Діагноз: народжувати!

Світлана Федонюк фото новеСусідки Марина та Катерина подались у Польщу разом, працювати в теплицях. Перша заробляла на навчання в інституті, друга – на весілля сина. Чи то від поганого харчування, чи то від хімії, якою обробляли овочі, обидві жінки за кілька тижнів відчули якийсь неспокій у животі. А далі вже й душа з головою занепокоїлись. «Невже гастрит?» – подумала студентка-заочниця Марина. «Невже онкологія?» – вжахнулась за рік п’ятдесятилітня Катерина. Обидві засіли в Інтернеті, в довіднику хвороб.
Начитавшись страшних діагнозів, домовилися по черзі їхати додому. Хоч українці нині й нарікають на недолугу медицину, та своє є своє, вдома й стіни допомагають. Якщо добряче підмастити заробленими на чужині грошенятами, то не гірше лікуватимуть, ніж за кордоном. І Марина, і Катерина планувала найперше звернутись до гінеколога, бо живіт – то насамперед жіноче єство, а вже потім шлунок чи кишківник.
Оглянувши Катерину, молода лікарка заспокоїла: на перший погляд усе чисто. Результати аналізів на онкологію повідомлять протягом місяця, бо роблять їх у Луцьку. Якщо є проблема, то зателефонують на мобільний, якщо здорова, то навіть не турбуватимуть.
Через два тижні, коли відгуляли весілля старшого сина, Катерина піднесла до вуха мобільний з незнайомим номером на дисплеї. «Негайно з’явіться у жіночу консультацію! У вас онко!» – майже кричала лікарка у слухавку. Катерину мов шматком криги хто по голові ляснув, серце здавив холод, горло рвала істерика. Та мусила триматись, не згірчити медовий місяць первістку.
Хоч надворі стояла вогка пізня зима, Катерина щодня ходила володимир-волинським середмістям, прикриваючись господарськими справами. Мовчки. Не хотіла, щоб вдома бачили її сум. По півдня сиділа у скверику неподалік собору, збудованого ще князем Мстиславом, дідом короля Данила Галицького. Зоставалась наодинці зі своїм болем, що безжально молов її мозок на фарш з думок: «Треба якнайшвидше переписати хату на синів, якось підготувати чоловіка Івана… Що від мене залишиться у цьому світі, у цьому місті, де час, здається, зупинився? Князі зводили величні храми для нащадків, на віки. Їх за це і досі пам’ятають, вклоняються їхньому праху. Скільки проживе тут, у Володимирі, згадка про мене?» Проста жінка, колись продавець у гастрономі, сама дивувалась таким думкам. «Невже людина тільки перед лицем смерті замислюється про свій слід на землі?» – знову запитувала себе. Себе і Бога. Хотілось плакати, та не було чим. Сльози, щойно в ній народившись, кам’яніли від жаху перед невідомістю.
Катерина підвелася з паркової лавки, побрела до кулінарної крамнички. Колись, ще у її шкільному дитинстві, тут торгували лише котлетами у тісті, пиріжками й чебуреками. Катерина років з тридцять поспіль заходить сюди, адже смак дитинства ніколи не приїдається. Тепер кулінарія належить не державі, називається «Кондитерська». Приватні власники зробили тут модну кав’ярню з італійськими тістечками, теж власної випічки. Це вже смак дитинства для сьогоднішніх малих володимир-волинців. За цією смакотою вони завжди сумуватимуть, куди б їх не віднесла доля.
fotosessiya_na_ulice_zimoy_pozy_11_0Катерина цідила губами паруючу каву. Тістечко на тарілці усміхалось до неї намальованими джемом губками. Біля прозорої вітрини, мов гриби на галявині, купчилась малеча у різнобарвних шапочках. Там, усередині холодильної камери, кулінари виклали гірками їхнє солодке дитяче щастя, по десять гривень за штуку: безе, бісквіти, трубочки з кремом, птіфури, буше, берлінери, брауні… Споглядаючи за людьми, Катерина все для себе вирішила.
За тиждень вона знову подалась у Польщу, тепер – заробляти на власний похорон. Перетнувши кордон, попросила водія автобуса зупинитись «до вітру», а сама зайшла у придорожній лісок і завила битою сукою. Нарешті могла наодинці виридати горе. Без знайомих та свідків, якими у маленькому містечку є всі, здатні бачити й розмовляти, бо усі всіх знають, чи не щодня зустрічаються на трьох центральних вулицях, що пронизують Володимир-Волинський, мов життєдайні артерії. Ковельська, Луцька, Устилузька. Географія її життя, довжиною у півстоліття!
