У цьому жарті Петра Кузюка із с.Підгайці є доля правди, адже у нашій державі стати фермерами наважуються тільки сильні і витривалі люди…«Декілька років тому у Володимирі якось зайшов в одну із державних установ у справах, - пригадує Петро Миколайович. – У кабінеті сиділи дві дівчини і зосереджено фарбували нігті, не звертаючи на мене жодної уваги.

Нарешті одна із красунь, відірвавшись від захопливого заняття, поцікавилася, хто я такий і що мені треба. Відповів, що займаюся фермерством. «О, як в Америці!» - емоційно вигукнула кралечка. «Так, - кажу, – от скоро почорнію і буду, як негр на плантації…»

З девізом мушкетерів
Подружжя Руслана та Петро Кузюки почали займатися фермерством  ще на зорі української Незалежності, у 1992 році. До того Руслана Петрівна, за спеціальністю агроном, працювала у колгоспі, а Петро Миколайович там же трудився столяром (за фахом чоловік столяр-червонодеревник). Коли розвалився колгосп, у молодій родині вже виховувалося трійко маленьких діток і батькам треба було серйозно думати про майбутнє. Попервах Руслана гляділа дітей,  а її чоловік був змушений підробляти у Росії, аби забезпечувати сім’ю.
Але ж не можна весь час задовольнятися випадковими заробітками. Хотілося мати щось своє, власне та впевненість у завтрашньому дні. Отже, на сімейній раді подружжя вирішило створити фермерське господарство і поступово почали будувати своє нове життя.
 З того часу минуло майже двадцять років. Діти стали дорослими і визначили власні шляхи у житті та майбутні професії. Кожен, хто із цим стикався, знає, що студент у сім’ї – неабияке навантаження для сімейного бюджету. А в родині Кузюків їх одразу двоє. Хоча й важко матеріально, але мама з татом радіють, що діти здобувають освіту, згодом працюватимуть і стануть самодостатніми людьми.
23-річний Роман вже отримав вищу освіту у Луцькому національному технічному університеті на машинобудівному факультеті, а на два роки молодша за нього Марина опановує фах еколога у цьому ж навчальному закладі. Наймолодша Альона мріє стати закрійником, тож обрала для себе  Луцьке ПТУ №13. Дівчина встигає вчитися та одночасно підробляти.
Молодше покоління Кузюків, змалечку звикле до селянської праці, на вихідні поспішає додому, щоб допомогти батькам, адже діти чудово знають, наскільки їм важко. І раніше, і зараз ця родина не відступає від традиції жити за девізом мушкетерів: «Один за всіх – і всі за одного». А півтора місяці тому дружна сім’я поповнилася новими родичами –  Роман став на рушничок щастя, взявши за дружину дівчину із с.Селець Ірину. Молоде подружжя проживає в обласному центрі.
 
Спокій тільки сниться…
Сьогодні  у господарстві Кузюків налічується чотири корови, свині, півтора десятки овечок, двоє коней, птиця (в т. ч. – екзотичні індокачки), дванадцять бджолиних сімей, двоє котів. Живність надійно охороняють пара вівчарок та лайка. А кожну тварину треба вчасно нагодувати та доглядати. Неважко уявити, яке шалене навантаження звалили на себе ці люди! Пришвидшує готувати їжу худобі кормозапарник, що працює на дровах, а все решта – ручна робота та дідівські методи.
 Та й це ще далеко не все. У спадок від колгоспу фермерам дісталися шість гектарів земельних паїв та п’ять гектарів сінокосу. Все це вони обробляють власноруч, не маючи у господарстві ані комбайна, ані трактора. Вирощують зернові культури, картоплю, соковиті трави та кукурудзу – на силос, а цукровий буряк і городину – для власних потреб. Регулярна робота на сінокосі забезпечує корм коровам, вівцям і коням у холодну пору року.
 Із техніки для роботи на землі сім’я має небагато: кінну косарку, кінну копачку для картоплі, два плуги, грабарку для сіна та кінну фрезу для розпушування землі. Всі ці пристрої подарували їм родичі із Польщі. Крім гужового транспорту (коней з возом), Кузюки користуються власним раритетним «Москвичем». «Іномарка!» - жартує Петро Миколайович.
-Господарство – це велика відповідальність, бо все треба робити вчасно і якісно. А великий обсяг робіт не дає можливості розслаблятися. От і виходить, що гаруємо з раннього ранку до пізнього вечора, потім кілька годин на сон – і все спочатку, - розповідає Петро Миколайович. – Влітку та у вихідні дуже допомагають діти.

