« І що б я була за мати, якби віддала своїх кровинок на виховання чужим людям»

DSCN2956Каже жителька села Литовеж Іваничівського району Наталія Музика, яка народила і, долаючи життєві труднощі, ставить на ноги семеро дітей.
Наталія закінчувала 11-й клас сільської школи, коли її батьки розлучилися. Невдовзі обоє створили нові сім’ї, і діти від першого шлюбу стали для них зайвими. Батько перейшов жити до нової дружини, мати – до нового чоловіка, лишивши Наталії та її меншій на три роки сестрі право самотужки подбати про свою майбутню долю. І якщо б не бабуся по матері, яка мешкала у сусідньому селі Мовників і, як могла, підтримувала онучок, сестрам жилося б значно скрутніше. Тоді Наталія пообіцяла собі: якщо в неї будуть діти, вона їх ніколи не покине.
Перше кохання прийшло до дівчини після того, як закінчила школу і пішла працювати дояркою в колгосп, адже треба було не лише виживати самій, а й підтримувати сестру, яка навчалася в 9-му класі. Коханий виявився не тим хлопцем, про якого мріяла дівчина, тому вона навіть не сказала йому, що в них буде дитина. Коли народився син, назвала його Костею Нині юнакові вже 22, і зі своїм батьком він познайомився лише кілька років тому з допомогою Інтернету.
Через якийсь час жінка покохала вдруге. Її обранцем, з яким прожила 10 років і якому народила п’ятеро дітей, був місцевий Василь Потапов. П’ять років тому, якраз у свій день народження, чоловік пішов на Буг купатися і додому вже не повернувся. Його життя забрала вода…
-Для нас із дітьми настали важкі часи. Анжелі ішов тоді 13-й рік, а Владикові минав третій. Із Василем ми жили в цивільному шлюбі, і я вважалася матір’ю-одиначкою. Тож у наш дім зачастили гості з сільради, зі школи та з району, які переконували мене здати дітей в інтернат. Мовляв, сама я з ними не впораюся, тому так буде краще і для мене, і для них. Та я відповідала, що це питання навіть не обговорюється, що ніколи не дозволю, щоб моїх дітей виховували чужі люди. Яка б я після того була мати? Тим більше, що й сама була сиротою при живих батьках. Словом, з усіма пересварилася, після чого зі мною деякий час не розмовляло півсела, – згадує Наталія Володимирівна. – А через рік я зустріла Олександра, який молодший за мене на сім років, але, незважаючи на це, став чудовим батьком для моїх дітей. Він полюбив їх, як рідних, і вони всі обожнюють його. І коли треба про щось порадитися, більше звертаються до нього, ніж до мене. Дізнавшись про те, що ми хочемо розписатися, Сашина рідня категорично була проти, але він на це не зважав. Разом ми вже чотири роки. Чоловік мені у всьому допомагає і підтримує. Тому я і йому народила сина і назвала його на честь батька Сашком. Взимку і восени ми з чоловіком працювали операторами у шкільній котельні. Коли ж опалювальний сезон закінчився, Саша поїхав на заробітки в Польщу, а я влаштувалася листоношею на пошту. Найстарша наша донька 17-річна Анжела закінчує другий курс Володимир–Волинського агротехнічного коледжу, де вчиться на юриста на комерційній основі. З усіх дітей вона в мене найбільш пробивна. Ще зі школи постійна й активна учасниця всіх конкурсів та олімпіад, має дуже багато різноманітних грамот і подяк. Кругом і завжди вона має бути перша. Навчаючись у коледжі, займається в аматорському театрі при РБК «Відродження». Нещодавно разом зі своїм керівником – режисером театру Оленою Шарко та іншими волинянами – побувала на сході, хоч я дуже боялася її туди відпускати. Та пані Олена пообіцяла, що нічого страшного з моєю донькою не станеться, і я їй повірила. 16-річний Василько навчається на маляра-штукатура у ВПУ в Будятичах, а 14-річна Настя, 13-річна Катя та 8-річний Владик – ще школярі. Найменший Сашко ходить у дитсадок, хоча з цим теж були проблеми. Коли я пішла на роботу, йому виповнилося трішки більше двох років. Тому дитину спочатку відмовлялися брати в групу, хоч на чергу я записалася відразу ж після народження сина. А згодом, дізнавшись, що в садок взяли навіть менших дітей, влаштувала скандал. Тоді відразу й місце знайшлося.