Катерина майже не виїжджала з рідного міста, бо мала тут усе необхідне: родину, роботу, друзів, город на березі річки Луги. Заробітки у Польщі – то був навіть не вимушений крок, швидше забаганка. Хотілось справити первістку розкішне весілля, як у телесеріалах, що останнім часом заполонили її дозвілля.
Плакала Катерина й під час поливання тепличних огірків. Від води та хімії їх пуп’янки бубнявіли до розміру дитячого пісюнчика, за кілька днів виростали у корнішон, далі – у качалку для тіста. А Катерині здавалося, що разом з огірками у її середині, в її жіночому єстві росте пухлина, пожираючи життєві соки.
-Треба діяти, а не ховати себе живцем. Чому б вам, тітко Катерино, не обстежитись у пристойній клініці? – переконувала Марина.
Катерина мусила дослухатись, бо дуже вже хотіла жити, побачити перше внуча, оженити молодшого сина.
Львівські лікарі діагноз волинських колег не підтвердили. Напевно, сталась якась помилка, плутанина в аналізах. Натомість Катерину вдруге тріснули по голові кригою: вона на третьому місяці вагітності! Жінка залилася сльозами, одночасно усміхаючись сама собі. «Щаслива!» – подумала медсестра реєстратури. «Як сказати про вагітність дорослим синам?» – бідкалась майже бабуся і втретє мама Катерина.
Зі Львова поверталася через Луцьк, місто, де навчалась у торгівельному училищі. Вирішила купити невістці гостинця, її улюблений торт, візитівку тутешніх кондитерів – «Жіночі примхи».
Катерина брела бруківкою проспекту Волі, вилизаною імпортною комунальною технікою. «Напевно, з шампунем мили. Мер – молодчина, по-європейськи господарює… Десь тут колись був фірмовий магазин кондитерської фабрики», – зайцями скакали думки, випрошуючи у хазяйки каву, цукерку та зручне крісло. Але дорогою зустрічались лише ювелірні крамниці й салони хутра.
Біля обласного театру втомлена Катерина присіла на край фонтану, що колись щедро зрошував квіти навколо бронзової Лесі Українки. Тепер у сухій чаші облаштували дитячий майданчик. Руда малявка спускалась хоботом залізного слона. Від щасливого сміху дитина аж дзвеніла. Простягнувши руки, юна мама намагалась упіймати свою кровинку внизу. «Хто ж буде у нас з Іваном? От би й собі донечку, помічницю на старість», – мрією відігрівалось Катеринине серце.
Перед тим, як постати на очі чоловікові й дітям, жінка вирішила поглянути у вічі молодій лікарці, «авторці» помилкового діагнозу. Десь глибоко у підсвідомості Катерина хотіла грубо, по-бабськи, вчепитись їй у коси. В реєстратурі це відчули. Не вперше, напевно…
-Пані гінеколог зараз на нараді. Завтра? На виїзді. Післязавтра? На курсах підвищення кваліфікації, – якось боязко пробелькотіла медсестричка, одночасно допитувалась: з якого приводу потрібна саме ця лікарка?
Катерина змовчала, натомість прийшла через два дні, просто під кабінет гінеколога. Якогось дива під дверима сиділа… Марина. З валізою.
-Тітко, я вагітна! Тест робила двічі, щойно з Польщі, – Марину аж трусило від такої новини.
-То навіщо тобі лікарка, якщо й так знаєш свій «діагноз»? Вагітність – не хвороба, навіть для незаміжніх дівчат, – Катерина по-материнськи обійняла молоду подругу.
Про свій «діагноз» вирішила поки не розповідати.
Замислена Катерина і заплакана Марина вмостились на лавці у скверику. Крізь гілля сяяли золотом бані тисячолітнього собору, доріжками мурашились заклопотані володимир-волинці. Усі несли з базару якісь торби, відра, кошики, саджанці. Наближався Великдень.
Катерина з Мариною пили каву, тишком винісши з кондитерської порцелянові горнятка. Столиком слугувала валіза. На розстеленій серветці до них джемом всміхались два сонечка-тістечка. Десь у маківці дерев кувала зозуля.
-Якщо народиться хлопчик, то назву його Володимир, на честь нашого міста. Воно мене ніколи не зраджувало, на відміну від кавалерів, – вагітна Марина відкусила промінчик сонечка і нарешті посміхнулась вагітній Катерині.
Світлана Федонюк

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>