Душа мого батька залишилася в лісі

татоЧасто приходжу на могилу свого тата, шепчу молитву за упокій і ловлю себе на думці, що не відчуваю батька тут, у царстві вічного спочинку. Тут я просто віддаю данину пам’яті, а тому гнітить мене відчуття того, що душу тата слід шукати десь в іншому місці… Та варто було почути незабутню пісню про жовте листя, що кружляє над містом, і перед внутрішнім зором постав день шести-семирічної давності, коли тато ще був живий.
Погожого осіннього дня, коли прозоре повітря напоєне легкою прохолодою, а над землею по-осінньому цвіте небо, ми з татом йдемо в ліс по опеньки. Підходимо до рову з водою. Десь тут має бути кладка. Тато часто ходить до лісу, а тому ігнорує мої аргументи про те, що кладка в іншому місці. Кладку дійсно знаходимо в дещо іншому місці, і татусеві прикро, що він помилився…
Ліс тішить зір різнокольоровими барвами: жовте листя беріз та грабів, червоне – на осинах і зелене – на дубах. А над ними – блакитне небо. І від споглядання цієї краси починаєш чекати на зустріч із казкою.
У лісі тиша. З дерев дивовижними віражами облітає листя, нагадуючи ритуально-прощальний танок. Стоїмо мовчки, слухаємо цю тишу, а тому навіть тріск гілки під ногою здається недоречним. Відчуття таке, що ми у храмі – у храмі природи.
Раптом, ще не усвідомлено, змінюється настрій. Виходимо на просіку. Перед нами лісова дорога, посеред якої яма, повна чорної води. Плавають у воді листочки, різні за формою та кольорами, і здається, що незрима сила посеред лісу залишила магічну карту смутку.
Тато стомився, адже йому вже за вісімдесят, та й находився по лісу. Він сідає на зрубане дерево, знімає чоботи, морщачись від болю, розтирає хворі ноги. Тато пережив усіх своїх рідних, а мав дев’ять братів і сестер. Нелегко йому було, та ніколи не скаржився ні на фізичний біль, ні на душевний. Сивий, як голуб, розчулений красою лісу, він радіє цій щасливій миті, як і тому, що донечка всім серцем поділяє його відчуття. Ліс для тата – це цілий світ. Він народився в землянці під самим лісом після того, як його батьки повернулися з Росії, куди вислали їх вислали. Товаришами дитинства були лісові мешканці. Всі рослинні дари лісу – гриби, горіхи, щавель, суниці – допомогли вижити родині. Цілющі рослини можна було продати, аби купити одяг, взуття та приладдя до школи.
І ось сидить мій тато посеред лісу, смиренно разом з лісом слухає прощальну літургію осені і, напевно, свого життя. Він навіть не підозрює, яка туга в цю хвилину огортає  мою душу, і я відходжу на декілька кроків, щоб приховати сльози.
Тепер я розумію, чому не відчуваю присутності батька на цвинтарі. Ось де його душа, ось де я зустрічаю зримий образ татуся. У лісі! Ліс був храмом його душі, і я вірю, що і там, в іншому світі, мій тато сумує не за ріднею, а саме за лісом, який він знав, розумів і любив без міри.
Лариса Прушинська, слухач факультету журналістики Університету ІІІ віку

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>