КАВКАЗ І МОНГОЛІЯ
– Я на Марсі був! – недавно похвалився мені лучанин - водій-далекобійник Андрій Жидков. – На власні очі бачив там старенькі хати, у сільраду заходив, з марсіанами спілкувався...
Співрозмовник показав знімки з фотоальбому, щоб підтвердити свої слова.
– Село з такою назвою розташоване у Дзержинському районі Мінської області – приблизно за 50 кілометрів від столиці Білорусі, – пояснив Андрій Жидков. – Разом зі своїми мешканцями воно таке темне, як дьоготь, яким колись дядьки квацювали свої чоботи. Ох, і бідося там. Ми порівняно з ними живемо, як у раю. За кілометр від Марса – автострада на Москву, дорога – «ляля», а в цьому селі нікудишній ґрунтовий путівець.
Товариш Андрія навіть спокусився на марсіанські продукти – у місцевій крамничці він зробив деякі покупки. Ховаючи білоруські рублі у кишеню, чоловік випадково надірвав купюру. Зауваживши це, відвідувачі крамниці розгнівалися. Вони вважали, що волинянин поставився з неповагою до їхньої національної валюти. Продавець кинулася до телефону, щоб викликати міліцію. Заступництво Андрія допомогло розрядити ситуацію. 
– Білоруси бояться Бацька більше, ніж кубинці свого Фіделя Кастро, – жартував Андрій. – Газету «Місто вечірнє», бува, в Білорусі не читають? Бо ж мені ще в ті краї їздити та їздити...
Я пригадав, як зупинявся у цьому селі, аби перепочити і напитися води. Тоді господар крайньої садиби з гордістю показував фруктові дерева: «Бачите – на Марсі яблуні цвітуть!». І виніс мені з хати корзину рожевощоких яблук.
– Усім заїжджим людям кажу, що тут живуть справжні марсіяни, – розповідав білорус. – А одній журналістці на вухо шепнув, що у нас, мовляв, на ногах не ростуть пальці – стопи нагадують місячний серп. Вона ледве не втратила свідомість. Заспокоїлася лише після того, як я роззувся.
Цікаво, що по сусідству розташувалося село… Юпітер. У ньому я налічив сім невеличких хатинок. До речі, село Марс є і у Гомельській області. У середині XIX століття його заснував поміщик, який захоплювався астрономією.
Відразу за Марсом розкинулося село… Венера. Легендою стала історія про те, як його уродженка вступала у Московський державний університет. Дівчину тричі виганяли з приймальної комісії, поки не здогадалися подивитися у її паспорт.
Був тут ще маленький хутір Меркурій, проте там люди вже не живуть. У  Гродненській області можна натрапити на селище Желудок. Гервятська сільська рада Островецького району має свою… Палестину. У білоруському поозер’ї ховається село Париж, в якому жителі спорудили свою Ейфелеву вежу. У селі Бенін (таку ж назву має країна у Західній Африці) вам розкажуть історію про те, як сюди приїжджав темношкірий громадянин, сплутавши напрямок свого руху. Є тут також села Монголія, Кавказ, Байкал, Сахалін.
Жоден турист не пропустить можливість сфотографуватися на фоні дорожнього знака поблизу села Яя. Я дуже довго голову ламав над тим, як назвати його жителів: «яйцями» чи «яяйцями». Виявилося, що тут прийнято звертання «яйськіє».

ВІД СЕЛА БУДУНИ ДО СЕЛА МОЧА
На кордоні Росії та Білорусі Андрій Жидков не міг не зупинитися у селі Будуни. Хоча поблизу нікого п’яного чоловік так і не зустрів, вирішив для фото прикрасити пейзаж порожніми пляшками з-під пива та горілки, які знайшов неподалік придорожнього знака.
Цікаво, що в Росії можна потрапити з Берліна до Парижа, не залишаючи території Челябінської області. Є якийсь символ у тому, що в Рязанській області зустрічається село Чобіток, а в Ківерцівському районі Волинської області – Сапогів.
– Якось у Росії я втрапив у село М’ясоєдово, – сказав Андрій. – Ні дороги нема, ні стежки нормальної – повне бездоріжжя. Та й хіба то село? Три старенькі хати. Там не те що свині, курки ніде не видно. Не втримався, поцікавився у бабці, яка вийшла на ґанок, чого село так називається. «Мабуть, тому, що на м’ясо багаті?» – таке я висловив припущення. Старенька скрушно покрутила пальцем біля скроні і двері за собою зачинила...
Здійснюючи рейс у Москву, цей водій-далекобійник переїжджав річку Мочу.
– Побачивши дорожній знак з такою назвою, я зупинився, – зізнався Андрій. – Можна сказати, що остовпів від подиву. Перечитав слово кілька разів. Думав, що допущено граматичну помилку. Перехожі підтвердили: назва справжня. Неподалік є навіть село Моча. Дуже сильно там смерділо. Я затуляв носа, щоб не знудило.
Це село свого часу належало фельдмаршалу Михайлу Кутузову. Зовсім поруч – садиба графа Воронцова. Сюди привозить туристів автобус з Подольська. Тицяють вони пальцями на дорожній знак, не можуть второпати, чого назва така. У селі пояснили: раніше річка Моча згадувалася у шкільних підручниках з географії. Як тільки учні вчитувалися у цю назву, урок  миттєво зривався і вчитель нічого не міг вдіяти.
…Географічна назва може розвеселити, може захопити, може тхнути чим завгодно… навіть вбиральнею.