 Польський досвід і біла заздрість
Аби грамотно вести господарство, треба багато чого знати, вміти та не відставати від нових напрацювань науки.
-У домашній бібліотеці чимало посібників із ветмедицини, агрономії та купа книжок із бджільництва. Без спеціальної літератури у нашій справі ніяк не обійтися. Крім цього, необхідно постійно вивчати ринок, бо збанкрутуєш, - каже господар. – Дуже люблю читати наукову літературу, періодику, де висвітлюється досвід передових господарств, але нечасто дозволяю собі придбати нову книжку через непомірні ціни.
Шість років тому наші герої мали можливість вивчити чужий досвід не з друкованих видань, а побачити на власні очі господарство одного з польських фермерів, коли гостювали у родичів в цій країні. Попросила поділитися  враженнями.
-Ми побували на сільськогосподарському підприємстві, яке займається молочним тваринництвом. Дізнався, що польські фермери надають перевагу якомусь одному напрямку виробництва, доводячи його до досконалості, - ділиться спогадами пан Петро.
  На фермі тоді утримувалося 200 корів гольштинської породи, молочної і надзвичайно продуктивної. Такі корови – мрія багатьох українських фермерів. За одну дійку вони дають 22-25 літрів молока, а доять їх двічі на добу. На жаль, в Україні ця порода – рідкість. Знаю, що у нашому районі її розведенням займається сільгосппідприємство «Прогрес».
Корова гольштинської породи коштує приблизно 15 тисяч доларів. Але якби і була можливість придбати теля, розвести поголів’я у домашніх умовах не вдасться  через проблеми із заплідненням.
 На польській фермі використовують безприв’язний метод утримування корів. Взимку худоба знаходиться у спеціальному загоні. В корівнику все механізовано, починаючи від годівлі  і закінчуючи транспортуванням молока по трубах у колектори.
 -Чи реально створити аналогічну ферму у вашому господарстві?
- Та що ви! Тільки один корівник із устаткуванням обійдеться приблизно у 50 тисяч доларів. А закупити корів?! Такі гроші нам і не снилися.
 -А якщо взяти кредит у банку?
 -Це вкрай невигідно. Держава не дає пільгових кредитів сільгоспвиробникам, а з комерційними банками краще не зв’язуватися.  Цікавився, бо хотів придбати трактор у кредит. Мені запропонували гроші під 14 відсотків річних. Якщо піти на такі умови, то довелося б працювати лише на проценти. Наше господарство неперспективне, бо дуже трудомістке та малоприбуткове. Це через відсутність державних дотацій. Але мусимо триматися і надіятись тільки на себе, бо треба вчити дітей і якось виживати.
 Якби, скажімо, давали кредити під 4% річних, як у Польщі, взяв би, не задумуючись.
 
