Хтось втрачає дітей на війні, а Інна Путятіна знайшла сина

10626281_10206437267637596_3249755293972105712_oВолонтерка, активістка, багатодітна мама і вже бабуся, педагог за покликом душі, чудова господиня і рукодільниця. Вона звикла жити по совісті, але не навчилася одного – бути байдужою…
При першому погляді на цю молоду вродливу й усміхнену жінку навіть на думку не спаде, що вона – мама чотирьох донечок, бабуся для маленького Матвійка, а її життя сповнене безсонних ночей і нескінченних клопотів, бурхливої діяльності, сліз горя і радості. Завдяки волонтерській діяльності пані Інна ще раз стала мамою – уже дорослого сина…

Жити по совісті

13227486_821924064608139_2546230403046784954_oІнна Валеріївна родом з Володимира. Згадуючи про своє дитинство, каже, що їй та молодшій сестричці Ірині батьки змалечку прищеплювали духовні цінності, виховуючи в релігійному дусі. Навчаючись у школі ще в радянські часи, дівчинка завжди носила на собі хрестик і маленьку іконку у книжці. Одного разу це побачила вчителька, маму Інни викликали «на килим» до директора, але це не могло змінити твердих переконань дитини. Водночас за силу характеру, невичерпну енергію, неабиякі організаторські здібності Іннусю називали Зоєю Космодем’янською. Була вона незмінною головою ради загону, її портрет постійно прикрашав Дошку пошани рідної четвертої десятирічки. Крім навчання, у школярки було море різноманітних захоплень, які вона успішно встигала втілювати у життя. Навчилася смачно готувати, шити, вишивати, в’язати, доглядати за великим домашнім господарством.
У дружній родині Каргіних стало доброю традицією проводити сімейні вечори, на які запрошували друзів. Гості із задоволенням дивилися вистави домашнього театру, організованого сестричками. Для свого дітища дівчатка самі виготовляли ляльки, які, оживаючи в їхніх руках, співали, танцювали та хизувалися гарним вбранням. Маленькі режисерки та костюмерки були і сценаристками, бо самі писали сценарії для прем’єр. А коли Інну питали, ким вона хоче стати, чули несподіване: «Мамою!»
У своїх дитячих фантазіях Інна уявляла, як виховуватиме власних діток, яких у неї неодмінно буде багато, і мріяла стати педагогом. Отже, після школи навчалася у Володимир-Волинському педколеджі, а по закінченні пішла працювати вихователькою у дитячий садок «Вишиванка», де трудиться вже 16 років.
-Це моє! Я жодного разу не пошкодувала, що обрала цю професію, – з упевненістю каже жінка.

Жіноче щастя

14444885_1097669196935217_7917941902215677898_oУ 20-річному віці Інна вийшла заміж і пізнала радість материнства. Народилася донечка Валентина, якій нині 22 роки і яка вже виховує власну дитину – синочка Матвійка. Але шлюб Інни був нетривалим: жінка скоро овдовіла. Проте горе не може бути вічним, життя триває, і, як буває, чорна смуга змінилася на білу.
-До мене прийшов друг дитинства, сусід, чудова людина Віталій Путятін, освідчився, і ми одружилися. Він став батьком для Валентини і трьох наших спільних донечок, – ділиться пані Інна.
Дівчата схожі на своїх батьків, стали їхніми однодумцями і активними помічницями. Старшій Марійці вже п’ятнадцять. Це активна, талановита, хазяйновита дівчина, що не цурається ніякої роботи. А її любов до тварин визначила вибір життєвого шляху. Цього року Марія стала студенткою Золочівського ветеринарного коледжу при Львівському національному аграрному університеті. Десятирічна Катруся – гімназистка, навчається у 5 класі. За вдачею – леді, добра, мрійлива, товариська. Легко сходиться з людьми, всіх сприймає як друзів, і їй відповідають взаємністю. Коли у класі провели опитування, всі діти написали, що хочуть дружити з Катею. Вона не лише добре вчиться, а й багато читає, співає, малює, шиє. По-справжньому творча особистість. А найменшій Ярославі 6 років. «Це дитина-моторчик, який постійно у русі», – каже мама. Яся перейняла усі захоплення старшої сестрички. А ще обожнює ліпити. Хто знає, може, колись стане відомим скульптором?
Про любов пані Інни до дітей говорити зайве, саме тому виховує їх так, щоб вони були самостійними і самодостатніми у житті. Кожна із донечок змалечку знає, що не варто чекати манни небесної, а на всі життєві блага треба заробляти власною працею. Дівчатка ростуть господинями в домі, допомагають доглядати за немаленьким господарством, що постійно тримає родина, виготовляють і продають власні витвори (сувеніри, біжутерію, вишивки), з мамою колядують на Різдвяні свята, а влітку на виручені кошти всі разом їздять відпочивати до моря. Це вже стало щорічною традицією.

«Мамо, ти спати лягаєш?»