Костю ж чотири рази забирали в армію, ми витратили купу грошей, а його щоразу повертали з Луцька додому, хоч він і не проти був служити. Через це приватник, у якого Костя працював, не захотів його знову брати на роботу. Тож тепер син збирається їхати до чоловіка в Польщу.
Анжела загітувала Настю після 9-ти класів іти вчитися в агроколедж на землевпорядника. Тому цього разу буду звертатися в сільраду й просити цільове направлення, щоб хоч її прийняли на державну форму навчання.
Чи отримую я якусь допомогу від держави? Останні півроку отримувала на всіх дітей 10 тисяч гривень. Тепер мені відмовили, бо вважають нас забезпеченою сім’єю. Мовляв, маємо чимале господарство та ще й працюємо. Господарство у нас дійсно велике: кінь, бики, корова, свині, кози, вівці, кролі, багато різної птиці та біля трьох гектарів землі. Але й витрати теж чималі. Кожну дитину треба взути, одягнути і нагодувати. А це все – гроші. Якщо раніше за навчання Анжели ми платили за рік 7200, потім – 7700, то тепер нібито має бути 10 тисяч. До того дочка жила на приватній квартирі.
Ніяких пільг, як багатодітна сім’я, ми не отримуємо. Коли разом із чоловіком працювали в котельні, мали разом дві мінімальні зарплати. Звання «Мати героїня» у мене і досі немає, хоча й неодноразово зверталася з цього приводу до сільського керівництва. Але там ніяк не знайдуть часу подати на мене у район документи. А їх затребували стільки, що й за місяць не збереш. Це ж купа різних паперів: свідоцтва, подяки, довідки з поліції на кожну дитину, що вона не притягувалася до кримінальної відповідальності та інше. Треба не раз їхати в Іваничі, а в мене немає на це часу. Хіба не можна було б працівникам сільради зробити відповідні запити і отримати всі ці документи, але кому ми потрібні? Звернулася з цим питанням до нашого голови Миколи Іванчука, а він мені й каже: «Як до нас у село приїде голова району, ти прийди, мене похвали, тоді й вирішимо це питання».
2 до ЛитовежаДо речі, допомога від держави теж надходила нерегулярно. Півроку поплатили, а наступні півроку, хоч бери й клади зуби на полицю. А з іншого боку, я не з тих жінок, аби щоразу ходити до когось і кланятися. Своїх дітей звикла доводити до пуття сама, без чужої допомоги. Вони в мене змалку привчені до праці, бо чудово розуміють, що мама не залізна і треба допомагати. Тепер от працюю на пошті. Отримую 1300 гривень…
-Плюс те, що маєш від продажу ковбаси, – сміючись, підказує колега Наталії.
-Щоб виконати план, ми щомісяця маємо продати на 3 тисячі різного товару, – пояснює моя співрозмовниця. – 150 грн. (5%) від цієї суми мали би бути наші, але з них треба ще заплатити 40 гривень податку. На пошті у нас є три дільниці. Радіус мого обслуговування – більше 3км, а коли виплачують пенсію, треба полями намотати ще 2 на хутори. Звичайно, нам видають велосипеди, але якщо через поломку користуємося власним транспортом, то від нас вимагають заяви, що в цьому випадку відповідальність за своє життя та здоров’я беремо на себе. Отак і живемо, – посміхається жінка.
-Наталія Володимирівна дуже хороша мама, тому й діти у неї чудові, Вона щира, відкрита і не фальшива, завжди каже в очі те, що думає. Кожен, хто образить її дітей, завжди отримає по заслузі. Запорука того, що у цій сім’ї все гаразд, – удалий шлюб. Це ще треба заслужити, щоб чоловік одружився з жінкою із шістьма дітьми, – зауважує директор школи із 17-річним педагогічним стажем Тетяна Іваницька.
За словами директора, саме вона відкрила акторський талант Анжели, доручивши їй у восьмому класі роль Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім».
Валентина Савчук с. Литовеж, Іваничівський район

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>