Проблеми
Розмовляючи із подружжям Кузюків про сільгоспвиробництво, пригадала  слова Федора Лясніка, засновника та керівника СГ ТзОВ «Луга», що знаходиться у Сельці. В одному з інтерв’ю він сказав, що успіх сільгоспвиробника у галузі рослинництва на 90 відсотків залежить від погоди і тільки на 10 – від інших факторів. А тих «інших факторів», точніше – клопотів, у селян стільки, що мало не здається.
 -Зараз весна, скоро розпочнеться сівба. До чого має бути готовий фермер, щоб успішно завершити посівну? – запитую у Петра Миколайовича.
-Перш за все, треба подбати про те, щоб підживити ґрунт. Використовуємо комплексне підживлення органічними добривами із власного господарства та мінеральними, які закуповуємо. Щороку почергово удобрюємо по два гектари угідь. Для цього потрібно вивезти на поле і розкидати 120 тонн гною (із розрахунку 60 тонн на гектар) та додати міндобрива. Комплексний метод підживлення ґрунтів дуже важливий, бо, приміром, якщо використовувати тільки мінеральні добрива, це призведе до окислення землі і втрат на врожаї. Крім того, треба закупити якісне насіння. Все разом обходиться від трьох до п’яти тисяч гривень. Решта – наша фізична праця, постійна обробка землі, прополка і т. ін. При цьому ніколи не знаєш, який буде врожай.
-А тепер про тваринництво. Якщо не секрет, який прибуток дає на день одна корова і одна вівця?
-Ми підрахували, що одна корова дає 10 гривень прибутку, а вівця тільки 90 копійок, - долучається до розмови Руслана Петрівна, адже «відділом збуту»  та «цехом виробництва» продукції тваринництва фермерського господарства керує переважно вона.
-Як ви реалізовуєте продукцію?
 -Здавати молоко закупівельникам невигідно, бо вони пропонують за літр лише 1 гривню 50 копійок, в той час як на базарі в місті можна продати за п’ять гривень. Отже, час від часу їжджу на ринок, де, крім молока, продаю власноруч зроблений сир та сметану.
-Вівчарство у наших краях не надто популярне. Поясніть, будь ласка,  чому такий маленький прибуток приносить цей вид діяльності?
-Із вівцями багато проблем. Саме тому далеко не всі господарі їх тримають. По-перше, в наших умовах їх ніде випасати, а по-друге, вистачає роботи із вовною. Овець стрижемо раз на рік. Із шерсті від однієї вівці можна зробити одну ковдру, яка коштує 350 гривень. А в це треба чимало вкласти. Наприклад, я вовну спочатку перу руками, адже в ній багато бруду, потім – у пральній машинці-автоматі. Закуповую тканину і все разом везу в Рожище, де на спеціальному обладнанні шерсть розпушують, додатково очищують та шиють ковдри. А від баранини зиску небагато, не користується вона великим попитом. Тож якщо врахувати всі затрати на утримання овець, роботу із сировиною і т. ін., то зрозуміло, чому такий прибуток.
-Більшість селян тримають власні господарства, воліють називатися одноосібниками і не поспішають офіційно реєструватися фермерами. Чому? – це вже питання до господаря, адже він є підприємцем.
-Я регулярно плачу державі фіксований податок, тож моя робота мені зараховується у стаж. Більше нічого взамін не отримую (маю на увазі державні дотації та пільгові кредити). До заслуженого відпочинку мені ще майже десять років. А що далі? Нарахують мені мінімальну пенсію, ну, може, трішечки більшу, ніж получають ті, хто взагалі ніколи не працював…

Не хлібом єдиним…
-Якби була можливість відмовитися від фермерства, чим би ви займалися? - цікавлюся у пана Петра.
-Бджільництвом. Це менш затратна і не така трудомістка справа. Тим більше, що дуже люблю возитися із бджолами. Є в мене ще одне хобі – столярство. Маю свою майстерню, із дерева можу зробити все, починаючи від столярки для будинку і закінчуючи меблями. Але зараз бракує часу для заняття улюбленою справою.
У просторому будинку Кузюків, який, до речі, вони самі збудували, майже всі меблі зроблені руками господаря. Таких у жодному магазині не купиш – промислові виробники відпочивають. Мало того, що авторські вироби Петра Миколайовича ексклюзивні, якісні, зроблені із натурального дерева, та ще й оздоблені ручною різьбою і дуже гарні.  Нічим не поступаються меблям вхідні двері у помешкання господарів. Тож не посперечаєшся, пан Петро – червонодеревник від Бога.
* * *
У мене залишилися чудові враження від знайомства з родиною Кузюків. Ці люди щирі, привітні, не позбавлені почуття гумору. Тож хочеться побажати і  їм, і всім сільгоспвиробникам багато сил, терпіння, наснаги та скоріше дочекатися хоч якоїсь уваги й допомоги з боку держави.