Бути хорошою матусею і господинею в хаті – це справжнє мистецтво, яке пані Інна опанувала на відмінно. Але в житті іноді виникають об’єктивні обставини, що вносять свої корективи. У героїні нашої розповіді теж не все складалося гладко.
-У 2004 році, коли я була в декретній відпустці по догляду за маленькою Машею, чоловік їздив на заробітки. Допомога, яку я отримувала, була мізерною. Жилося скрутно, тож пішла шукати підробітку. Раптом у кіоску, що працював від монастиря при соборі Різдва Христового, побачила оголошення, що потрібен продавець ікон. Так я потрапила у монастир, думала, на кілька місяців, а залишилася на 13 років. Познайомилася з матушкою Марією Ігнатенко, яка, перейнявшись моїми проблемами, дала мені роботу, а згодом стала рідною людиною. Ікони я продавала лише місяць і водночас так прикипіла до обителі, що стала працювати на волонтерських засадах, відмовившись від зарплати. Разом ми піднімали монастир. Стара будівля потребувала ремонту, робочих рук і коштів. Тож збирала гроші, готувала їсти, фарбувала стіни, пекла проскурки, торгувала іконами, співала на службі. Як тільки зайнялася цією роботою – в особистому житті відбулися хороші зміни: чоловік влаштувався на постійну роботу. Саме в цьому монастирі ми хрестили двох менших донечок. А потім матушка переїхала, зараз проживає в іншому місті, але ми продовжуємо підтримувати дружні стосунки.
Так за покликом душі, не задумуючись, Інна Валеріївна стала волонтеркою. А у 2015 році, знову ж з об’єктивних причин, її діяльність змінила напрямок.
-У День міста я випадково підійшла до намету, де збирали речі на допомогу воїнам АТО. Тоді ж познайомилася з відомим нашим волонтером Костянтином Зінкевичем та його соратниками. Стояти осторонь не могла, бо теж мала внести свою частку у підтримку героїв, що боронять нас на сході. Тож одразу побігла додому, розплакалася і стала збирати постільну білизну, миючі засоби, інші речі, поклала у пакунок дві шоколадки з надією, що вони дістануться наймолодшим хлопцям, і все це занесла волонтерам, – зі сльозами на очах пригадує жінка.
Але це був тільки початок. Костянтин Миколайович з командою організовував благодійні ярмарки, активною учасницею яких була і пані Інна. Та не сама – діти пішли за нею. Маша продавала рушники від місцевого виробника і тільки на першому ярмарку заробила на благодійність півтори тисячі. Катя торгувала цукерками та біжутерією, яку сама виготовляє із глини. Завжди поруч була й маленька Ярослава.
Підприємець Роман Мартинюк регулярно возив гуманітарну допомогу на фронт. До кожної такої поїздки жінка ночами готувала ящики з теплими речами і продуктами. У кожну з таких посилок Інна Валеріївна вкладала листи бійцям зі щирими побажаннями миру і якнайшвидшого повернення додому цілими та неушкодженими, благословляла хлопців на довге і щасливе життя. У деяких вказувала свій номер телефону, ніколи не знаючи, кому дістанеться її послання.
-«Мамо, ти спати лягаєш?» – питали діти. А який там сон, коли потрібно було все встигнути, – ділиться жінка.

«Я хочу бути Вашим сином»

Якось серед ночі пролунав телефонний дзвінок. Це відгукнувся солдат, якому до рук потрапив лист пані Інни, що вразив хлопця щирістю, домашнім теплом і пройняв до самого серця. Незнайомець представився Толіком, розповів, що він – сирота, родом з Нововолинська. І раптом сказав: «Мамо, я хочу бути Вашим сином». Жінку переповнювали емоції, з очей лилися сльози. Такої винагороди за свою турботу вона аж ніяк не чекала.
Відтоді заочно знайомі мама і син регулярно передзвонювалися, спілкувалися. На Різдво Толік надіслав своє фото. А потім – довге затишшя. Хлопець не телефонував. Йому теж неможливо було додзвонитися. Знову сльози, безсонні ночі. І пані Інна почала діяти. У пошуках сина вона підняла на ноги своїх численних знайомих, що мали зв’язок з фронтом.
-Раптом мені зателефонували нововолинські волонтери і повідомили, що Толіка з пораненнями, отриманими в іловайському котлі, привезуть у Нововолинськ, та запитали, чи не заберу я його додому. І ось на нововолинській автостанції я шукаю сина, але ніяк не можу знайти. Звертаюся до якогось старшого чоловіка, чи, бува, не бачив він військового. Той обертається, і я впізнаю у ньому Толіка! Це був шок. Шукала молодого 20-річного хлопця, а побачила старенького дідуся, сивого, згорбленого, з паличкою, у пропаленій футболці і тапочках на ногах. Залишилося лише молоде обличчя…
В Анатолія, який пережив іловайське пекло, було зламано чотири пальці та сильна психологічна травма. Одразу ж під’їхали волонтери і забрали його в госпіталь. Коли підлікували, він ненадовго приїздив у Володимир і знову повернувся на фронт.
Пані Інна каже, що хлопець дуже скромний. Коли запитала, що йому зібрати в дорогу, відповів: «Купіть мені шоколадку, і більше нічого не треба».
Уже після цього Толік отримав поранення у ногу з переломом кістки.
-І, скоріш за все, воно було не єдиним, – припускає мама, – адже зазвичай бійці приховують такі факти від рідних та друзів, щоб не хвилювати. (Фото Анатолія заборонене для розміщення у ЗМІ, адже він – розвідник.)
* * *
Два останні роки були особливо насиченими у житті Інни Валеріївни. Збирала допомогу, в тому числі ліки, у Донецьк нашим прикордонникам. Під керівництвом священика собору Різдва Христового капелана Ігоря Бігуна разом з дочками та іншими активістами протягом року плела захисні сітки для фронту. Відвідувала наших поранених хлопців у Луцькому госпіталі, частувала їх домашніми пиріжками і черешнями з власного садочка. Всього й не перелічити. Адресну допомогу надала двадцяти бійцям. Багато з них за цей період одружилися, а троє вже стали батьками первістків.
Міла Сергєєва, м. Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>